Реферат: Поняття неосудності

Вступ;

Розділ 1. Загальна характеристика осудності і неосудності у чинному законодавстві;

Розділ 2. Суб’єкт злочину, загальна характеристика:

2.1. Поняття суб’єкта злочину;

2.2. Ознаки суб’єкта злочину;

Розділ 3. Загальна характеристикаосудності суб’єкта злочину:

3.1. Осудність: поняття та риси;

3.2. Обмежена осудність;

3.3. Неосудність;

3.4. Відповідальність за злочини, вчинені у стані сп’яніння;

Висновок;

Список використаної літератури;

Додатки.

Вступ

На перший погляд здається, що всі основні питання цієї складної, багатогранної, міждисциплінарної і дуже цікавої проблеми достатньо проаналізовані і дослідженні, і що дискусія точиться лише довкола окремих положень, однак це – на перший погляд, про що свідчить вивчення протягом тривалого часу значного за обсягом, багатого за змістом і різноманітного за характером матеріалу в юридичних та медичних виданнях.

На сьогодні багато надзвичайно важливих питань, пов’язаних з осудністю і неосудністю, все ще лишаються дискусійними, деякі – лише окреслені без належного їх розвитку і дослідження, деякі – взагалі не були висвітлені.

Теоретична і практична зацікавленість проблемою осудності обумовлена перш за все тим, що вона пов’язана зі складною формою суспільного буття і соціальної діяльності людей, а саме – їх здатністю бути винними і відповідальними за свідомі й цілеспрямовані вольові вчинки.

Численні дослідження, здійснені філософами, психіатрами, психологами, статистиками і правознавцями, показують, що фізична й духовна сфери людини знаходяться, по-перше, в сфері загальних законів природи, і по-друге, в сфері причин, притаманних лише людині як мислячій істоті, її розуму й всім, пов’язаним з нею, психічним діянням.

Розділ 1. Загальна характеристика осудності і неосудності у

чинному законодавстві.

Проблема осудності й неосудності в сучасній постановці питання виникла на межі 18 – 19 століть. Ще в середині 18 ст. у Західній Європі та Російській імперії важко психічно хворі засуджувались й карались, як і здорові люди. Перед судом не ставилося завдання з’ясовувати, чи не перебував неосудний при вчиненні злочину в стані психічного здоров’я, чи ні.

Уперше формула неосудності була наведена у французькому Кримінальному кодексі 1810 р. У концепції використовувався лише медичний критерій. Мова йшла лише про те, що немає ні злочину, ні вчинку, якщо під час вчинення діяння звинувачений перебував в стані божевілля. У цій формулі хоча й використовувався лише один медичний критерій, але значення її появи в кримінальному праві важко переоцінити. Новела була сприйнята, а потім й удосконалена у Кримінальних кодексах деяких європейських держав.

Так, у Зводі законів Російської імперії, виданому у 1832р., уже визначалось, що злочин, вчинений у божевіллі, не ставиться у вину.

Це принципове положення зафіксоване і в сучасному українському кримінальному законі, починаючи ще з першого акта радянського кримінального законодавства, в якому вирішувались питання Загальної частини кримінального права – в Керівних началах по кримінальному праву, прийнятих у 1919р. У них зазначалось, що суду й покаранню не підлягають особи, які вчинили діяння в стані душевної хвороби або взагалі в такому стані, коли ті, що вчинили його, не усвідомлювали своїх діянь. Ці положення були повторені в перших Кримінальних кодексах союзних республік, наприклад Української РСР 1922р. Однак критерії неосудності не лишались незмінними в міру розробки доктрини кримінального права і кримінального закону.

Разом з тим слід зазначити, що проблемні питання теорії неосудності розроблялися вкрай повільно. Розвиток теорії стримувався в певні періоди радянської влади, хоча й висувалися тези, що проблема неосудності здобула своє наукове вирішення тільки на підставі марксистсько-ленінської філософії.

Відносно розгорнута формула неосудності була наведена в Основних началах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 року. У них визначалось, що заходи медичного характеру належить застосовувати до осіб, які вчинили злочини в стані хронічної душевної хвороби або тимчасового розладу душевної діяльності, або в такому стані, коли вони не можуть усвідомлювати своїх дій або керувати ними. У Кримінальних кодексах союзних республік були відтворенні положення Основних начал з тією лише відмінністю, що в Основних началах мова йшла про неосудність як умову застосування заходів медичного характеру, а в Кримінальних кодексах союзних республік – про неосудність деякою термінологічною різницею як про підставу звільнення від покарання. Тільки до Кримінального кодексу УРСР було внесене суттєве уточнення. У ньому йшлося не про вчинення злочину неосудною особою, а про вчинення такою особою суспільно небезпечного діяння.

Прийняті в 1958 р. Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік дали більш повну характеристику поняття неосудності.

Ця формула неосудності була відтворена в усіх Кримінальних кодексах союзних республік, прийнятих у 1959-1961 рр. Фактично залишилось таке визначення неосудності і у кримінальному законі України 2001 р.

Про так звану “обмежену” або “зменшену”, “пограничну”, “відносну”, “часткову”, “спеціальну”, “незначну”, “суміжну” осудність вперше згадують Кримінальні кодекси німецьких держав: Брауншвейгський 1840 р., Гессенський 1841 р., Саксен-Альтенбургський 1841 р., Баденський 1845 р., а взагалі сам термін “зменшена” осудність вперше був виголошений на Інсбрукському з’їзді юристів у 1904 р.

Виділяють фактори, що обумовлювали обмежену осудність: слабоумство, стан сп’яніння, недостатній психічний розвиток, надто несприятлива і така, що розбещує обстановку в дитинстві тощо. У всіх випадках передбачалось зменшення покарання.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--