Реферат: Психолого–педагогічні проблеми спілкування викладача та студента

3. Стилі і моделі спілкування викладача вищої школи

Вища школа пред'являє високі вимоги до психологічного клімату кафедри, факультету, вузу в цілому, що реалізовується в повсякденному педагогічному спілкуванні. Формування власного індивідуального стилю спілкування із студентами пов'язане з розвитком творчої індивідуальності професорів, доцентів, викладачів.

Важливим завданням початкуючого вузівського педагога є пошук оптимального для цілей виховання власного індивідуального стилю спілкування із студентами. Його виробленню сприяють такі прийоми:

- включення студентів в початкові форми дослідницької діяльності;

- створення форм спільного спілкування для кращої особової соціалізації студентів, участь в засіданнях кафедри, конференціях, лекціях серед населення, виступи у пресі і т.д.;

- спільна науково-дослідна робота

- спільні контакти, що не регламентуються, неофіційні, бесіди про науку, мистецтво, професію, книги;

- участь професорсько-викладацького складу в студентському дозвіллі (огляди, олімпіади, конкурси, «круглі столи»).

Педагогічна дія має бути систематичною і безперервною, переходячи від учбово-орієнтованого до науково-пошукового, від офіційно-регламентованого до неофіційно-довірчого спілкування. Особливі вимоги пред'являються до етико-психологічної основи взаємодії ученого-педагога і студентів. У цьому плані важливу роль грають індивідуально-типологічні характеристики або стиль спілкування. У стилі знаходять вираження:

· особливості комунікативних можливостей педагога;

· досягнутий рівень взаємин;

· творча індивідуальність педагога;

· особливості студентського колективу.

Стиль спілкування втілює соціально-етичні установки суспільства, вузу, він відображає особовий і педагогічний рівень педагога, його емоційно-психологічні особливості. Оптимальний стиль спілкування – це спілкування, що ґрунтується на захопленості викладача і студентів спільною діяльністю, відображає саму специфіку формування особи фахівця у вузі і взаємодію соціально-етичних установок педагога і навиків професійно-педагогічного спілкування, що втілює в собі.

4. Викладач і студент (практика спілкування)

Головне завдання вузівського викладача — розкриття особи що вчиться — вирішується в ході його спілкування із студентом. Тому в поняття “Професійний педагог ” входить не лише знання конкретного предмету, але і педагогічна майстерність, тобто уміння збудувати виклад, увійти до контакту із студентом, зацікавити його, виховати потрібні якості, перетворити студента з об'єкту навчання в суб'єкт учення.

“В воспитании все должно основываться на личности воспитателя, потому что воспитующая сила изливается только из живого источника человеческой личности. Никакие уставы и программы... не могут заменить личности в деле воспитания. Только характером можно образовать характер” (К.Д. Ушинский).

Багато що тут залежить від особових здібностей викладача, його педагогічної інтуїції. Але навіть володіючи викладацьким талантом, потрібно обов'язково вчитися педагогічному спілкуванню. Це дозволить викладачеві рефлектувати, а значить — аналізувати свої дії, розуміти студентів, встановлювати з ними контакт, адекватно реагувати на їх дії.

Добре відомо, що відношення до викладача студент переносить на предмет, що вивчається. При цьому реноме педагога, що склалося, зростає украй повільно, роками, хоча втратити його можна за один семестр. Ось чому украй поважно для викладача його педагогічна культура, конструктивні, організаторські і комунікативні уміння. Встановлено, що у професорів і доцентів найбільш сформовані конструктивні навики (планерування і композиція матеріалу, постановка завдань), частково організаторські. З комунікативними — гірше (діють поведінкові стереотипи). Асистенти в меншій мірі володіють конструктивними і організаторськими уміннями (скажімо, не завжди можуть організувати самостійну роботу студентів); та зате адекватніше сприймають студентську аудиторію: позначається менша вікова дистанція.

При цьому, що спілкування не тотожне комунікації. Вміст комунікації — обмін інформацією; спілкування — ширше, воно включає комунікацію. Спілкування має зважаючи на зв'язок між людьми, в результаті якого здійснюється вплив однієї особи на іншу (або взаємовплив).

Класифікація спілкування можлива по різних підставах; розрізняють наприклад, безпосереднє і опосередковане спілкування. Останнє реалізується через сторонній інструментарій (книга як досвід поколінь, технічні засоби: телебачення, радіо, ЕОМ і тому подібне). У практичному ж сенсі дуже важливою представляється диференціація в плані формального і неформального спілкування.

Формальне обумовлене соціальними функціями; замість знання особи тут оперують знанням її соціальної ролі (продавець-покупець, викладач-студент). Норми спілкування виробляються суспільством, і партнери чекають один від одного певних дій, обумовлених соціальною роллю; особові характеристики на задньому плані. Можна стверджувати, що тут функція сильніша за особу; і тому, якщо розуміння індивідуумом його ролі не відповідає її розумінню іншими членами суспільства, виникає конфлікт.

Людині властиве прагнення до неформального спілкування, наповненого особовим сенсом. Воно не завжди удається — багато що залежить тут від бажання зрозуміти партнера, концентруватися на нім, а також від техніки спілкування (прийомів встановлення контакту, комунікативних умінь). Професійній діяльності викладача зазвичай властиво поєднання формального і неформального спілкування.

Рівень формальності - неформальної яскраво виявляється при контролі знань студента. Так, використання письмових і машинних форм контролю означає посилення формальних аспектів; усний контроль, тобто “ очі в очі ”, в бесіді, наближає спілкування до неформального. Воно дається викладачеві важче — не лише за витратами часу, але і по психологічній напрузі; та зате, як правило, більш діюче. Оцінка письмового тексту (при поточному, рубежі, підсумковому контролі) без виявлення його сенсу в розмові із студентом знову - таки підсилює формальні моменти; бесіда (у тому числі — по написаному) з виявленням розуміння, рухи думки студента підсилює неформальні аспекти спілкування і, зрозуміло, приносить більше користі.

На перехід від спілкування формального до неформального (і навпаки) робить вплив навіть взаємне місце розташування спілкуються. Психологи вказують:

— розміщення за столом поруч сприяє співпраці, спільній роботі;

— розміщення по діагоналі через кут столу розташовує до досить невимушеної бесіди;

— розміщення лицем до лиця, через стіл підсилює напруженість і взаємоконтроль.

Викладач повинен постійно шукати (і знаходити) оптимум психологічної дистанції. На міру формальності - неформальної спілкування надає вплив і форма звернення викладача до студента. Звернення до студента на ім'я звичайний зрушує спілкування до неформального, хоча при щирій зацікавленості викладача в справах студента звернення до нього по прізвищу також не перешкоджає. Звернення до студента на “ти” допустимо лише при довірчих стосунках; до цього удаються, без збитку для контактів, літні викладачі; необхідною умовою в такому разі є гарантія, що у студента навіть думці не з'явиться, що викладач прагне таким зверненням підкреслити різницю в службовому положенні, ієрархію викладача і студента в сенсі місця на соціальних сходах. Мені особисто представляється, що студентові слід завжди говорити “Ви”. Звернення до учнів на “ти” з боку працівників деканату, адміністративних служб повинно бути повністю виключено.