Реферат: Реалізація концепції міжнародної кримінальної юрисдикції в заснуванні та діяльності Нюрнберзького і Токійського воєнних трибуналів
Під час Другої світової війни, що принесла народам Європи численні жертви і найтяжчі страждання, почалася практична реалізація концепції міжнародної кримінальної юрисдикції. Злочини нацистів, навіть у перший період війни, коли відомості про них були ще порівняно убогими, вразили світ. Вони були нечуваними, вимагали вживання екстраординарних заходів для покарання винних. Заяви про невідворотність індивідуальної відповідальності за чинені під час війни злодіяння були зроблені в перших же прийнятих державами антигітлерівської коаліції документах. 13 січня 1942 року представники дев'яти окупованих європейських країн, ті, що зібралися на конференцію в Сент-Джеймському палаці, у Лондоні, прийняли декларацію, яку уряди у вигнанні підтвердили, що вони «вважають серед основних цілей війни, яку вони ведуть, покарання за допомогою організованого правосуддя тих, хто винний у цих злочинах або несе за них відповідальність, незалежно від того, видавали вони накази про їх вчинення, чинили їх чи будь-яким чином брали участь у них» .
У Сент-Джеймській декларації, пізніше схваленої Об'єднаним Королівством, Сполученими Штатами і СРСР, відзначалося, що Германія та її союзники встановили в окупованих країнах режим терору, який відбивається в масових депортаціях і убивствах мирного населення, стратах заручників, жорстоких переслідуваннях. Підкреслювалося, що насильства, які чинять окупанти, суперечать загальноприйнятим поглядам і законам цивілізованих народів щодо ведення війни. Нагадавши про існуючі норми міжнародного права і заяви глав урядів великих держав про відповідальність гітлерівців, декларація проголосила однією з основних цілей війни покарання винних. Уряди дев'яти країн заявили, що вони «повні рішучості в дусі міжнародної солідарності простежити за тим, щоб винні й відповідальні, яка б ні була їхня національність, були розшукані, передані в руки правосуддя і засуджені та щоб винесені вироки були виконані» .
Особливе місце серед документів, що вплили на формування концепції міжнародної кримінальної юрисдикції, займає Московська декларація урядів СРСР, США і Великої Британії «Про відповідальність гітлерівців за чинені звірства» від 30 жовтня 1943 року, прийнята «в інтересах тридцяти двох Об'єднаних Націй».
У Московській декларації містився виклад принципової позиції держав-союзників з питання про кримінальну юрисдикцію щодо воєнних злочинців. Ця позиція базувалася на двох положеннях: по-перше, у Декларації говорилося про те, що «німці, котрі брали участь у масових розстрілах італійських офіцерів, або у стратах французьких, нідерландських, бельгійських і норвезьких заручників, або критських селян, чи ж ті, котрі брали участь у винищуванні, якому був підданий народ Польщі, чи у винищуванні населення на територіях Радянського Союзу… мають знати, що вони будуть відправлені назад у місця їхніх злочинів і будуть засуджені на місці народами, над якими вони чинили насильства… три союзних держави напевно знайдуть їх навіть на краю світа і передадуть у руки їхніх обвинувачів, для того щоб змогло здійснитися правосуддя». По-друге, було заявлено, що головні злочинці, злочини яких не зв'язані з певним географічним місцем, будуть покарані спільним рішенням урядів союзників .
Як бачимо, у Декларації підтверджувався територіальний принцип кримінальної юрисдикції, відповідно до якого нацистські злочинці підлягали юрисдикції національних судів держав, на території яких були вчинені інкриміновані злочини. Поряд з цим у ній проголошувалася рішучість союзників покарати «головних злочинців» «спільним рішенням».
Питання про те, яким чином має бути прийняте таке «спільне рішення», викликало гострі дискусії. І.І. Лукашук пише: «Ідею утворення спеціального міжнародного трибуналу для суду над головними воєнними злочинцями висунув Радянський уряд у його заяві від 14 грудня 1942 р. Вона знайшла широку підтримку. Але були в неї також супротивники. Британські юристи-експерти не хотіли розглядати агресивну війну як злочин. Вони використовували ті самі аргументи і навіть ту саму мову, що і чверть століття тому, 1919 року, у зв'язку зі спробами притягнути до суду германського кайзера. Вони визнавали, що агресія є «найтяжчим попранням елементарних принципів міжнародного права», однак затверджували, що кримінальне покарання за агресію може статися лише в майбутньому» . Багато які юристи і політики затверджували, що не існує юридичної підстави для суду над німецькими воєнними злочинцями. Так, лорд Ф. Моем виступив у жовтні 1942 року із захистом ідеї територіальної юрисдикції, відповідно до якої громадян країн осі можуть судити лише їхні власні суди .
Чимало прихильників мала ідея «політичного» чи «адміністративного» вирішення питання спільного покарання головних воєнних злочинців. Так, прем'єр-міністр Великої Британії У. Черчілль і лорд-канцлер Д. Саймон, державний секретар США К. Хэлл, міністр фінансів США Г. Моргентау вважали, що керівники союзних держав мають скласти список з п'ятдесятьох – ста чи більш осіб, яких у разі захоплення в полон варто піддати страті без суду і слідства. Радянські керівники вважали найбільше придатним засобом для досягнення даної мети гласний суд. У США цей погляд з осені 1944 року рішуче підтримували воєнний міністр Г. Стимсон, генеральний атторней Бидл, державний секретар Е. Стеттиніус, котрий прийшов на заміну К. Хеллу, радник президента С. Розенман, а пізніше і президент Г. Трумен. Незважаючи на те, що в уряді Сполучених Штатів були активні прихильники британської позиції, представники США також відстоювали використання судового механізму . На цій основі держави-переможниці в кінцевому підсумку досягли спільності поглядів .
У Заяві трьох союзних держав, прийнятій у лютому 1945 року на Ялтинській конференції, підкреслювався намір цих держав «піддати всіх злочинців війни справедливому і швидкому покаранню і стягнути в натурі збитки за руйнування, заподіяні німцями; стерти з лиця землі нацистську партію, нацистські закони, організації та установи». 8 травня 1945 року представники германського головнокомандування підписали в Берліні остаточний акт капітуляції Германії. 5 червня 1945 року в Берліні була підписана Декларація про поразку Германії й узяття на себе верховної влади щодо Германії урядами Союзу Радянських Соціалістичних Республік, Об'єднаного Королівства, Сполучених Штатів Америки і Тимчасовим урядом Французької Республіки. У Декларації, прийнятої відповідно до рішень Ялтинської конференції, говорилося, що внаслідок верховної влади, прав і повноважень, узятих на себе чотирма урядами, представники союзників проголошують такі вимоги, що виникають з повної поразки і беззастережної капітуляції Германії, які остання зобов'язана виконати: «Головні нацистські лідери, зазначені представниками союзників, і всі особи, чиї імена, ранг, службове становище чи посада будуть час від часу зазначатися представниками союзників у зв'язку з тим, що вони підозрюються в здійсненні, підбурюванні чи виданні наказів про проведення воєнних чи аналогічних злочинів, будуть арештовані й передані представникам союзників» .
Для виконання цих рішень з 26 червня по 8 серпня в Лондоні була проведена конференція представників Союзу Радянських Соціалістичних Республік, Сполучених Штатів Америки, Об'єднаного Королівства Великої Британії і Північної Ірландії, Тимчасового уряду Французької Республіки з вироблення договору про утворення Міжнародного воєнного трибуналу і його статуту.
«Протягом шести тижнів Лондонська конференція зуміла вирішити ряд складних політичних і правових проблем, зв'язаних з організацією нової форми інтернаціональної юстиції – утворенням Міжнародного воєнного трибуналу. Її робота відбувалася в атмосфері великого гніву народів, породженого нечуваними злочинами фашизму, і владно закликала до співробітництва», – пише Н.С. Лебедєва. 8 серпня 1945 року на конференції була прийнята Угода «Про судове переслідування і покарання головних воєнних злочинців європейських країн осі». Додатком до неї став Статут Міжнародного воєнного трибуналу . У той самий день відбулося підписання Угоди чотирьох держав про заснування Комітету з розслідування справ і обвинуваченню головних воєнних злочинців (утворення такого комітету передбачав розділ III Статуту Міжнародного воєнного трибуналу).
Міжнародний воєнний трибунал для суду над головними воєнними злочинцями європейських країн осі засновувався, як говорить стаття 1 Лондонської угоди, для суду над «воєнними злочинцями, злочини яких не зв'язані з визначеним географічним місцем, незалежно від того, чи будуть вони обвинувачуватися індивідуально, чи як члени організацій або груп, чи в тій і іншій якості». В Угоді підкреслювалося, що ніщо в ній «не применшує встановлених Московською Декларацією положень про повернення воєнних злочинців у країни, де вони вчинили злочини» (стаття 4), а також «не применшує компетенції і не обмежує прав національних чи окупаційних судів, що вже утворені чи будуть утворені на будь-якій союзній території чи в Германії для суду над воєнними злочинцями» (стаття 6). Трибуналу ставилося завдання не тільки справедливого, але і «швидкого суду і покарання головних воєнних злочинців європейських країн осі».
Другий розділ Статуту присвячений характеристиці юрисдикції і загальних принципів діяльності Міжнародного трибуналу. Відповідно до статті 6 (1) Статуту, персональна юрисдикція Міжнародного воєнного трибуналу обмежувалася «головними воєнними злочинцями європейських країн осі», котрі діяли «в інтересах європейських країн осі індивідуально чи як члени організації».
Юрисдикція Трибуналу не поширювалася на представників чи переможців осіб, що діяли в їхніх інтересах. Основним критерієм для віднесення індивідів до категорії «головних воєнних злочинців» були характер і масштаби інкримінованих їм злочинів
Відповідно до статті 7 Статуту, «службове становище підсудних, їхнє становище як глави держав або відповідальних чиновників різних урядових відомств не має розглядатися як підстава до звільнення від відповідальності чи зм'якшення покарання». «Той факт, що підсудний діяв за розпорядженням уряду чи наказу начальника, не звільняє його від відповідальності, але може розглядатися для зм'якшення провини, якщо трибунал визнає, що цього потребують інтереси правосуддя» (стаття 8). Остаточне визначення осіб, котрі підлягають суду Трибуналу, було віднесено, відповідно до статті 14 Статуту, до компетенції Комітету з розслідування справ і обвинувачення воєнних злочинців, що складається з головних обвинувачів, призначуваних країнами-учасниками Лондонської угоди.
Незважаючи на те, що в основі Статуту лежить принцип індивідуальної кримінальної відповідальності, у ньому зафіксовані положення, що дозволяють побачити елементи корпоративної відповідальності: стаття 9 передбачає, що «при розгляді справи про будь-якого окремого члена тієї чи іншої групи або організації Трибунал може (у зв'язку з будь-якою дією, за яку ця особа буде засуджена) визнати, що група чи організація, членом якої підсудний був, була злочинною організацією».
Предметна юрисдикціяМіжнародного воєнного трибуналу обкреслена у статті 6 Статуту, що включає три види злочинів: а) злочини проти миру, а саме: планування, підготовка, розв'язання, ведення агресивної війни чи війни в порушення міжнародних договорів, угод або запевнянь, а також участь у спільному плані або змові, спрямованих на вчинення кожного з перерахованих вище дій ; б) воєнні злочини, а саме: порушення законів або звичаїв війни, до яких належать убивства, катування, уведення в рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованої території; убивства, катування військовополонених чи осіб, що перебувають у морі; убивства заручників; пограбування громадської чи приватної власності; безглузде руйнування міст або сіл; руйнування, не виправдане воєнною необхідністю, і інші злочини; в) злочини проти людяності, а саме: убивства, винищування, поневолення, засилання й інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до чи під час війни, чи переслідування по політичних, расових чи релігійних мотивах з метою вчинення чи в зв'язку з будь-яким злочином, що підлягає юрисдикції трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені, чи ні. Професор А.Н. Трайнін згодом об'єднав ці види злочинів єдиним поняттям – «злочини проти людства» .
Часова юрисдикціяНюрнберзького трибуналу поширювалася на дії, що відбувалися в минулому і були безпосередньо зв'язані з подіями Другої світової війни. Нюрнберзький трибунал заявив, що прийняття Статуту і встановлення юрисдикції міжнародного трибуналу за злочинами, що він охоплює, є вираженням норм міжнародного права, що існували до моменту його прийняття. У зв'язку з часовою юрисдикцією Нюрнберзького трибуналу виник про порушення принципів «nillum crimen sine lege, nulla poena sine lege» та «ex post facto». У подальшому це питання стало предметом широкої наукової і політичної дискусії. Багато які вчені визнають, що порушення принципів «nillum crimen sine lege» і «ex post facto», особливо в тім, що стосувалось звинувачень у злочинах агресії, сталося .
Для заперечення аргументів захисту Нюрнберзький трибунал використовував концепцію злочинів «за загальним міжнародним правом». У своєму вироку трибунал додержувався теорії, відповідно до якої злочини, що належать до його юрисдикції, розглядались як злочини за загальним міжнародним правом, що існували задовго до прийняття Статуту і початку Нюрнберзького процесу. Трибунал установив суттєве застереження, відмовивши кваліфікувати дії, що описані у статті б (в) Статуту як злочини проти людяності, якщо вони були вчинені до 1 вересня 1939 року.
Просторова юрисдикція Трибуналу позначена формулою: «злочин, не зв'язаний з визначеним географічним місцем». Це формулювання підкреслювало масштаби злочинної діяльності, що виходили за межі окремих держав, унаслідок чого обґрунтовані претензії на здійснення юрисдикції за тими чи іншими підставами могла заявляти не одна, а кілька держав. Очевидно, однак, що злочини, які ставилися в провину головним воєнним злочинцям, не чинилися поза територіями конкретних країн, тому просторова юрисдикція Трибуналу включала в територію всіх держав, втягнутих у збройний конфлікт у Європі.
Уперше концепція міжнародної кримінальної юрисдикції була реалізована під час Нюрнберзького процесу (єдиного судового процесу, що провів Міжнародний воєнний трибунал). 18 жовтня 1945 року в Берліні відбулося перше відкрите засідання Міжнародного воєнного трибуналу, на якому всі члени Трибуналу по черзі присягнули, а головні обвинувачі подали Трибуналу обвинувальний висновок. Слухання справи почалося в Нюрнбергу 20 листопада 1945 року. Нюрнберзький трибунал розглянув понад трьох тисяч справжніх документів, допитав близько 200 свідків (і ще кілька сотень були допитані за його дорученням). Суду були також подані речовинні докази, що підтверджували злодіяння обвинувачуваних. 31 серпня 1946 року, наприкінці 403-го відкритого судового засідання, головуючий Дж. Лоренс оголосив перерву, і Трибунал видалився на нараду для винесення вироку. Через місяць, 1 жовтня 1946 року, був оголошений вирок.
Трибунал присудив Геринга, Ріббентропа, Кейтеля, Кальтенбруннера, Розенберга, Франка, Фрика, Штрейхера, Заукеля, Йодля, Зейсс-Інкварта і Бормана (заочно) до страти через повішення; Гесса, Функа і Редера – до довічного ув'язнення; Шираха і Шпеєра – кожного до тюремного ув'язнення на двадцять років; Нейрата – на п'ятнадцять років і Деніца – на десять років. Підсудні Папен, Шахт, Фриче були виправдані. Трибунал визнав злочинними організаціями керівний склад націонал-соціалістської партії, СС, СД і гестапо.
Другим прецедентом здійснення міжнародної кримінальної юрисдикції став процес, що одержав назву «Токійського», під час якого міжнародному кримінальному переслідуванню були піддані четверо колишніх прем'єр-міністрів Японії, одинадцять колишніх міністрів, два посли, вісім представників вищого генералітету.
Вимога суду над японськими воєнними злочинцями містилася в рішеннях Потсдамської конференції і Московської наради 1945 року, що передбачали як одну з умов капітуляції Японії покарання воєнних злочинців. У грудні 1945 року на нараді міністрів закордонних справ СРСР, США і Великої Британії в Москві було досягнуто згоди (трохи пізніше до неї приєднався Китай) про організацію і компетенцію Далекосхідної комісії і Союзної ради для Японії. До компетенції Далекосхідної комісії були віднесені питання арешту, суду і покарання японських воєнних злочинців. 19 січня 1946 року, після переговорів між урядами ряду союзних держав, головнокомандуючий союзних держав затвердив Статут Міжнародного трибуналу «для справедливого і швидкого суду і покарання головних воєнних злочинців на Далекому Сході» . Трибунал був сформований із представників СРСР, США, Великої Британії, Китаю, Франції, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Нідерландів, Індії і Філіппін. Статут Міжнародного воєнного трибуналу для Далекого Сходу в принципі сприйняв усі найважливіші положення Статуту Нюрнберзького трибуналу щодо юрисдикції, однак є і деякі розбіжності.
Притім, що в предметну юрисдикцію цього трибуналу також входили злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності, відповідно до статті 5 Статуту Токійський трибунал мав право «судити і карати головних воєнних злочинців, що особисто чи як члени організацій обвинувачуються в злочинах, які включають злочини проти миру». Статут Нюрнберзького трибуналу не містив такого обмеження (він мав юрисдикцію щодо підсудних і тоді, коли вони обвинувачувалися в злочинах, що не включали злочини проти миру).
Формулювання поняття «злочини проти миру» у Статуті Токійського трибуналу трохи відрізняється від опису, що міститься у Статуті Нюрнберзького трибуналу. Токійський Статут так характеризує агресію: «Планування, підготовка, розв'язання чи ведення оголошеної чи неоголошеної агресивної війни, що порушує міжнародне право, договори, угоди чи зобов'язання, або ж участь у спільному плані чи змові з метою вчинення кожної з вищезгаданих дій». Розбіжності у формулюваннях полягають у тому, що Токійський Статут містить указівку як на оголошену, так і на неоголошену агресивну війну, у той час як Нюрнберзький Статут говорить про агресивну війну в загальній формі, не підрозділяючи її на оголошену і неоголошену. Як вважав А.І. Полторак, «мабуть, автори, включивши у Статут Токійського трибуналу таке положення, виходили з визначеної специфіки японської агресивної політики, що буяла багатьма так називаними неоголошеними війнами» .
Токійський процес відбувався в Токіо з 3 травня 1946 року по 12 листопада 1948 року. До суду Токійського трибуналу були віддані двадцять вісім керівних державних діячів Японії (прем'єр-міністри, міністри, представники вищого військового командування). Розглянувши понад 4 тис. документальних свідчень, заслухавши 419 свідків, 16 квітня 1948 року Трибунал оголосив перерву для винесення вироку, а 4 листопада приступив до оголошення вироку. Токійський трибунал виніс обвинувальний вирок щодо двадцяти підсудних, сімох присудивши до страти через повішення (Тодзіо, Ітагакі, Хіроту, Мацуї, Доїхару, Кімуру і Муто); шістнадцять – до довічного ув'язнення, а двох – до двадцяти і семи років позбавлення волі.
На відміну від Статуту Нюрнберзького трибуналу, Статут Токійського трибуналу не надавав суду повноважень визнати ті чи інші організації або групи злочинними. Підсудні могли бути засуджені або як окремі особи, або як члени організації, але жодна конкретна японська організація (наприклад, товариство «Чорний дракон» чи товариство «Велика Японія») не обвинувачувалася.
Нюрнберзький і Токійський трибунали за способом заснування, юрисдикцією і характером застосовуваного права були органами міжнародної кримінальної юстиції. Вони вперше практично реалізували принцип міжнародної персональної кримінальної відповідальності. Незважаючи на те, що способи заснування цих трибуналів істотно розрізнялися, природа властивої їм юрисдикції була ідентичною. З огляду на особливе значення першого – Нюрнберзького – процесу в розвитку концепції міжнародної кримінальної юрисдикції, спробуємо проаналізувати її підстави на прикладі Міжнародного воєнного трибуналу для суду над головними воєнними злочинцями європейських країн осі.
Нюрнберзький трибунал одержав свої юридичні повноваження з того факту, що кожна з держав, яка було стороною в договорі з його заснування, мала юрисдикцію щодо злочинів і осіб, котрі в них обвинувачувалися. Саме вона стала основою договірної міжнародної юрисдикції, наданої Трибуналу. Лондонська угода, таким чином, являла собою договір про об'єднання незалежних національних юрисдикцій. Юрисдикція цих трибуналів була мультинаціональною.
Сказане, однак, не означає, що Нюрнберзький трибунал не був міжнародним судовим органом. Саме тому, що суверенні держави уклали угоду щодо того, на що кожна з них мала самостійне право, можна затверджувати, що Нюрнберзький трибунал являв собою міжнародний кримінальний суд. Юрисдикція Нюрнберзького трибуналу не обмежувала суверенітет держав, що об'єдналися для відправлення правосуддя, а була його проявом. При цьому міжнародна юрисдикція не поширювалася на громадян держав, що брали участь у Лондонській угоді, і не применшувала права цих держав вершити правосуддя в межах своїх територій і щодо своїх громадян.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--