Реферат: Правові основи делегування повноважень в правоохоронних органах
Становлення і розвиток України як демократичної, правової держави, її інтеграція у світову співдружність, формування основ сучасного громадянського суспільства є неможливими без фундаментального науково обґрунтованого оновлення національного законодавства, створення досконалої правової системи для забезпечення захисту прав і свобод громадян. На сьогодні діяльність правоохоронних органів держави ґрунтується на розгалуженому законодавчому і нормативно-правовому рівнях, має свої специфічні пріоритети, основними з яких є боротьба зі злочинністю та іншими правопорушеннями [6].
Відповідно до п. 17 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються основи національної безпеки та забезпечення громадського порядку. Забезпечення громадського порядку, громадської безпеки та спокою належить до сфери завдань публічної влади: Президента України як гаранта державного суверенітету та дотримання прав людини й громадянина, Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. У широкому розумінні забезпечення громадського порядку, громадської безпеки та спокою громадян є завданням як державних, так і недержавних організацій.
Одним з пріоритетних завдань сучасної України є побудова правової демократичної держави. Конституція стала базою для комплексноїправової реформи, важливим складником якої є, зокрема, проведення реформи в правоохоронних органах. Однак цей процес відбувається надто важко. Правоохоронні органи дуже повільно адаптуються до нових умов функціонування й вирішення поставлених завдань із захисту прав і свободлюдини. Це стратегічне внутрішньополітичне завдання може розглядатись і як одна з базових основ делегування повноважень в діяльності правоохоронних органів України.
Основними завданнями правоохоронних органів є: гарантування особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів; забезпечення охорони громадського порядку; попередження, припинення злочинів та інших правопорушень; своєчасне виявлення, розкриття й розслідування злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; накладення адміністративних стягнень; гарантування пожежної безпеки.
До обов’язків співробітників правоохоронних органів належить участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам і сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям, незалежно від форм власності, в реалізації їх функцій [4, с. 489].делегування повноваження реформа правоохоронний законодавчий
Міліція — це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, довкілля, інтереси суспільства та держави від протиправних посягань. Загальні засади організації та діяльності міліції регламентуються Законом України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року [7, ст.29]. До складу міліції входять такі підрозділи: кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, транспортна міліція, державна автомобільна інспекція, міліція охорони, спеціальна міліція [8].
Сутність делегування повноважень у галузі правоохоронної діяльності і його особливість полягають у тому, що в процесі такого управління здійснюють безпосередню охорону прав і свобод громадян, а також забезпечують громадський порядок і громадську безпеку [4]. Органи правопорядку, здійснюючи покладені на них функції, в межах своєї компетенції мають право приймати юридичні акти. Ці акти видаються у зв’язку зі здійсненням адміністративної (управлінської) діяльності, а також дізнання та слідства.
При здійсненні дізнання і слідства органи правопорядку видають юридичні акти кримінально-процесуального характеру. Порядок їх видання регламентується кримінально-процесуальним законодавством. Більшість актів, що видаються органами правопорядку, відносяться до юридичних актів управління. Особливістю цих актів є те, що вони скеровані на регулювання і вирішення питань у галузі внутрішніх справ, у сфері охорони громадського порядку, громадської безпеки та ін. [9, с. 462]. Правоохоронні органи видають нормативні та індивідуальні акти управління.Видання нормативних актів органами правопорядку зумовлене необхідністю регулювання суспільних відносин, що виникають у сфері здійснення правоохоронної діяльності. Уповноважені керівники підрозділів правоохоронних органів видають накази, інструкції, настанови, положення, статути та інші нормативні акти.
Нормотворча компетенція правоохоронних органів неоднакова, її обсяг встановлюється залежно від становища, яке посідає в ієрархічній системі орган правопорядку, його функції. Наприклад, центральний орган — Міністерство внутрішніх справ України має ширші повноваження щодо видання нормативних актів, ніж місцеві органи внутрішніх справ.Видаючи нормативні акти, МВС України визначає:компетенцію структурних підрозділів МВС України (головних управлінь, управлінь та відділів);компетенцію окремих посадових осіб [9, c. 463].
Нормативними актами правоохоронних органів регламентується порядок організації і діяльності органів правопорядку за окремими напрямами чи питаннями роботи у межах своєї компетенції видає нормативні акти, керуючись Конституцією та законами України, актами управління вищих, органів державної влади й управління.
З ряду питань нормативні акти можуть видавати також органи правопорядку справ у областях, містах, районах.
Індивідуальні акти управління видають органи правопорядку у зв’язку з вирішенням конкретних питань, що виникають у сфері забезпечення правопорядку в Україні. Будь-який правоохоронних орган у тому чи іншому обсязі наділений правом видання індивідуальних актів управління. Органи правопорядку шляхом видання індивідуальних актів управління активно впливають на сам процес розвитку суспільних відносин у галузі забезпечення правопорядку, охорони громадського порядку. Індивідуальні акти поділяються на акти-регулятори та правоохоронні акти.
Акти-регулятори видаються на основі правової норми, регулюють конкретні суспільні відносини, встановлюють суб’єктивні права та обов’язки учасників правовідносин. Прикладом такого акта-регулятора є дозвіл громадянинові на придбання мисливської вогнепальної зброї [9].
Правоохоронні індивідуальні акти органів внутрішніх справ спрямовані на охорону врегульованих юридичними нормами суспільних відносин, покликані забезпечити їх недоторканність. Цими актами здійснюється безпосередній захист прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ, організацій [9, c. 463].
Правоохоронні акти управління можуть бути видані у вигляді приписів, вимог про припинення правопорушення, постанови про припинення правопорушення, притягнення до адміністративної відповідальності, накладення адміністративного стягнення.
Акти управління органів правопорядку можуть бути виражені письмово, усно або конклюдентним способом. Вони можуть бути безстроковими і строковими. Усі акти органів правопорядку повинні відповідати вимогам, що ставляться до юридичних актів управління взагалі [9, c. 464].
Узагальнення нормативних актів органів правопорядку дає можливість відокремити головні законодавчо встановлені принципи діяльності правоохоронних органів: відповідність їх діяльності принципам верховенства права та законності, повага до прав і свобод людини та громадянина, позапартійність і деполітизація, демократична підзвітність та прозорість діяльності, у тому числі в делегуванні повноважень під час виконання службових обов’язків. Детермінантом цього процесу є корінна трансформація економічної, політичної і соціальної сфер.
Водночас потрібен певний період для необхідної трансформації відповідних державних і суспільних інститутів, їх адаптації до сьогоденних політичних і соціально-економічних умов. Це аксіома, яка, мабуть, не вимагає жодних доказів, адже йдеться про перехід від одного суспільно-політичного ладу до іншого. Сьогоднішню Україну можна охарактеризувати як певне перехідне суспільство, яке має свої особливості як політичного, так і правового й економічного характеру, тобто є країною перехідного періоду [10]. Важливою подією, яка безпосередньо відбилася на політичному житті України після здобуття нею незалежності, було, на нашу думку, прийняття 28 червня 1996 року самої Конституції України. Верховна Рада України прийняла Конституцію європейського зразка, закріпивши правовий статус особи її права і свободи на рівні світових стандартів [11, ст.141].
Наукові основи делегування повноважень в діяльності правоохоронних органів вимагають аналізу того, як вони співвідносяться зі змістом найважливіших нормативних актів держави у вигляді реалізації правової політики й правової реформи в Україні, а також поруч із законодавчими і підзаконними актами, що регламентують діяльність правоохоронних органів України у безпосередньому виконанні всіма учасниками правоохоронної діяльності своїх службових обов’язків.
При цьому ніяка посадова особа не може нелегітимним чином привласнити владу. Ці положення вимагають рішуче здійснювати гуманізацію виконання службових обов’язків всіма державними і посадовими особами, включаючи співробітників органів правопорядку. Складником гуманізації влади, на нашу думку, повинні виступати заходи щодо ефективності делегування повноважень.
У ст. 21 Конституції зафіксовано, що права та свободи людини належать персонально кожному від народження і визнаються Україною абсолютними й невідчужуваними. Права та свобода людини визначають зміст і порядок застосування законів та інших нормативно-правових актів. Звідси випливає висновок, що вся правоохоронна діяльність та її складник (внутрішньо-системні управлінські відносини в одній зі структур правоохоронних органів) повинні бути максимально персоналізовані як відносно населення, так і особового складу органів правопорядку [11].
Важливим аспектом делегування повноважень є правове закріплення в ст. 23 Конституції України аксіоматичного постулату, що "кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, у якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості".
Така постановка питання вимагає від кожного співробітника правоохоронного органу чуйного й уважного ставлення до кожної скарги й заяви. Працівник правоохоронних органів повинен також спілкуватись з підозрюваними й правопорушниками в суворій відповідності до закону, не допускаючи порушення прав і свобод усіх учасників адміністративної, оперативно-розшукової й кримінально-процесуальної діяльності.
Кожний громадянин України при цьому має право на визнання його правосуб'єктності й вправі захищати свої права та свободи всіма способами, що не суперечать закону, включаючи необхідну оборону. Таким чином, кожний випадок застосування зброї або інших примусових заходів співробітниками органів правопорядку відносно громадянин, які не вчинили правопорушення, повинен розглядатись як злочин проти особистості з усіма наслідками, що випливають звідси. Такий підхід випливає з вимог ст. 27 Конституції України, що проголошує й гарантує кожному право на життя. Ніхто, у тому числі посадова особа, наділена правом застосування вогнепальної зброї, не вправі довільно позбавляти людину життя. Це положення повинно бути основним в державно-правовій, службовій і бойовій підготовці співробітників органів правопорядку [1].
Важливе значення для делегування повноважень у внутрішньо-системних управлінських і правових відносинах в органах правопорядку мають також інші конституційні норми. Наприклад, ст. 24 Конституції України затверджує рівність всіх перед судом і законом, заборона будь-якої дискримінації за ознаками походження, соціального, посадового, майнового становища, статі, раси, національності, мови, ставлення до релігії, переконання, місця проживання й будь-яких інших обставин; ст. 29 Конституції України проголошує право на особисту недоторканність і можливість користуватися допомогою адвоката з моменту затримки, арешту або пред'явлення обвинувачення; ст. 28 Конституції України забороняє катування, насильство й інше жорстоке, принижування людської гідності, ст.ст. 31-32 Конституції України гарантують кожному громадянинові недоторканність приватного життя, особисту й сімейну таємницю, захист своєї честі й гідності [11].
Реформування системи управління персоналом у сфері делегування повноважень неможливо без урахування норм права. Саме норми права покликані створити юридичну базу делегуванню повноважень, які б забезпечили фізичне, психічне, соціальне благополуччя людей, їх поведінку на службі й поза нею.
Ефективним засобом вирішення зазначених проблем є соціально-психологічні механізми персоналізації делегування повноважень. Впровадження їх у практику управління персоналом неможливо без урахування й удосконалення правової політики держави. Аналіз правової політики держави дозволяє зробити висновок, що умови для реалізації делегування повноважень від суб’єктів до об’єктів делегування повноважень постійно вдосконалюються.
Так, з метою поліпшення роботи правоохоронних та інших державних органів у галузі дотримання прав і свобод людини та громадянина, захисту життя й здоров’я особи, підвищення рівня боротьби зі злочинністю, забезпечення громадського порядку в державі постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 року затверджена Комплексна Програма профілактики правопорушень на 2007-2009 р. [8].
Поряд із проблемами реформування суспільства актуалізувалися питання, пов’язані з формуванням системи делегування повноважень, яка повинна задовольняти процеси конституційного розвитку в умовах перехідного періоду до ринкових відносин, вимоги правової культури, а також правові інтереси громадян. У вирішенні цих завдань важлива роль належить Закону України "Про державну службу" від 16.12.93 № 3723-XII [9, ст.490]. Ряд положень цього законодавчого акта є правовою основою делегування повноважень у сфері державного управління персоналом.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--