Реферат: Популізм як специфічна політична технологія

· популізм є невід’ємним елементом патерналістської концепції відносин владі та суспільства;

· популізм є складовою виборчої стратегії насамперед політичних сил, аморфних за своєю структурою, у яких відсутні чіткі ідеологічні пріоритети;

· основні ідеї популізму — це пряма участь народу в управлінні державою, так звана "пряма демократія", недовіра до представницьких державних інститутів, критика бюрократії, корупції і т. ін;

· стратегія політика-популіста є дуже простою: він не думає ні про наслідки, ні про свої можливі дії в разі приходу до влади, для нього головне — одержати якнайбільше голосів у даний момент;

· за умов чинного українського законодавства, яке позбавляє партії статусу повноправних гравців на політичному полі, тобто обмежує їх участь у формуванні уряду, навіть найбільш реалістичні виборчі програми партій залишаються "паперовими тиграми";

· у свою чергу, ця ситуація позбавляє політичні партії відповідальності перед суспільством, що перетворює вибори на змагання "веселих і кмітливих" популістів.

Популізм може межувати з прихованим елітаризмом. Так Макіавеллі у своїй концепції політики як стратегії здобуття та утримання влади вдало поєднав ці два аспекти. Він підмітив, що в "палацах" та на "ринках" одні й ті ж події сприймаються по-різному, бо еліта і "чернь" мають різні ціннісні орієнтири та погляди, а тому щоб ефективніше керувати натовпом, володар має бути обізнаним із настроями, що охоплюють масу і, більше того, розмовляти звичною для неї мовою. Багато сучасних респектабельних "захисників інтересів народу" добре вивчили урок великого флорентійця.

Міжнародний досвід доводить, що популістський рух активізувався в періоди, коли країни переживали переломні етапи своєї історії. При різких соціально-економічних зрушеннях, особливо тоді, коли ламалися старі підвалини, а нові ще не викарбувалися чітко і виразно, на політичну арену виходили популістські діячі. Яскравим прикладом цьому можуть слугувати країни СНД. У країнах розвинутої демократії подеколи популізм виступає як ультра-консервативна ідеологія — захист традиційних устоїв із тим, "щоб не було гірше". На цю тезу, власне, й спираються противники розширення Євросоюзу на схід у країнах-членах ЄС.

Розмаїття ідей популізму створює основу для демократичних, консервативних, реакційних тенденцій і, відповідно, різних його оцінок — "лівий популізм", "правий популізм". Ключовим словом лівих популістів є справедливість у її примусово-розподільчому варіанті. У правих — це слово "порядок", під яким мається на увазі найчастіше порядок поліцейської держави.

Популізм розповсюджений найбільшою мірою серед верств з низьким рівнем політичної і правової культури і в умовах ще не окріплих структур народовладдя. Нездатність мас відрізнити демагогію від реалістичних пропозицій, чорно-біле бачення світу, готовність обожнити чергового кумира і ненавидіти його конкурентів — усі симптоми невисокої політичної культури досить активно використовуються популістськими лідерами для мобілізації суспільної підтримки.

Небезпека чистого популізму для самого політика, що схиляється до цієї стратегії, полягає в тому, що, висунувши кілька популярних гасел, він швидко стає їх заручником, і будь-яка спроба коректування або зміни курсу сприймається його електоратом як зрада. А оскільки, як відомо, настрої маси мінливі, популістська політика виглядає безцільним метанням зі одної сторони в іншу. Насправді ж тут точний і тонкий розрахунок — бути завжди в "команді" більшості. Меншість популістів не цікавить, тому що вона не робить погоди на виборах. Відтак популіст завжди виступає як ворог плюралізму і консенсусу, що досягається на шляху діалогу з усіма суспільними групами та їхніми політичними представництвами.

У свою чергу, одна з найбільших небезпек популізму для суспільства полягає в тім, що він є перешкодою на шляху нормального функціонування такої основоположної засади, як делегування владних повноважень суспільною групою довіреній особі. Ця засада є підгрунтям демократії, і її недотримання, на думку видатного французького соціолога П. Бурд’є, неодмінно веде до "фетишизації" політики, коли політик починає, так би мовити, жити "власним" життям у відриві від реалій суспільної групи, яка його висунула й інтереси якої він має репрезентувати. Адже політики, які завдячують своєю популярністю виборцям, доволі швидко забувають про те, хто є джерелом влади. Загалом можна стверджувати, що зростання популістських настроїв у суспільстві та злет популярності примітивних соціальних рецептів свідчать про низький рівень громадянської свідомості.

Політикам їхній природний владний інстинкт завжди підказує, як спокусити електорат, на яких стереотипах можна зіграти і які психологічні механізми використати. І найчастіше вони вибирають національну ідею як своєрідний "гачок". Історія свідчить, що на хвилі націоналізму з'явилося чимало політичних лідерів, які зазвичай претендували на те, щоб стати лідером нації. Легкість, з якою вони робили сходження на гребінь політичної хвилі, зумовлена насамперед тим, що проблеми нації торкаються всіх, хто ототожнює себе з нею. Кожному національні гасла здаються зрозумілими і ясними. Тому більшість сучасних популістів — Ле Пен, Берлусконі, Хайдер, Лепер, Жириновський, Лукашенко — завжди позиціонують себе в контексті національної ідеї та звертаються до національних історичних міфів.

Популізмом подеколи грішать як представники виконавчої влади, так і "народні обранці". Особливо сприятливим періодом для популістських кроків є виборча кампанія або період, що безпосередньо їй передує. Яскравим прикладом політичного популізму є прийняття законів, виконання яких неможливе через відсутність фінансових засобів, або нещодавня метушня довкола "початку" процедури імпічменту президента Л. Кучми за умов фактичної відсутності юридичної бази, яка б дозволила довести цю процедуру до завершення.

Виборча кампанія в Україні проходить сьогодні під гаслами взаємних обвинувачень у популізмі. У випадку більшості партій і політичних блоків ця теза виправдовує себе буквально. Проте, як згадувалося вище, зважаючи на обмежену можливість реалізації передвиборних партійних прожектів можна сказати, що всі українські політичні сили, які стартують на виборах 2002 року, є "популістами" в тому сенсі, що їхні програми розраховані насамперед на залучення голосів електорату без жодного шансу як на реальне повернення "боргів", так і на запровадження контролю за реалізацією передвиборних обіцянок з боку громадянського суспільства. Це стосується не тільки опозиційних до Банкової партій, але й так званої "партії влади" — адже за минулі роки сама вона постійно видозмінювалася.

Сьогодні популістів на політичному українському небосхилі, м'яко кажучи, не бракує, проте деякі з політичних партій та блоків опинилися далеко попереду своїх більш стриманих колег. Одні політичні партії та блоки обмежилися виключно гаслами "за" і "проти" як, наприклад, блок "Проти всіх", не завдаючи собі клопоту поясняти виборцям стратегію їх реалізації, інші у властивій їм ексцентричній манері тішать виборця поезією Василя Симоненка, як, приміром, робить це "Яблуко". Програма "ЗУБРу" будується на логіці персонажа "депутата в телевізорі" з "Нірвани" Леся Подерев’янського: "Росія та Україна брати, а брати повинні жити у одній хаті". Дозволимо собі цитату з виборчої програмі блоку "ЗУБР": "Створення Союзу держав України, Білорусії і Росії вистраждане нашими народами і стане суттєвим проривом в процесі регіональної інтеграції, створить стійкі передумови щодо стабільного економічного росту та цивілізаційного розвитку вже найближчими роками. Але на заваді стоять христопродавці всіх кольорів (на Україні "на кожну старуху по руху"). Майже завжди на їх боці зовнішні сили неправославного світу та наша доморощена компрадорська буржуазія".

Далі ще цікавіше. Так, блок Наталії Вітренко збирається, з одного боку, "перейти до державного регулювання соціально-економічних процесів на основі розробки поточних і перспективних планів, національного ресурсного балансу. Впровадити державне замовлення та розмістити його на підприємствах усіх форм власності. Забезпечити пріоритетний розвиток усуспільнених форм власності як основи справедливого суспільства і потужних соціальних гарантій", а з іншого — "стимулювати залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій у сільське господарство та промисловість, у енергозберігаючі, наукомісткі, екологічно безпечні, високопродуктивні технології". Питання: "Хто буде інвестувати?" Невже знайдуться внутрішні інвестори за умов тотальної націоналізації і невже західний інвестор, котрий прискіпливо оцінює інвестиційні ризики, враховуючи сотні й навіть тисячі показників, виявиться настільки дурний, щоб добровільно совати голову в петлю адміністративної економіки. В програмі блоку Наталії Вітренко з бюджету планується фінансувати все — від сільського господарства до освіти, проте залишається незрозумілим, як буде поповнюватися цей багатостраждальний бюджет?

Проте справжнім популістським хітом стала програма виборчого блоку політичних партій "Єдність". Вона починається з риторичного питання "Що єднає чоловіка і жінку?", а завершується тезою про започаткування в Україні "Народних Олімпійських ігор" та загадковим прожектом: "Сприяємо міжнародну політику України на забезпечення її національних інтересів та формування гідного іміджу у світі" (збережено стилістику оригіналу, див.: http://www.cvk.ukrpack.net).

Згідно з програмовою тезою цього виборчого блоку єдність — це "народ, об’єднаний у громади в своїй суверенній незалежній, демократичній, правовій та заможній українській державі та відкрите громадянське суспільство соціальної справедливості". Проте з попереднього викладу слідує, що автори програми розуміють громади як утворення, що будуються насамперед за територіальною ознакою. Ця теза, ноги якої ростуть з ХIХ століття і до якої в Україні схилялися ще члени Кирило-Мефодієвського товариства і Драгоманов, уже й тоді з огляду на урбанізацію та міграцію робочої сили здавалась утопічною, що ж тоді говорити про сьогодення! Сучасне громадянське суспільство — це явище іншого порядку, і територіальні громади за певних умов можуть бути лише одною з його багатьох складових елементів. Ототожнювати ці два поняття просто немає жодного сенсу.

Економічний рецепт "Єдності", як здається, походить від Петена, класика французького популізму 50-х років минулого століття — це пріоритет "народної економіки", тобто малого і середнього "сімейного бізнесу". Все це дуже добре. Проте чи насправді йдеться про дрібне виробництво та "сімейний бізнес": адже він "створить основу сталого економічного розвитку України". Проте розвиток цього сектора потребує насамперед вкладення значних коштів, як бюджетних, так і приватних інвесторів, утім іноземних.Підбиваючи підсумки викладеного вище, слід зазначити, що популізм — це завжди відхід від дійсно актуальних проблем, від об'єктивно існуючих інтересів і потреб людей, що відволікає суспільство від реальності, яка не задовольняє їх, і затягує його у світ ілюзій, нездійсненних мрій, очікування чуда. Популізм завжди виникає на грунті розчарування, причому на ньому ж і найчастіше закінчується. Завдання політичного популізму, на думку французького мислителя Р. Барта, полягає насамперед у встановленні найпростіших зв’язків між видимим і сущим, створення такої суспільної картини, де відсутній будь-який натяк на протиріччя, тобто немає фактора, що зумовлює реальний суспільний розвиток. Даний підхід нівелює також засаду суспільної відповідальності, яка є чи не найважливішою підвалиною громадянського суспільства.

Відтак образ суспільства, який старанно вимальовують сучасні вітчизняні популісти, — це "ляльковий" світ дитячої мрії, де "знімаються" справжні дорослі суспільні проблеми, а щасливі "маленькі українці" весело бавляться в демократію під ласкавим та водночас пильним оком дорослих.