Реферат: Предмет політології, сутність та зміст
Антропологічний підхід багато в чому протилежний соціологічному методу. Він вимагає вивчення обумовленості політики не соціальними факторами, а природою людини як родової істоти, що має стійкий набір основних потреб (у їжі, одязі, житлі, безпеці, вільному існуванні, духовному розвиткові тощо). Він виходить, щонайменше, із трьох найважливіших принципів: сталості фундаментальних родових якостей людини як істоти біологічної, соціальної і розумної (духовної), що споконвічно володіє волею; універсальності людини, єдності людського роду, незалежно від етнічних, расових, соціальних, географічних та інших розходжень, рівноправності всіх людей; невід’ємності природних, основних прав людини, їх пріоритету стосовно принципів устрою, законів і діяльності держави. Стосовно дослідження реальних політичних дій антропологічний підхід вимагає не обмежуватися вивченням впливу соціального середовища чи розумної, раціональної мотивації, але виявляти й ірраціональні, інстинктивні, біологічні та інші мотиви поведінки, зумовлені людською природою.
Психологічний підхід подібний антропологічному методу щодо вимоги йти в політичних дослідженнях відлюдний. Однак, на відміну від антропологізму, він має на увазі не людину взагалі, не людину як представника роду, а конкретного індивідуума, що вимагає врахування його специфічних якостей, соціального оточення та особливостей індивідуального розвитку.
Цей метод орієнтує на вивчення суб’єктивних механізмів політичної поведінки, індивідуальних якостей, рис характеру, несвідомих психологічних процесів, а також типових механізмів психологічних мотивацій. Даний підхід зародився в далекій давнині. Так, ще Конфуцій рекомендував правителям враховувати у свої поведінці психологічну реакцію підданих для забезпечення їхньої довіри і слухняності. Помітний внесок у розробку психології володарювання вніс Н. Макіавеллі, особливо у своєму творі "Государ".
Сучасний психологічний підхід багатоваріантний. Одне з центральних місць у ньому належить психоаналізу, основи якого розробив З. Фрейд. Психоаналіз ставить у центр дослідження природи людської свідомості несвідомі психічні процеси і мотивації. Він виходить з того, що гострі афективні переживання людини не зникають із психіки, а витісняються в сферу несвідомого і продовжують впливати на політичну поведінку. На основі психоаналізу можливе пояснення різних типів політичної поведінки і, зокрема, авторитарного типу особистості, що прагне за допомогою досягнення влади до подолання почуття власної неповноцінності, різного роду комплексів, внутрішнього напруження.
Психологічний підхід не претендує на винятковість і дозволяє виявити один із важливих аспектів політичного життя. Його специфічним продовженням виступає соціально-політичний метод, що орієнтує на вивчення залежності політичної поведінки індивідів від їхнього включення в соціальні групи, а також на дослідження психологічних характеристик соціальних об’єднань (націй, класів, малих груп тощо).
Діяльнісний підхід малює динамічну картину політики. Він припускає її розгляд як специфічного виду живої та опредметненої діяльності, як циклічного процесу, що має визначені стадії (етапи). Це визначення цілей діяльності, прийняття рішень; організація мас і мобілізація ресурсів на їх здійснення, регулювання діяльності; облік і контроль за реалізацією цілей; аналіз результатів і постановка нових цілей і завдань. Діяльнісний підхід слугує методологічною базою теорії політичних рішень. Розглянута під цим кутом зору політика виступає як процес підготовки, прийняття і реалізації рішень, обов’язкових для всього суспільства. З використанням діяльнісного підходу пов'язане і трактування політики як специфічної форми управління суспільством.
Своєрідним розвитком і конкретизацією діяльнісного підходу є критично-діалектичний метод. Він орієнтує на критичний аналіз політики, на виявлення суперечливостей як джерела її саморуху, її невпинних змін. Критично-діалектичний метод широко використовується в марксистському аналізі політики, у неомарксизмі (І. Хабермас, Т. Адорно та ін.), у ліволіберальній і соціал-демократичній думці, у цілому ряді інших Ідейно-політичних течій. Плідність цього методу визнається, власне кажучи, всіма прихильниками плюралістичної демократії і плюралістичної організації суспільства в цілому, тому ще плюралістична теорія ґрунтується на принципі протиріч, конкурентного суперництва різноманітних ідей, ціннісних орієнтацій політичних, економічних і культурних інститутів, індивідів і соціальних груп. Критично-діалектичний метод є провідним) такій важливій політологічній і соціологічній дисципліні, як конфліктологія.
Порівняльний підхід широко застосований у сучасній політології. Він використовувався ще в Античному світі Платоном і Аристотелем та іншими мислителями. Цей метод припускам зіставлення однотипних політичних явищ, наприклад, політичних систем, партій, електоральних систем, різних способів реалізації політичних функцій з метою виявлення їхніх загальних рис і специфіки, визначення найбільш ефективних форм політичної організації чи оптимальних шляхів вирішення завдань. Застосування порівняльною методу розширює кругозір дослідника, сприяє плідному використанню досвіду інших країн І народів. Він особливо актуальний для сучасної української політології в умовах радикальних політичних реформ, появи реальних можливостей розбудови демократичної держави, творчого використання світового досвіду. Активне використання у політичній науці порівняльного методу є підставою для виділення в ній спеціальної галузі знань – порівняльної політології.
Субстанціальний (онтологічний) підхід вимагає виявлення і дослідження тієї першооснови, що становить специфічну, якісну визначеність політики. Такою першоосновою звичайно вважають владу, відносини панування і підпорядкування в їхніх різноманітних виявах чи розподіл суспільства на друзів і ворогів (К. Шмітт). Серед значної кількості дефініцій політики явно домінують її характеристики через владу і панування.
Історичний підхід здавна використовується в політології й інших суспільних науках. Він вимагає вивчення політичних явищ у їхньому послідовному часовому розвитку, виявлення зв’язку між минулим, сьогоденням і майбутнім. Цей метод досить добре відомий і навряд чи потребує спеціальних коментарів.
Друга група загальних методів дослідження політичних об’єктів
Використання всіх названих методів першої (у нашій класифікації) групи дозволяє дати різноманітні характеристики політичної реальності. Однак арсенал пізнавальних засобів політології не вичерпується загальними методами дослідження політичних об’єктів. Він включає і другу групу методів, що відносяться не до дослідження політичних об’єктів, а безпосередньо до організації і процедури пізнавального процесу. Їхіноді називають загальнологічними методами. З огляду на той факт, що ці пізнавальні засоби не дають специфічної картини політики і належать не тільки політології, а науці в цілому, можна обмежитися їх коротким переліком. У дану групу методів входять аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування і шлях від абстрактного до конкретного, поєднання історичного і логічного аналізів, експеримент, моделювання, математичні, кібернетичні, прогностичні методи тощо.
Третя група загальних методів дослідження політичних об’єктів
Дану групу пізнавальних засобів політології складають методи емпіричних досліджень, одержання первинної інформації про політичні факти. Ці методи, так само як і попередні, прямо не відбивають специфіки політології, оскільки вони в основному запозичені з конкретної соціології, кібернетики, деяких інших наук. До них відносяться: використання статистики, насамперед електоральної; аналіз документів; анкетне опитування; лабораторні експерименти; теорія ігор, особливо плідна при прийнятті рішень; спостереження, здійснюване дослідником, який є безпосереднім учасником реальних політичних подій, спостереження за поведінкою людей, що знаходяться в умовах експериментальної ситуації тощо.
1.3. Поняття, категорії, закони (закономірності) політології
Політологія як самостійна сфера політичних знань має систему наукових понять та категорій. Своєрідність політології як науки полягає в тому, що ключовим питанням та основною її категорією є політична влада. Всі соціальні явища та процеси політологія розглядає крізь призму політичної влади. Політика існує там, де існує боротьба за владу, за її досягнення, застосування та утримання. Без влади не може бути політики, бо саме влада виступає засобом її реалізації.
Отже, до понять та категорій загальної теорії політики та політичних систем належать: політика, політична влада, суб'єкти політики, політичні відносини, політична система суспільства, політичні норми, політичні інститути, держава, політична партія, суспільне об’єднання, суспільний рух, політична ідеологія, політична культура.
Основними поняттями, що розкривають динамічний аспект політичної дійсності, є: політична діяльність, політична дія, політичне рішення, політичний процес, політичний конфлікт, політична соціалізація, політична поведінка, політична участь. Крім того, в політології широко використовуються поняття та категорії суміжних з нею наукових дисциплін.
Політологія як наука має систему закономірностей, які характеризують найбільш істотні та сталі тенденції розвитку та використання політичної влади. У політологічній літературі виділяють три групи закономірностей, в залежності від сфери їх прояву:
1. Політико-економічні закономірності , які відбивають співвідношення між економічним базисом суспільства та політичною владою як елементом надбудови. Найважливіші закономірності цієї групи були сформульовані К. Марксом та Ф. Енгельсом. З погляду марксизму, політична влада є лише породженням економічної влади. І політика, і вся система політичної, державної влади зумовлені об'єктивною закономірністю, розвитком економічних процесів. Економічні інтереси є соціальною причиною політичних дій. Разом з тим політична влада має відносну самостійність, яка відкриває чималі можливості для політичного впливу на економічні процеси. Проте самостійність політичної влади не повинна породжувати культ політичної влади, ілюзій стосовно її реальних можливостей, бо намагання за допомогою адміністративного примусу "обійти" економічні закони не сприяють досягненню поставленої мети.
2. Політико-соціальні закономірності , які характеризують розвиток політичної влади як особливої соціальної системи, з власною внутрішньою логікою та структурою. Тут основною закономірністю є зміцнення стабільності політичної влади, причому в різних системах ця закономірність реалізується по-різному. Так, авторитарна система для зміцнення стабільності об’єктивно потребує максимальної концентрації влади, застосування насильства в усіх сферах суспільного життя. Демократична система передбачає розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, опору на принципи зацікавленості, згоди та консенсусу.
3. Політико-психологічні закономірності , що відбивають комплекс існуючих зв'язків та відносин між особистістю та владою. Найбільший інтерес з даної групи становлять закономірності, пов’язані з досягненням влади політичним лідером, вперше сформульовані ще Н. Макіавеллі.
У політологічній літературі існують і інші підходи до визначення закономірностей політології як науки та навчальної дисципліни. Так, слід виділити закони структури, функціонування та розвитку.
Закони структури визначають способи організації політичних систем, їх внутрішню визначеність та взаємообумовленість.
Закони функціонування – це істотні, необхідні зв’язки між політичними суб’єктами в процесі їх часових змін.
Закони розвитку – це закони переходу від одного порядку взаємовідносин у системі до іншого, від одного стану структури до іншого.
Г.Т. Тавадов у систему законів (закономірностей) політології включає: а) закономірності виникнення та розвитку політичних інтересів, їх взаємодію та взаємообумовленість з економічними та іншими сферами життєдіяльності суспільства;
б) закономірності становлення, функціонування та розвиток політичної влади;
в) закономірності виникнення, функціонування та розвитку політичних відносин, процесів, явищ, подій;