Реферат: Реалізація концепції міжнародної кримінальної юрисдикції в заснуванні та діяльності Нюрнберзького і Токійського воєнних трибуналів
Не можна, однак, ігнорувати ту обставину, що юрисдикцією цього трибуналу суттєво обмежувався суверенітет Германії, яка позбавлялося права незалежної держави відправляти правосуддя над своїми громадянами. Існує думка, що рішення Нюрнберзького трибуналу неспроможні, оскільки в його складі не було представників від самої Германії. У цьому зв'язку нюрнберзьке правосуддя кваліфікується як помста, розправа переможців над «беззахисними жертвами сваволі» . «Те, що міжнародна угода – закон тільки для учасників угоди, вірно щодо суверенних держав, «але поставлене на коліна, розбите наголову германське керівництво, що беззастережно капітулювало, не може претендувати на те, щоб його залучили до участі в угоді…», – писав у відповідь на ці докори М.М. Полянський .
Після повної поразки і беззастережної капітуляції збройних сил Германії її нацистський уряд припинив своє функціонування. 5 червня 1945 року Уряди Союзу РСР, Об'єднаного Королівства, США, а також Тимчасовий уряд Французької Республіки, що на той час практично цілком контролювали Германію, заявили в Берліні, що вони прийняли на себе «верховну владу щодо Германії, включаючи всі повноваження германського уряду, вищого командування збройних сил і будь-яких державних, муніципальних і місцевих органів влади чи управління» .
Як підкреслює М. Антонович, Нюрнберзький міжнародний воєнний трибунал відіграв вирішальну роль у визнанні кримінальної юрисдикції над особою в міжнародному праві .
Юрисдикція кожної із союзних держав мала кілька підстав. Природа юрисдикції, яку мали держави, що заснували Міжнародний воєнний трибунал, певною мірою може бути обґрунтована традиційними принципами: по-перше, територіальним, доповненим принципом пасивної національності (щодо злочинів, вчинених на їхній території та щодо їхніх громадян); по-друге, захисним, заснованим на національному інтересі, порушеним злочином; нарешті, по-третє, принципом універсальності, заснованим на міжнародному характері злочину і місці затримки обвинувачуваних.
У той самий час цілком очевидно, що традиційні принципи національної юрисдикції не відображують повною мірою специфіку юрисдикційних основ Нюрнберзького трибуналу, особливо в тих випадках, коли злочини щодо німецьких громадян були локалізовані на території германського рейха. Ці принципи виглядають недостатньо переконливо при укладенні договору про заснування міжнародного судового органу, що має повноваження розглядати обвинувачення щодо лідерів третьої держави, оскільки в такому разі неминуче виникає питання про дотримання суверенних прав цієї держави.
«До Другої світової війни традиційний здоровий глузд пропонував вважати, що кордони юрисдикції звичайно позначені національними кордонами незалежної держави; іншими словами, це повноваження держави розглядалося як виключне й абсолютне в межах її власної території, і було визнано, що ніяка держава не може по праву здійснювати юрисдикцію в межах території іншої держави, – пише в цьому зв'язку В.-Б. Саймонс. – Однак, підписуючи різні міжнародні документи про заснування Міжнародного воєнного трибуналу, чотири держави намагалися встановити і прийняти на себе юрисдикцію в територіальних межах іншої держави щодо індивідів, котрі не були громадянами чи підданими жодної з держав, які входили в союз чотирьох держав, ані навіть – у деяких випадках – службовцями збройних сил воюючих сторін, у зв'язку з діяннями, що ставилися як злочини (не тільки проти громадян чи підданих чотирьох держав, але також і проти тих, хто такими не був), вчинені на землі однієї чи більше країн, над якими в той час, про який йдеться, чотири держави не здійснювали контроль чи які вони в цей час не окупували. Як така юрисдикція, яку чотири держави намагалися здійснити в Нюрнбергу, суперечила традиційним поняттям, що існували, заснованим на концепції території виключної суверенної влади і юрисдикції» .
Потрібно визнати, що юрисдикція перемігших держав насамперед ґрунтувалася на міжнародно-правовому принципі, що підтверджує юрисдикцію воюючої сторони щодо військовослужбовців ворожої держави, які перебувають під її контролем. В «Оксфордському збірнику законів війни», який видав Інститут міжнародного права ще 1880 року, стаття 84 говорила, що в разі порушення правил ведення війни «учасники воєнних дій, котрі вчинили порушення, мають бути покарані, після судового розгляду, тією з воюючих сторін, у руки якої вони потраплять» . Доповідь Американської асоціації адвокатів, що була зроблена під час Другої світової війни, не тільки підтвердила відсутність у міжнародному праві заборони на здійснення юрисдикції щодо воєнних злочинців, але дійшла висновку, що «давно визнаним міжнародно-правовим принципом є право воюючої сторони карати належним чином військовослужбовців ворожої держави, які перебувають під її контролем, котрі порушили закони і звичаї війни» .
При характеристиці юрисдикції Нюрнберзького трибуналу варто враховувати той незаперечний факт, що його заснування було прямим наслідком поразки Германії. Поряд із традиційними юрисдикційними підставами в основі юрисдикції кожної держави, що уклала угоду, лежав, безумовно, принцип «юрисдикції переможців». Важко заперечувати ту обставину, що без перемоги над фашистською Германію кримінальне переслідування її керівництва було б нездійсненним. Реальна можливість суду над лідерами фашистської Германії стала можливою внаслідок її беззастережної капітуляції та декларації, що появилася потім, від 5 червня 1945 року про взяття на себе верховної влади щодо Германії тими урядами, представники яких згодом підписали Лондонську угоду. Перемігші держави одержали суверенітет над Германією і цілком контролювали її територію. Майже всі особи, обвинувачувані як «головні воєнні злочинці» (за винятком Бормана), були затримані й перебували під юрисдикцією цих держав, унаслідок чого ніяких юрисдикційних колізій не виникало. Аналогічні міркування можуть бути наведені щодо Трибуналу для Далекого Сходу.
Таким чином, трибунали одержали міжнародну юрисдикцію з волі держав, що їх заснували, внаслідок чого ця юрисдикція не обмежувала їхній суверенітет, але при цьому була наслідком обмеження суверенітету Германії та Японії, що зазнали нищівну поразку в Другій світовій війні. У цьому контексті юрисдикція трибуналів може бути названа «юрисдикцією переможців», що не применшує юридичної та політичної значимості нюрнберзького і токійського прецедентів. При підготовці проекту Лондонської угоди союзники вважали доцільним внести в преамбулу Статуту декларацію про те, що вони діють «в інтересах усіх Об'єднаних Націй». У статті 5 було обговорено, що «кожний з Урядів Об'єднаних Націй може приєднатися до даної Угоди...». Згодом 19 держав цілком схвалили принципи Статуту і приєдналися до угоди.
А.І. Полторак вважав, що міжнародний характер Нюрнберзького трибуналу визначається не застосованим правом (бо міжнародне право може застосовуватися й національними судами) і не тим фактором, що він був утворений на основі міжнародної угоди, а схваленням Статуту і вироку трибуналу міжнародним співтовариством . Глибоко вивчивши питання про природу юрисдикції Нюрнберзького трибуналу, В.-Б. Саймонс дійшов висновку, що «найбільш відповідною відомим фактам (звичайно, узятим у їх ретроспективі) є та єдина теорія, яка заснована на посилці, що при розробці проекту Статуту й заснуванні Трибуналу чотири держави діяли в інтересах Об'єднаних Націй і притягали воєнних злочинців, котрі обвинувачувалися, до відповідальності «від імені всього світового співтовариства цивілізованих країн» . Схваленням світового співтовариства В.-Б. Саймонс обґрунтовує всі повноваження Трибуналу: «…саме тут – у схваленні світового співтовариства, що явно виражено чи мається на увазі, – слід бачити джерело, з якого виникає повноваження чотирьох держав на заснування Трибуналу» .
Потрібно, однак, помітити, що якщо бачити джерело повноважень на заснування Трибуналу у схваленні світового співтовариства, що явно виражено чи мається на увазі, яке настало після прийняття Лондонської угоди, доведеться визнати, що до моменту прийняття Статуту таких повноважень у держав не було.
Концепція юрисдикції, одержуваної від імені «світового співтовариства», з морально-політичної точки зору, виглядає дуже привабливо. Однак, з юридичної точки зору, залишається неясним: кому дане право наділяти судовий орган юрисдикцією від імені «світового співтовариства»? Мовчазна чи явно виражена підтримка з боку світового співтовариства не могла відіграти ніякої ролі, якби Трибунал не був заснований для розгляду злочинних дій офіційних осіб переможеної держави перемігшими у війні державами. Застосування такого роду юрисдикції щодо лідерів могутніх держав – очевидна утопія. Отже, вона може мати тільки виборчий характер. Підтвердженням цьому є те, що союзники судили німецьких і японських супротивників, не розглядаючи навіть найменшу можливість застосування встановлених ними правил про відповідальність до їхніх власних дій, які вони вчинили під час війни.
Притім, що заснування і діяльність Міжнародного воєнного трибуналу одержали широку підтримку, не можна ігнорувати ту обставину, що він був утворений за допомогою укладання угоди, і його юрисдикція має, насамперед, договірну основу. Держави, що утворили Трибунал, «уступили» свою юрисдикцію органу міжнародної кримінальної юстиції на основі Лондонської угоди. Як затверджував професор А.М. Трайнін, приєднання дев'ятнадцяти держав не змінювало принципу, відповідно до якого правосуддя щодо головних воєнних злочинців здійснюється в інтересах усіх Об'єднаних Націй чотирма великими державами: СРСР, США, Великою Британією і Францією, що підписали цю угоду і прийняли на себе після знищення гітлерівської держави всю повноту влади в Германії. Приєднання інших держав до угоди було вираженням їхньої згоди з положеннями Статуту і розширювало, таким чином, його правову і моральну основу .
Юрисдикція Нюрнберзького трибуналу повною мірою була результатом дії міжнародного договірного процесу, тобто прийняття Угоди про судове переслідування і покарання головних воєнних злочинців європейських країн осі. Її договірна природа не викликає сумнівів. Прецедент заснування і діяльності Нюрнберзького і Токійського трибуналів безперечно цінний і для розвитку концепції міжнародної кримінальної юрисдикції, заснованої на договорі незалежних держав. Утворені ad hoc для притягнення до відповідальності німецьких та японських злочинців, котрі чинили злочини під час Другої світової війни, Трибунали по своїй сутності є першим досвідом використання договірної форми міжнародної кримінальної юрисдикції. Згодом саме договірний механізм ліг в основу діяльності постійного Міжнародного кримінального суду, а норми і принципи, установлені Статутами Трибуналів, стали базою для утворення системи правових норм, на основі яких діють сучасні міжнародні кримінальні судові органи.
На закінчення наведемо авторитетну думку В.Г Буткевича, котрий пише: «Нюрнберзький и Токійський трибунали стали фактично першим серйозним підтвердженням можливості дії міжнародного кримінального права в наш час» .
ЛІТЕРАТУРА
юрисдикція трибунал нюрнберзький воєнний
1) Полянский Н. Н. Международный военный трибунал. – М., 1946. – 148 с.
2) Полторак А. И. Нюрнбергский процесс. Основные правовые проблемы. – М.: Наука, 1966. – 351 с.
3) Полянский Н. Н. Международное правосудие и преступники войны. – М.:Изд-во АН СССР, 1945. – 119 с.
4) Нюрнбергский процесс: право против войны и фашизма / Отв. ред. И. А. Ледях, И. И. Лукашук. – М., 1995. – 315 с.
5) Гарнер Р. Международное право и мировая война: Пер. с англ. – М.: Политиздат, 1963. – 510 с.
6) Полторак А.И. Савинский Л.И. Вооруженные конфликты и международное право. – М.: Наука, 1976. – 415с.
7) Маєвська А.А. Міжнародний кримінальний суд: історія і сучасність // Права людини в умовах реформування правової системи України (До 50-ї річниці Загальної декларації прав людини): Тези доп. та наук, повід, наук. конф. молодих учених та аспірантів / За ред. М.І. Панова. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1998. – С. 45 – 47.