Реферат: Професійне зростання журналіста. Чинники, які сприяють вдосконаленню журналістських навичок

Виконала

студентка І курсу ФМІП

групи ЖУ 111

Кім Ганна Сергіївна

Керівник

Кривошия Георгій Петрович

Київ 2009

Зміст

1. Професія «Журналіст»

1.1Журналістика як освіта

1.2 Журналістська стратегія

1.3 Журналістика як суспільне явище

Висновок

Список використаних джерел

1. Професія «Журналіст»

1.1 Журналістика як освіта

Журналістика - це насамперед інтелектуально потужний, національно свідомий, психічно здоровий, прогресивно налаштований корпус журналістів. Стан сучасної журналістики визначається позицією журналіста, його ставленням до професії, розумінням своєї суспільної ролі й місії.

Без сумніву, на навчальні заклади, що готують інформаційну еліту, лягає велика відповідальність, хоч вона є відповідальністю режисера за гру акторів, учителя за життєздатність молодого покоління. Відповідальність непряму, опосередковану навчанням і здібністю майбутнього фахівця до навчання. Але якщо відповідальність педагогів за своїх вихованців можна пом'якшити за рахунок впливу на виховання зовнішніх чинників, то до рівня освіти не повинно бути ніяких поступок: освіта завжди має прагнути до відображення на рівні свого змісту реального стану речей в галузі.

Не такі вже й давні радянські часи забезпечували журналістській освіті певну стабільність і визначеність, нехай і заангажовану комуністичною ідеологією. Бійців ідеологічного фронту, як прийнято було говорити, готували журфаки. Образ бійця був чітко окреслений.

Свобода, що відкрилася кожному з нас, для нас усіх нечувана, п'янка свобода, у незалежній нашій державі зруйнувала образ того бійця, поставила нас перед фактом вибору нового образу з-поміж десятків можливих, дала право бачити журналіста таким, яким він уявляється кожному з нас або яким він уявляється самому ж журналістові.

Другою ознакою свободи було руйнування, здавалось, непорушної монополії на підготовку журналістів у Києві та Львові. Сьогодні це вже система десь із 16 навчальних закладів. Охочі готувати журналістів стоять у черзі.

Не будемо аналізувати мотивів відкриття нових відділень чи факультетів журналістики, вони різні, зауважимо лише, що ці мотиви часом мають комерційний та амбіційний характер. Звернімо увагу на інше - на втрату змістових критеріїв для відкриття напряму "журналістика". Ця втрата має об'єктивну причину, яка криється у невизначеності сучасної української журналістики щодо змісту й сенсу свого буття в суспільстві. Ні серед журналістів-практиків, ні серед журналістикознавців немає згоди щодо дефініції журналістики та журналіста.

Історія підказує, що на відміну від конкретних речей, журналістика не має статичної дефініції і не може мати, бо вона суспільно заангажована, вона є похідною від суспільства і залежить від складників суспільного розвитку, як функція від аргументів. Ось чому в різні історичні періоди, навіть у різні короткі проміжки соціального часу, визначення журналістики й журналіста може мінятися або в поняттях журналістики й журналіста можуть актуалізуватися різні їхні атрибути. Так, те, що журналістика в радянський час була "колективним організатором і пропагандистом", цілком відповідало часові й призначенню журналістики. У наш час ці атрибути поняття деактуалізувалися. По-перше, за ними закріпилася чітка асоціація з поняттям комуністичної ідеології, її ролі. По-друге, нове українське суспільство вимагає від журналістики інших підходів до суспільного життя, інших акцентів у роботі журналіста. Але деактуалізація атрибутів поняття зовсім не означає, що зникли й самі ознаки явища, які були відображені в понятті.

Для журналістської освіти загрозливою є не зміна дефініції, а наявність одночасно багатьох визначень, часто протилежних. Це є чудовою підставою для різних негативних тенденцій в сфері підготовки журналістських кадрів. Такою тенденцією є примітивізація журналістської праці, легковажне ставлення до неї. Якщо вважати, що журналіст - це лише інформатор, передавач фактів, така собі водостічна труба, через яку хтось для чогось переливає воду, то й справді - підготовка журналіста може здійснюватися за рік-два, а то й без навчання, а лише способом споглядання за журналістом-майстром, як учень споглядає за чоботарем. Якщо ж вважати, що журналіст формує громадську думку, веде інформаційну політику, впливає на суспільство, допомагає людям приймати рішення, то певно що вимоги до особи журналіста мають бути високими, бо не можна віддавати в руки не достатньо освіченим інформаційний простір держави. І тут п'ятирічної університетської освіти ще й замало!

Для з'ясування методологічних засад журналістської освіти необхідно виходити з філософії журналістської діяльності, з аналізу категоріального апарату цієї сфери.

Журналістська робота як вид суспільної діяльності повинна мати свою стратегію й тактику.

Під журналістською тактикою слід розуміти науку про підготовку, організацію й проведення процесу масового спілкування, підпорядкованого стратегії. Це сукупність методів, шляхів, засобів, форм спілкування, що найбільше відповідають умовам комунікації у даний момент і забезпечують стратегічний успіх. У вузькому значенні - це прийоми, засоби досягнення комунікативної мети, лінія поведінки журналіста. Так, формування громадської думки може відбуватися порізному: відкрито, через словесне вираження у тексті необхідності щось робити й приховано, латентно через добір фактів, без коментарів. Стратегічно буде досягнуто одну й ту саму мету, але різними шляхами й засобами. Прихований шлях більш зручний, бо він явно не викликає психологічного опору й протидії серед читачів, глядачів, слухачів. Цей шлях часто використовує й сучасна журналістика.

1.2 Журналістська стратегія

Журналістська стратегія - це найважливіша частина журналістської майстерності. Вона включає теорію й практику масової комунікації, масового інформування, визначає спрямування журналістської діяльності, її сенс. Журналістська стратегія повинна випливати з суспільної природи масового спілкування й масової інформації. Журналістика перестане бути журналістикою чи набуде спотворених форм, якщо в основу стратегії своєї праці журналісти покладуть невластиві природі комунікації принципи й закони, якими б "ідеологічно доречними" на певний час ці закони й принципи не були. Так, з погляду природи комунікації, комунікант (той, хто говорить) завжди впливає на комуніката (того, хто слухає), бо метою комуніканта завжди є певна емоційновольова, інтелектуальна чи фізична реакція комуніката. Якщо реакції немає, то вважається, що процес спілкування не відбувся. Враховуючи природу комунікації, ми повинні визнати, - хочемо того чи ні! - що спілкування через будь-які засоби комунікації завжди пов'язане з впливом на аудиторію. І незалежно від того, в якому вигляді це спілкування відбувається: чи у вигляді інформування, чи коментування, що є виявом роздумів, міркувань, чи заклику, який є вираженням емоційно-вольової сфери мовця.

Найбільше дістається терміну "інформування". Його протиставляють насамперед пропаганді та агітації. Це протиставлення саме по собі є некоректним. Це все одно що протиставити розмову по телефону - розмові у виробничій сфері. Одне іншого не виключає, не заперечує й не доповнює. Інформування є видом комунікації, формою комунікативного впливу; пропаганда ж, агітація, виховання, розваги є сферами суспільного впливу, де комунікація займає визначальне, але окреме місце. Передана інформація, навіть без коментарів, нейтральна, може бути використана і як засіб поширення ідей, переконання, спонукання, тобто як засіб пропаганди та агітації; і як приклад для вихованців, і як засіб формування громадської думки. Якщо в новинах прозвучить факт, що в Україні вирощено урожай найбільший за останні 100 років, то вже сам факт виконає й пропагандистську й агітаційну функцію.

Докторант Інституту журналістики В. М. Владимиров влучно сказав з цього приводу в статті "Місія журналістики: у порядку постановки питання", надрукованій у другому томі "Наукових записок Інституту журналістики":

"Уявімо собі редакцію газети в ролі обслуги гармати. Артилеристи вправно заряджають, наводять, стріляють - і снаряди у громові пострілу вилітають з каналу ствола в бік цілі. Нібито все гаразд. Але хіба головне завдання артилеристів - стріляти? Їхня місія - вражати цілі, саме для цього вони існують в арміях усього світу і цим відрізняються від фахівців салютів та феєрверків.

Так само й "інформування" - це наше комунікативне посилання, виліт соціально значущої інформації по наших технічних каналах у бік аудиторії.

А що ж відбувається там, на протилежному боці, так би мовити, траєкторії факту?

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--