Реферат: Розробка концепції управління інноваційною діяльністю в Полтавській області

6. “Венчурне підприємництво ” — державна та корпоративна підтримка малих форм бізнесу у сфері розробки ти виробництва високотехнологічної продукції, створення бізнес-інноваційних структур різних типів.

7. Створення багатофункціональної структури регіонального рівня, для забезпечення діяльності всієї інноваційної системи, паралельної реалізації всіх стратегічних напрямів.

3.1.Програма “Техноімпорт”.

За час існування адміністративно-командної мілітаризованої радянської економіки у промисловості було накопичено ряд істотних перекосів та недоліків, які особливо негативно проявляються на сучасному етапі — етапі переходу до ринкової некомандної економіки. Найбільш суттєвими факторами, що гальмують процеси інтеграції більшості промислових підприємств регіону у ринкові процеси ми вважаємо наступні :

· сильний нахил у бік виробництва прдукції групи А і недостатні потужності для виробництва високотехнологічних товарів народного споживання[24];

· висока фізична та моральна зношеність основних фондів, особливо технологічного обладнання[23,75];

· високе енергоспоживання підприємств, і, як результат — висока енергомісткість їх продукції[23,82];

· більшість підприємств являють собою серйозну небезпеку для навколишнього середовища, так як технологічні процеси, як правило, не відповідають діючим стандартам у області екології[23,94];

· низька підприємницька активність керівництва більшості промислових та сільськогосподарських підприємств, небажання та невміння працювати при нових економічних умовах.

Ці фактори, на наш погляд, визначають в багатьох випадках структуру імпортно-експортної діяльності області. За даними обласного управління статистики [23,331-336] у 1995 році 71,92% у загальному обсязі імпорту займали мінеральне паливо, нафта та продукти її переробки, при частці в експорті лише 9,38%. Значна частка імпорту — 10,24%, припадає на паливну апаратуру різних типів, при частці в експорті лише 4,03%.

Основний об`єм обласного експорту складають залізна руда та засоби наземного транспорту, відповідно 29,46% та 23,31%, тобто сировина та матеріаломістка продукція[23].

Фактично відсутні експортні операції з сільськогосподарською продукцією та продукцією переробної промисловості, ца винятком цукру та виробів з нього (8,72% експорту)[23]. Практично відсутні імпортно-експортні операції з продукцією високотехнологічних сучасних галузей (близько 4% імпорту, включаючи засоби обчислювальної техніки).

Загальне співвідношення експорту до імпорту склало 67,17% при сальдо -$221315,8 тис.[23,333].

Виходячи з приведених даних, можна зробити висновок про те, що державне регулювання імпортно-експортних потоків практично не працює, воно здійснюється безсистемно, на основі конкретних ситуацій, без перспективного планування.

Хоч саме сьогодні одним з найважливіших факторів здійснення державного впливу на економічне життя регіону повинне стати державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, особливо в області імпортних операцій .

Сьогодні політика держави щодо імпорту, в більшості випадків зводиться до дилеми — допускати чи не допускати конкретного іноземного виробника на внутрішній ринок, а підтримка вітчизняного виробника — до питаня необхідності імпорту якоїсь конкретної продукції.

Питання бути чи не бути імпорту взагалі не може бути поставлене. Імпорт бути повинен, але імпорт розумний, далекоглядний, направлений на перспективу. В організації політики щодо імпорту може бути дуже корисним досвід Японії.

Японські спеціалісти вважають, що поетапне прискорення науково-технічного розвитку економіки передбачає два підходи :

· освоєння іноземного досвіду на основі закупки ліцензій;

· розвиток власної дослідницької бази.

В першому випадку забезпечується швидке просування вперед і отримання відчутних результатів за порівняно короткий проміжок часу, у другому — не виключені серйозні труднощі, так як ініціативні науково-технічні розробки пов`язані з ризиком та невдачами.

На протязі 50-60 років основним способом відбудови зруйнованої війною економіки Японії був імпорт технологій. Збезсилена країна була змушена платити “данину” іноземним фірмам, закуповуючи “ноу-хау”, так як у катастрофічній ситуації, що склалася, це було, мабуть, найрозумнішим виходом, так як дозволило за відносно короткий період досягти рівня своїх колишніх противників у останній війні. Вартими уваги є два стратегічні підходи з боку держави щодо регулювання процесу імпорту технологій[25] :

· жорсткий контроль за валютними операціями для орієнтації компаній на закупку ліцензій за кордоном;

· примушування іноземних компаній до продажу ліцензій на новітні технології, як плати за доступ на внутрішній ринок.

Взявши до уваги іноземний досвід та сучасні українські реалії, ми пропонуємо такі концептуальні напрями державної інноваційної політики у сфері імпортних операцій:

1. Аналіз технологій, що використовуються сьогодні. Наоснові результатів аналізу повинна складатись карта-характеристика промислових та сільськогосподарських підприємств усіх форм власності на відповідність існуючих технологій вимогам енергозбереження, екологічної безпеки, відповідності світовому рівню технологічної культури та інноваційної перспективності самого підприємства, його значення в експортному потенціалі регіону та в виробництві конкурентноздатної імпортозамінюючої продукції.

2. Визначення сприйнятливості підприємств до технологічних та управлінських нововведень та переоснащення виробництва, для визначення доцільності державної підтримки інноваційного процесу на конкретному підприємстві.

3. Робота з іноземними компаніями, які мають бажання прийти на український ринок та можуть запропонувати перспективні технологічні розробки, заходи з їх заохочення до співпраці.

4. Проведення експертних робіт щодо запропонованих іноземних розробок на предмет їх відповідності потребам регіону та доцільності державного сприяння у втіленні даного проекту.