Реферат: Процес банківського кредитування

- інтенсивність користування банківськими позиками у минулому та своєчасність їх погашення, а також користування іншими банківськими послугами;

- зв'язки клієнта в діловому світі тощо.

2) Аналіз та оцінка кредиту – полягає у визначенні його реалістичності з ділової та економічної точок зору, установленні ступеня відповідності суми та строків позики меті заходу, що кредитується, а також у виявленні величини ризику, пов'язаного з даною угодою.

3) Структурування позички – полягає у відпрацюванні таких параметрів, які б відповідали потребам клієнта та мінімізували кредитний ризик банку, забезпечуючи умови своєчасного погашення позички. Основні структурні параметри кредиту: обсяг (сума позички); строки; умови видачі; графік погашення; забезпечення; ціна (відсоткова ставка). Співробітник кредитного відділу визначає структуру кредиту з урахуванням результатів проведеного аналізу кредитоспроможності клієнта та оцінки ризикованості кредиту. Завдання менеджера полягає в тому, щоб знайти такі параметри позики, які б максимально відповідали цільовому призначенню кредиту та можливостям позичальника щодо своєчасного його повернення.

4) Документування кредитних операцій - полягає в підготовці та укладенні кредитного договору, умови якого задовольняють потреби як позичальника, так і банку. Правильно складена кредитна угода має захищати інтереси банку, насамперед його вкладників та акціонерів. Стандартна форма кредитного договору складається з декількох обов'язкових розділів:

- боргове зобов'язання, підписане позичальником, на основну суму боргу, де також вказані відсоткова ставка за кредитом, умови й графік його видачі та погашення;

- забезпечення: опис, характеристика, оцінка вартості, умови і строки переходу права власності до банку для погашення заборгованості;

- обмежувальні умови, які можуть стверджувати дії позичальника (періодичне надання звітності, підтримка ліквідності, страхування застави тощо), або забороняти певні дії без згоди банку (не продавати активи, не виплачувати високі дивіденди, не брати участі в злитті компаній тощо);

- гарантії позичальника, які засвідчують, що вся надана ним інформація є достовірною;

- відповідальність сторін за невиконання договірних зобов'язань, де міститься перелік випадків та опис юридичних дій і повноважень кожного учасника угоди.

До кредитного договору можуть бути внесені додаткові умови: можливість дострокового погашення, економічні санкції за нецільове використання кредиту, умови комісійної винагороди за додаткові послуги тощо.

5) Контроль за наданим кредитом і станом застави - полягає в тому, щоб не допускати підвищення кредитного ризику понад установлений рівень. Постійний контроль допомагає менеджерам заздалегідь виявляти проблемні кредити, а також перевіряти відповідність дій кредитних працівників основним вимогам кредитної політики банку. Основна мета контролю за кредитами полягає в тому, щоб не допускати підвищення кредитного ризику понад установлений рівень. Як відомо, рівень кредитного ризику постійно змінюється, оскільки змінюються умови, за яких надається кожний конкретний кредит. Зміни загальної економічної ситуації послаблюють позиції деяких позичальників і водночас збільшують потреби в кредитуванні потенційних клієнтів. Фізичні особи та приватні підприємці можуть мати проблеми зі здоров'ям або втратити роботу, що негативно відіб'ється на їхніх можливостях погасити позику. Ринкова вартість та ліквідність застави також може змінюватись і потребує постійного контролю. Отже, головна вимога до процедури контролю - це постійність перевірки та оцінювання рівня кредитного ризику.

Особливість перелічених методів полягає у необхідності їх послідовного застосування, оскільки одночасно вони є етапами процесу кредитування. Якщо на кожному етапі перед кредитним працівником поставлено завдання мінімізації кредитного ризику, то правомірно розглядати етапи процесу кредитування як методи управління ризиком окремої позички.

У міжнародній банківській практиці вважається, що кредит повинен надаватися тільки у випадках, коли банк впевнений у первинних джерелах погашення позики, якими є грошові потоки позичальника. І тільки в окремих виняткових випадках менеджер може звернутися до вторинних джерел погашення позики, тобто застави. Зарубіжні банкіри виходять з того, що банківська установа - це не ломбард, який реалізує заставу. Тому банк не повинен виконувати невластиві йому функції, які ж до того потребують фахівців з торгівлі рухомим та нерухомим майном. У випадках, коли відсутність забезпечення значно підвищує ризик, банк вимагає його надання у формі цінних паперів, депозитів та інших фінансових активів, управління якими можуть здійснити фахівці банку.

В умовах нерозвиненості фінансового ринку та кризових явищ в економіці вітчизняні банки змушені працювати з різними видами забезпечення, у тому числі застави у формі товарно-матеріальних цінностей. Занадто високий рівень кредитного ризику, який пов'язаний з більшістю позик, змушує банки використовувати будь-які методи його зниження.

Методи управління ризиком кредитного портфеля банку:

1) Диверсифікація - полягає у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характеристиками (розмір капіталу, форма власності), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон).

Розглядають три види диверсифікації — галузеву, географічну та портфельну. Галузева диверсифікація означає розподіл кредитів між клієнтами, які здійснюють діяльність у різних галузях економіки. Географічна диверсифікація полягає в розподілі кредитних ресурсів між позичальниками, які перебувають у різних регіонах, географічних територіях, країнах із різними економічними умовами. Портфельна диверсифікація означає розосередження кредитів між різними категоріями позичальників — великими і середніми компаніями, підприємствами малого бізнесу, фізичними особами, урядовими та громадськими організаціями, домашніми господарствами тощо.

2) Лімітування - полягає у встановленні максимально допустимих розмірів наданих позик, що дозволяє обмежити ризик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банкам удається уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель та забезпечити стабільні прибутки.

3) Створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків - полягає в акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку для компенсації неповернених кредитів. Формування резервів є одним із методів зниження кредитного ризику на рівні банку, слугуючи для захисту вкладників, кредиторів та акціонерів. Одночасно резерви за кредитними операціями підвищують надійність і стабільність банківської системи в цілому.

4) Сек’юритизація - це продаж активів банку через перетворення їх в цінні папери, які в подальшому розміщуються на ринку. В основному сек’юритизація застосовується до банківських кредитів, даючи можливість банкам передавати кредитний ризик іншим учасникам ринку — інвесторам, які купують цінні папери.

Усі методи управління кредитним ризиком мають застосування в окремих сферах кредитування. Методика управління кредитним ризиком має бути гнучкою, для того, щоб враховувати усі особливості кожного окремого кредиту. Тому розроблення універсальної методики управління кредитним ризиком не є доцільним. Вдосконалення системи управління кредитним ризиком повинно рухатись у напрямку розвитку застосування вже існуючих методів, а також їх покращання за рахунок включення додаткових коефіцієнтів.

1.2. Фінансово-економічна характеристика об’єкту дослідження

Для визначення ризикованості кредиту та кредитоспроможності позичальника складається фінансово-економічна характеристика.

Для складання фінансово-економічної характеристики позичальника – фізичної особи банки встановлюють перелік показників та їх нормативних значень залежно від виду кредиту (на придбання чи будівництво житла, придбання транспортних засобів, товарів тривалого використання, інші потреби), обсягів і строків кредитування, виду забезпечення.

Фінансово-економічна характеристика позичальника – фізичної особи складається за результатами аналізу кількісних показників (економічна кредитоспроможність) та якісних характеристик (особиста кредитоспроможність), підтверджених відповідними документами і розрахунками.

Під час розгляду питання про надання кредиту і надалі в процесі обслуговування боргу банк має обрати для аналізу ті показники, які так чи інакше можуть вплинути на виконання зобов'язань за кредитом. Потрібно також визначити рівень імовірного впливу обраних показників на кредитоспроможність позичальника, встановивши для кожного з них нормативні значення та відповідні бали значущості (вагові коефіцієнти).

До якісних характеристик позичальника належать:

- загальний матеріальний стан клієнта (наявність майна: нерухомості, цінних паперів, банківських вкладів, транспортних засобів та ін.);

- соціальна стабільність (постійна робота, сімейний стан, ділова репутація);