Реферат: Професійне зростання журналіста. Чинники, які сприяють вдосконаленню журналістських навичок

Організовуючи навчальний процес журналістів так, що акцент робиться виключно на технології передачі інформації, без уваги до наслідків інформування, коли журналіста не вчать журналістської етики, відповідальності за слово, ми таким чином підкладаємо вибухівку під себе ж, бо журналіст без царя в голові, безвідповідальний журналіст - це Чорнобиль у соціальному вимірі.

Один викладач сказав першокурсникам: до Нового року я з вас виб'ю мораль і етику. Робиться в освіті глобальна помилка, спричинена особливими методологічними й теоретичними підходами до журналістики. Виховання журналіста тільки на технології інформування без урахування соціально-психологічних, морально-етичних, правових засад застосування цих технологій веде до підготовки роботів-кілерів. Доречно тут буде процитувати з газети "Киевский телеграф" слова керівника інформаційно-аналітичної служби "Интера" Олексія Мустафіна: "Телебачення… набагато серйозніше впливає на розум громадян, ніж інші засоби масової інформації, відповідно й несе більшу відповідальність" [2].

Журналістська освіта, як і будь-яка інша, не може нормально існувати, якщо відсутня модель ідеального фахівця, або ідеальна модель журналіста, яка є критерієм оцінювання спеціаліста.

Враховуючи залежність журналістики від суспільного розвитку, ми зможемо вибудувати ідеальну модель журналіста лише в контексті ідеального суспільства. Таким суспільством може бути держава з високорозвиненою демократією, з гарантіями на всі свободи, з ідеальним законодавством, що забезпечує ці свободи й права, з людьми, які дотримуються правил співжиття, найгуманніших принципів духовного буття, з людьми, які є патріотами, мають історичну пам'ять, окрилені національною ідеєю тощо. Журналіст у такому суспільстві - це об'єктивний і незалежний спостерігач, який має достатньо інтелекту для неупередженого й глибокого аналізу фактів, який спроможний передати проаналізовані факти у вигляді осмисленого повідомлення й досягнути запланованого результату комунікації. Його соціально-політичний портрет не контрастує з тим соціально-політичним фоном, що створюється людьми, бо журналіст такий самий, як і всі люди в ідеальній державі. У такому суспільстві соціальний портрет журналіста не є актуальним, бо в ідеальному суспільстві всі виховані, чемні, розумні й т. д. На перший план виходить професійний портрет журналіста.

Але ми розуміємо, що реальне життя не таке романтичне. Тому готувати журналістів треба до справжнього життя, з корекцією на реальні соціально-економічні й соціально-політичні умови, не забуваючи при цьому про суспільні ідеали.

Сучасна українська журналістська освіта переживає найкращі часи в тому розумінні, що йде активний пошук істини, що освіта не залишається консервативною, а перебуває на шляху тих же пошуків, що й сама журналістика та наука про неї.

1.3 Журналістика – суспільне явище

Журналістика завжди включена в систему масової комунікації й поза нею не існує. Не треба силувати журналістику й вилучати з неї те, що в неї має бути.

Журналіст не психічно хворий, який просто говорить у вагоні електрички. Журналістика в суспільстві для чогось існує, тобто вона має сенс. А якщо так, то журналістика має призначення, що залежить від соціально-політичних умов, системи цінностей, культури тощо.

Суспільний сенс журналістики не може бути поза взаємодією з суспільством. А ця взаємодія є впливом, тобто осмисленим контактом комунікаторів. І не просто дія, а ВЗАЄМОДІЯ: журналістика впливає на суспільство, а суспільство впливає на журналістику. Бо то є природа спілкування.

Якщо журналістика - суспільне явище, породження суспільної дійсності, то вона не може бути не залежною від суспільного життя, не заангажованою ним. Журналістика така ж розмаїта за своїми цілями, уподобаннями, способами відтворення дійсності, як розмаїте й саме життя. Тому прагнення людства зробити журналіста за образом і подобою терпить крах. Визначення журналіста й журналістики в кожен історичний момент набуває відповідного моментові політичного й ідеологічного зафарбування, через що журналістику (особливо в радянські часи!) й вважали ідеологічною справою.

Журналістика буде такою й не іншою, яким є час! Не треба забувати: наш день таким, яким він є, зробили не журналісти; їм дали можливість певні соціальні сили й обставини наблизити й увіковічнити цей день. Не можна недооцінювати, але не треба й переоцінювати роль журналістів у суспільстві, журналісти, як і всі інші люди, творять життя й формують суспільство у межах і за законами суспільного розвитку, згідно з принципами існування суспільства як організму.

Спокусою є вважати себе Богом, але це гріх. Журналіст, який заявляє, що він абсолютно незалежний ні від кого і, як Всевишній, споглядає за грішними та пише про них, - такий журналіст впадає у великий гріх. Бо він бреше! Бо заявляє про те, чого реально бути не може.

Незалежність - річ відносна. Треба чітко казати від чого чи від кого ти незалежний, але справедливо буде, коли ти скажеш, а від чого чи від кого ти залишився або став залежним. Будучи незалежним від А, ти потрапляєш у залежність від Б. Такий закон суспільного буття.

Це треба пам'ятати й враховувати, а не займатися побудовою комунікологічно "неживих" моделей. Бо якщо не враховувати цей зв'язок, тоді журналістика й комунікація стає непрогнозованою стихією. Природу не обдурити. Вплив все одно буде, тільки він буде неконтрольованим і безвідповідальним. Це не є закликом до жорсткого контролю за інформацією й до цензури. Ні в якому разі. Це є закликом до відповідальності журналіста за своє слово.

Процес спілкування не варто усікати; штучно можна журналіста як комунікатора обмежити й дозволити чинити йому тільки так і тільки на певних етапах процесу комунікації. Але це означає піти проти людської природи журналіста. Як себе поведе журналіст на різних етапах спілкування - залежить від його виховання й культури. Його поведінка - це, до речі, його свобода совісті й свобода вибору.

Тут ми підходимо до того моменту, коли треба чітко визначитися:

(1) або ми розглядаємо журналіста як професіонала й включаємо у поняття професіоналізму всю гаму почуттів журналіста, усі його соціально-політичні характеристики;

(2) або ми все-таки відокремлюємо професіоналізм від суто особистісних характеристик, від соціально-психологічного, соціально-політичного й культурологічного забезпечення журналіста як людини.

Звернімо увагу на ще одну думку Олексія Мустафіна. Його запитали: чи може журналіст бути політиком. Може, скільки завгодно, відповів О. Мустафін, але при цьому він перестає бути журналістом.

Журналіст причетний до політики. Його завдання - давати факти, що стосуються політичного життя в країні, навіть пропонувати політичні рішення, але не приймати їх. Місія журналістики полягає у створенні інформаційного поля та інформаційного забезпечення для прийняття рішень. Але рішення приймають фахівці, а не журналісти.

Одна особа сказала, що їй не подобається робота викладачів, які навчають журналістів, тому що підготувати журналіста - не так просто. Це від природи людина буває порядною, доброю або ні. І якщо вона непорядна, то жоден університет її не зробить іншою.

І справді, це так. Адже ми не готуємо правдолюбців, незалежних, порядних. Поставити на потік "педагогічного виробництва", скажімо, чесних і сказати, що до нас приходять нечесні або не дуже чесні, а ми за п'ять років робимо з них чесних і за це даємо диплом, - це перебільшення.

Розглядаючи журналіста в суспільній комунікативній системі, треба розрізняти його професійний і соціальний портрети. Перший - у сфері навчання, другий - у сфері виховання. Звичайно, ми повинні виховувати. Але виховання - процес постійний і нескінченний, його не можна вкласти в рамки бакалаврату чи магістратури. Порядність, чесність, об'єктивність, правдивість - речі особистісного плану, які повинні бути у кожної людини, а не тільки журналіста. Хто скаже, що вчитель, лікар і т. д. повинні бути іншими? Тому соціально-психологічні характеристики - не є складниками професіограми. Їх треба брати до уваги тою мірою, якою вони забезпечують справді професійні якості. Наприклад, володіння знаннями про те, як брати інформацію, і володіння способами, методами її взяття передбачає те, що порядна людина буде це робити порядними методами. Але порядність сама по собі - це не професія.

Ми говоримо про те, що формуємо політично незалежних і незаангажованих журналістів. Це, до речі, знову політичне гасло. Патріотизм, космополітизм, любов чи байдужість до ближнього - все це речі, які стосуються соціально-психологічного портрета фахівця. І це дається не тільки навчанням, це дається вихованням, до того ж вихованням від сім'ї аж до макросоціуму. І казати, що ми за чотири роки успішно формуємо незалежних журналістів, тобто позбавляємо їх, як людей, громадянської позиції, політичних поглядів, відрізуючи від українця любов до України, а від жителя США любов до США, - це багато на себе брати. Політична культура саме й включає систему соціальних, етичних, морально-психологічних цінностей, де є місце й патріотизму, "заангажованості" певними поглядами на соціальну дійсність. І позбавити журналіста політичної культури, того, що дала йому його соціальна природа, ніхто не має права. Ми ж не фашисти і не диктатори. У демократичному світі якраз і має бути розмаїття політичних поглядів. Тому політична незалежність чи залежність як категорія не повинна бути складником професіограми спеціаліста. Це інший рівень оцінки людини.

Незалежність і опозиційність від та до влади. Добре, коли влада погана, це виправдовує таку незалежність та опозиційність. А якщо влада гарна, думає про державу, її людей, а ми формуємо незалежних від влади і критично до неї налаштованих журналістів. Як тут бути? Завжди в опозиції, навіть якщо не треба бути в опозиції. Це вже крайнощі. А якщо гарної влади не може бути?! Тоді боротьба за соціальну справедливість, порядок, краще життя у державі ніколи не приведе до позитивного результату. Крах соціуму. Виходить, що журналістів треба постійно готувати до боротьби за те, чого ніколи не буде досягнуто. Та річ не в опозиційності, а в здоровому глузді, у критичності поглядів, в умінні розумно й глибоко зіставляти та аналізувати факти.

Погляньте на визначення журналіста у радянські часи. Маємо ототожнення журналізму й публіцистичності. У радянський час ці речі не розрізнялися, бо їх не треба було розрізняти. Публіцист - це не професія, це соціальний статус людини, це вміння перейматися соціальними проблемами і говорити від імені великих соціальних груп до народу. Публіциста не готують, його виховують. Тому для образу публіциста такими важливими є соціальні характеристики на зразок "правдолюбство, відданість...". Сукупність цих характеристик дає змогу називати публіцистом будь-кого: лікаря, учителя, інженера, робітника, домогосподарку. Публіцистові завжди властиве творче начало, яке переважає над виробничим, професійним, технологічним, "поставленим на потік".

Публіцистичність - це не погано. Це прекрасно. Бо публіцисти потрібні в усі часи й в усі епохи. Але не можна зводити роль професійного мовця тільки до рівня публіцистичного звучання. Це добре, коли професійний мовець за своїм вихованням досяг рівня публіциста, але це не означає, що всі професіонали такими є.

Журналісти належать до професійних мовців. Журналістика - це професія. Публіцист - це журналіст у соціальному вимірі. Публіцист - це чітка політична позиція, яскраво виявлена ідейна основа, це пристрасть у боротьбі за свої погляди, що виражають погляди певного мікросоціуму.

Якщо ми відділяємо журналістику від публіцистики на тій підставі, що публіцистика - це творчість душі, це соціально заданий політ думки, то журналістиці ми залишаємо професійну основу, тобто рівень знань, умінь та навичок, необхідних для сфери інформаційного виробництва, для володіння технологією цього виробництва. А це зобов'язує нас розділити сферу виробничого й соціального у підготовці фахівців та не підміняти одне іншим. Це зобов'язує нас зробити професіограму журналіста і включити в неї те, що лежить поза сферою соціального виховання, у виробничій сфері. Бо сфера виховання не зможе бути диференціюючою, оскільки позитивні результати виховання треба було б включити в усі професії. Погано виховані не потрібні на жодному виробництві.