Зміст

Вступ

1.Єдність і локальне розмаїття народного житла

2. Інтер'єр та його елементи

3. Конструктивні особливості

4. Декоративно-художнє оздоблення

Висновки

Література

Вступ

Народна архітектурна творчість сягає своїм корінням найдавніших етапів формування цивілізації. Вся історія розвитку цієї галузі культури переконливо свідчить про неабиякий талант її творців, мудрість багатовікового народного досвіду.

Максимально враховуючи природні умови, найдавніше населення території України створювало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітрів ділянках, раціонально використовуючи ландшафтні особливості. Найдоцільнішими вважалися житла, захищені самою природою: як заглиблені в землю (печери та напівпечери, а пізніше — землянки та напівземлянки), так і піднесені над землею споруди на дерев'яних платформах. Майже до середини XIX ст. ці архаїчні типи житла співіснували з наземними.

Про мистецькі та практичні уподобання наших предків свідчить також використання ними широкої палітри будівельних матеріалів, дарованих самою природою: від кісток мамонта, дерева, очерету, соломи, каменю, глини до новітніх витворів промислового виробництва.

Особливості природно-географічних, соціально-економічних та історичних умов різних районів України сприяли розвиткові своєрідних форм поселень, садиб та типів житла. Отож народна архітектура українців, котра в своїй джерельній основі мала багато спільних східнослов'янських ознак, уже в XVII—ХVІІІ ст. набула рис яскравої національної виразності. Про це свідчать наведені нижче особливості традиційної архітектури окремих історико-етно-графічних районів України.

1. Єдність і локальне розмаїття народного житла

Внаслідок сприятливих природно – географічних умов України на більшості її території сформувався відкритий тип двору, в якому вільна земельна ділянка, прилегла до житла (хати, хижі) та господарських споруд, завжди лишалася просто неба, не накритою дахом — на відміну від інших східнослов'янських народів, зокрема білорусів та північних росіян.

За типом взаємозв'язку житлового будинку з господарськими спорудами (хлівом, стайнею, коморою, сажем, льохом, стебкою та ін.) на більшості території України переважав двір з не зв'язаними між собою будівлями. Це особливо характерно для південних і центральних районів України. На території Полісся, Карпат, Західного Поділля, Буковини, Полтавщини, меншою мірою Півдня водночас із таким розміщенням житла побутували різні варіанти його поєднання з господарськими спорудами — від часткового до суцільного. Отож, за характером взаємозв'язку житла і господарських споруд у забудові українського двору можна виділити такі три типи: з незв'язаними будівлями; з частковим взаємозв'язком; з повністю з'єднаними спорудами.

За характером взаєморозташування житла і господарських споруд виділяється шість типів забудови: вільна, однорядна, Г-подібна, П-подібна, замкнена та змішана.

При вільній забудові господарські будівлі і хата розташовувалися без певного регулярного порядку, йдучи за особливостями рельєфу та вимогами господаря. Однорядна забудова характеризувалася тим, що господарські будівлі розташовувалися в одному ряду з хатою, хоча могли бути з нею не зв'язані, зв'язані частково чи об'єднані спільним дахом. Г-подібна — це така забудова, що мала форму літери "Г" і також могла бути представлена у трьох типах взаємозв'язку. При П-подібній забудові сполучення споруд утворювало, звісно, літеру "П" (типи взаємозв'язку ті ж). За двором із суцільним замкненим взаємозв'язком будівель та периметральним їх розташуванням на садибі в різних районах України закріплялись різні назви: окружний двір, круглий двір, підварок, заїзд — на Поліссі, замкнений — на Поділлі, хата у брамах, гражда — на Гуцульщині, хутір, зимівник, замкнений козацький двір — на Півдні.

Щодо розміщення хати відповідно до вулиці український двір був представлений трьома варіантами: віддаленого, наближеного та безпосереднього розміщення щодо вуличної межі.

За умов народної колонізації земель виникали садиби переважно з віддаленим розташуванням хати відносно проїзних шляхів, постановкою її в глибині двору. Такий тип отримав назву двір з проїздом — на Поділлі, глибокий двір — на Полтавщині та Правобережжі. Наближене, або курдонерне, розташування хати характеризується наявністю перед житлом невеликої земельної ділянки, на якій, як правило, висаджувались дерева, кущі, квіти. Цей тип набув значного поширення на початку XX ст. майже по всій Україні, особливо в умовах нової садибної забудови Лісостепу та Степу.

Безпосередній вихід хати на вулицю, її розташування на межі садиби, яка прилягає до дороги, є новаційним типом, який практично був відсутній в традиціях українського народу і зустрічався спорадично в забудові садиб, які межували із майданами або жвавими торговельними шляхами. Під впливом традицій білоруського та російського народів цей тип у кінці XIX — на початку XX ст. мав деяке поширення в районах Полісся та Слобожанщини.

Українська хата — колиска нашого народу. В ній знайшли яскравий вияв спадковість традицій, естетичні засади, доцільність і соціальна зумовленість. Хату можна вважати і своєрідною візитною карткою України.

Олександр Довженко так писав про українську хату: "...біла, з теплою солом'яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без "можна?" і без "увійдіть!", житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів".

Українське народне житло пройшло багатовіковий шлях розвитку — від однокамерних до дво-, три- та багатокамерних споруд. Унаслідок нерівномірного соціально-економічного розвою окремих районів України, специфіки природно-географічних умов, особливостей етнокультурних контактів з іншими народами цей процес був неоднозначним та складним. Свідченням цього є типологічна виразність, локальна специфіка та різноманітність планів житла в окремих районах.

Поруч із повсюдним поширенням двокамерних жител, які складались із хати та неопалюваних сіней, у північно-східних районах на початку XX ст. з'явилися житла, в яких обидва приміщення мали печі, а на Закарпатті двокамерне житло об'єднувало два незалежних приміщення, кожне з яких мало зовнішній вхід (хата та кліть), причому лише хата опалювалася піччю. Ускладнення плану двокамерного житла (Полісся, Слобожанщина) відбувалось за рахунок або виділення в сінях житлової кімнати так званої теплуки, кухні, або повного перетворення сіней на тепле приміщення. За умови виділення теплушки сіні перейменовувались на сінці, фіксуючи зменшення їхньої площі. При перетворенні сіней на теплуху вхід улаштовували безпосередньо з вулиці у так званий прихаток, а більш заможні господарі перед вхідними дверима прибудовували додаткове приміщення — гонок.

Найпоширенішою в Україні у кінці XIX — нa початку XX ст. була триподільна хата. Варіативність цього типу житла була більшою, ніж двокамерного. У районах українського Полісся, північних районах Правобережжя та Лівобережжя, на Полтавщині, Слобожанщині та в долинних районах Карпат побутував класичний тип українського триподільного житла — з розташуванням сіней у центрі споруди та двобічним відносно до них розташуванням інших двох камер: з одного боку — житлового приміщення (хати, хижі, халупи, хатини), з другого — підсобного для зберігання продуктів, реманенту або сезонного одягу (комори, кліті). Своєрідність карпатського варіанту трикамерного житла полягала в тому, що вхід до підсобного приміщення влаштовувався не з сіней, як в інших районах України, а безпосередньо з подвір'я. Це дозволяло прибудовувати кліть не лише до сіней, а й до бічної стіни житлової кімнати. Таким чином, хата займала центральне місце. Поширення цього типу трикамерного житла відоме вже з XV ст.

В економічно більш розвинених районах українського Лісостепу та особливо Півдня переважаючим варіантом трикамерного житла був такий, в якому два житлових приміщення розташовувались симетрично по обидва боки від сіней. Цей варіант отримав назву хата на дві половини, або дві хати через сіни.

Своєрідності традиційному плануванню житла східних районів Полісся та окремих районів Поділля, Полтавщини, Слобожанщини, Карпат і Півдня надавали ґанок (крильце, калідор), подовжені виноси даху (піддашшя, піддашок, підсобійка, підострішина) та галерея (рукійма, лавочки).

У другій половині XIX ст. у зв'язку з соціально-економічним розшаруванням населення відбувались помітні зміни в архітектурно-планувальній системі житла. Вони полягали у відокремленні в сінях комори (комірчини, кліті, хижки, чулана, кладовки), а в житловому приміщенні — кухні (теплушки, боковки, ванкури, хатчини), а на Волинському та Київському Поліссі — у відокремленні так званої стебки — приміщення з функціональним призначенням льоху. У місцях з підвищеним рівнем виходу ґрунтових вод, де не можна було копати глибокі льохи, ці стебки взимку обігрівалися жаровнями.

Традиційний тип житла ускладнювався також за рахунок прибудов господарських приміщень під подовженим виносом даху. Такі споруди були поширені на Волині (хати з прибічками, покліттю), Поділлі (хати з прибоками, притулами, причепами), Слобожанщині (хати з захатни-ком, припусницею, суткам), у Карпатах тощо.

У кінці XIX — на початку XX ст. із розвитком капіталістичних відносин та зростанням впливу міст з'являється новий тип трикамерного житла, який складається з двох суміжних хат, розташованих у ряд по один бік сіней (однобічна хата). Деякі житла київського та чернігівського Полісся, лемків та бойків у Карпатах та заможних селян Півдня являли собою значно видовжену будівлю (довга хата), в якій з житловим приміщенням об'єднувались господарські прибудови.

У кінці XIX ст. найбільш заможні селяни і мешканці приміських зон будували багатокамерні житла з трьох-чотирьох кімнат (кругла хата, домок). Такі будівлі теж мали регіональні особливості. Зокрема, у правобережних районах Лісостепу вони виникали внаслідок членування кожної з камер триподільного житла: у сінях влаштовувалась комора, а кожна з хат переділялась на дві — чисту хату (велику хату, залу) й кухню або кухню-спальню (хатину, ванкір, алькір).

Українська хата на всій території свого поширення в кінці XIX — на початку XX ст. являла собою наземну одноповерхову споруду, за виключенням' гірських районів Карпат, придністровської Буковини та Поділля, де під житлом, яке будували на крутих схилах, влаштовували цокольне приміщення для господарських потреб — погреб, пивницю. Однак житло зубожілого сільського населення, як свідчать письмові та друковані джерела, інколи зберігало такі архаїчні типи, як напівземлянки та землянки (бурдеї, бухні тощо). На Півдні на відміну від такого типу житла наземні споруди мали назву верхова хата, тобто та, що стоїть на поверхні землі.

2. Інтер'єр та його елементи

Щодо традиційного інтер'єру українського житла, то він ще із часів давньоруського періоду характеризувався типологічною єдністю. Вона притаманна також і суміжним з Україною районам Росії, Бєларусі, Молдови та ін. Цей тип внутрішнього планування житла дістав назву українсько-білоруського.

Отже, українська вариста піч завжди займала внутрішній кут хати з боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), де були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (покуть, червоний, або святий, кут), у якому розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками, цілющим зіллям та квітками, вивішували лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божники), а у найбільш заможних селян були навіть домашні іконостаси.

Під божником уздовж причілкової стіни (традиційно з одним, пізніше — з двома вікнами, а у карпатських українців — нерідко зовсім без вікон) ставили стіл (у житлі бойків, лемків та закарпатських верховинців функції столу виконувала скриня). Біля столу попід тильною стіною ставили довгу дерев'яну лаву, а з зовнішнього боку — маленький переносний ослінчик. Зліва від столу знаходилася скриня. Уздовж тильної стіни, між піччю та причілковою стіною будували дерев'яний настил, на рівень пічної лежанки,— так званий піл. Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі на ньому спала родина. На Волині літнє спальне місце (полаті) іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін установлювали лави, які на свята прикрашали доморобними ряднами (веретами, коцами), а в заможних сім'ях — килимами. Біля дверей та понад ними робили дерев'яні полички або невеличку шафу (мисник, судень) для посуду, а уздовж чільної стіни над вікнами проти печі — полицю для хатнього начиння та хліба (хлібна полиця).

В однокамерних бідняцьких поліських та карпатських хатах майже до початку XX ст. побутувала архаїчна форма курної печі (курилка, піч no-чорному), дим від якої йшов просто в хату. Для його виходу в житлі карпатських горян у стелі був спеціальний отвір (димник) із засувкою, яку відкривали у разі потреби. Поліщуки майже до 20-х років XX ст. продовжували користуватися давніми освітлювальними пристроями (посвіт, лучник, світак тощо), які встановлювались біля вікна напроти печі. Із стелі, в якій залишали отвір, над посвітом спускали трубу (комин), зроблену із хмизу або полотняного мішка, обмазаних глиною.

Своєрідність поліському та карпатському інтер'єрові надавала ціла система жердок (на переважній більшості території України їх було лише одна-дві). Це повздовжні та поперечні жердки-полиці (гряда, балька); жердка-пере-кладина (пересувка, носуля) для плетення постолів, личаків, рогож; жердка для підвішування кросен ткацького верстата (грядка); жердка-сушилка біля печі (балічка, біло); нарешті — жердки-вішаки над спальним помостом.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--