Реферат: Розвиток соціальності сучасних державних і правових систем

В. Скуратівський підкреслює, що соціальна держава спрямована на утвердження в суспільстві соціальної справедливості як однієї з найважливіших суспільно-політичних цінностей, формування і розвиток соціально-ринкової економіки, а також соціально орієнтованого господарства, формування динамічної гнучкої системи соціального захисту, розширення і поглиблення соціально-правового поля, соціально-правової безпеки людини, посилення соціально-правової захищеності особи, досягнення соціальної злагоди, соціальної справедливості, соціального миру та співробітництва, соціального партнерства як різних соціальних груп, класів, прошарків суспільства, так і суб’єктів соціального регулювання ринкового господарства [5]. Держава покликана значною мірою вирішити проблему співвідношення економічної ефективності і соціальної справедливості, визначити межі і доцільність втручання держави в економічну сферу, створити реальні умови для забезпечення гідного життя і свободи особистості, захисту її соціально-економічних і культурних прав, стабільності розвитку суспільства, забезпечити здатність політичної системи адекватно реагувати на зміни в суспільстві та на нові вимоги часу.

Необхідною передумовою формування соціальної держави є правова держава, закріплення принципів змішаної ринкової економіки, соціальної і політичної свободи, наявність розвинутої системи цивільного, трудового, економічного, соціального законодавства. Прихильність соціальної держави соціальному миру, громадянській злагоді, соціальній справедливості і солідаризму знижує рівень відчуження особи від держави і соціуму, створює всім громадянам можливості і умови для достатнього рівня життя і мінімізації соціальних ризиків, формує комфортне соціальне середовище і передумови для самореалізації особи. На підставі реалізації цих принципів відносини державної влади і громадян поступово переходять до солідарності, базуючись на консенсусі інтересів рівності і дійсного партнерства [2].

В соціальній державі поряд з владними інститутами загальної компетенції формується і ефективно функціонує розвинута і самодостатня система державно-правових інститутів з вузькою соціальною спеціалізацією (комітети і підкомітети парламентів з соціальних питань, інститути виконавчої влади в апараті глави держави і уряду, міністерства соціального захисту, освіти, охорони здоров’я, біржі праці, житлові департаменти і ін.), в апараті судової влади (господарчі суди).

В конституціях ряду держав, в тому числі і в Україні, проголошується утвердження соціальної держави. Цей тип організації державного і суспільного життя, заснований на пріоритеті соціальних цінностей, перш за все права людини на гідне життя. Концептуальне ядро теорії соціальної держави складає положення про зростаючу відповідальність держави за добробут, розвиток і безпеку громадян. Держава покликана вирішувати соціальні, міжнаціональні, конфесіональні і інші конфлікти на підставі поваги інтересів і вимог всіх суб’єктів суспільного життя, національної солідарності, забезпечення національної злагоди, громадянського миру, надання соціальної орієнтації розвитку економіки. Соціальна держава розглядається як умова формування цивілізованого суспільства, в якому основним призначенням держави є служіння йому (суспільству), забезпечення прав і свобод особи. Ця держава базується на принципі підтримання певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, плануванням і ринком, приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю. Великого значення набуває нерозривний зв’язок сильної соціальної політики з процесами демократизації політичної системи, з використанням демократичних методів і форм виробки реалізації завдань соціальної держави, з обговоренням усіх крупних соціально-економічних рішень в обстановці гласності.

Економічну базу соціальної держави утворює змішана економіка, що поєднує вимоги ринкової раціональності з правом особи на участь у виробництві та достатньому матеріальному забезпеченні (“солідарні ринкові відносини”, “соціальне партнерство”).

Правовою основою соціальної держави є конституції, міжнародно-правові стандарти співвідношення держави і особи, що зафіксовані в відповідних міжнародно-правових документах. Виникнувши як принцип уваги до потреб найменш забезпечених верств населення, сьогодні соціальна політика охоплює у диференційованому стані все суспільство, орієнтується на соціальні потреби у широкому розумінні цього поняття. Ці завдання вирішуються через бюджетну систему та оподаткування, справедливий перерозподіл доходів, заохочення добродійної діяльності, вплив на процеси ціноутворення, ліквідацію монополій у сфері виробництва та торгівлі тощо.

Ефективність заходів соціального захисту значною мірою визначається рівнем реальності гарантій, адресністю соціальної допомоги, практикою використання громадських фондів, системою податкової та пільгової політики, реалізацією принципу невідворотності відповідальності, активністю діяльності таких громадських інститутів, як профспілки, благодійні фонди, соціальні служби та асоціації громадян, їх участю в системі соціального партнерства [3].

Основою соціальної держави є сильна соціальна політика, яка являє собою складову внутрішньої політики держави. Соціальна політика – це діяльність держави щодо керівництва соціальним розвитком суспільства, забезпечення матеріальних і культурних потреб його членів, а також регулювання процесів соціальної диференціації суспільства з метою стабілізації суспільної системи, громадянської злагоди та національного миру, реалізації принципу соціальної справедливості, стимулювання активної частини населення на продуктивну працю як основу особистісного добробуту, здійснення економічних перетворень, здатних забезпечити гнучке реагування на погіршання стану окремих верств населення, розробку і реалізацію програми конкретних заходів соціального захисту населення, підвищення відповідальності власників за наслідки використання власності [4].

Існують різні підходи до визначення поняття “соціальна політика”. Деякі з них характеризуються вузьким тлумаченням соціальної політики лише як “соціального захисту” і соціальної підтримки, які разом з державним регулюванням певної сфери пов’язані з розвитком народної освіти, охорони здоров’я, розвитком культури.

В межах вказаного підходу до соціальної політики визначено здійснення соціальних гарантій для населення за такими найважливішими напрямками: забезпечення нормального рівня достатку працездатної людини через своєчасно сплачувану заробітну плату, фінансування з державного бюджету загальної освіти, культурно-просвітницької діяльності, підготовки кадрів, охорони здоров’я, забезпечення підвищення рівня життя тих груп населення, чий незадовільний матеріальний стан пов’язаний з незалежними від їх трудових зусиль причинами — віком, станом здоров’я, потребою продовження навчання, втратою роботи, кризою економіки.

Інший підхід до визначення соціальної політики пов’язаний з розглядом найзагальніших її проблем в аспекті співвідношення її стабілізуючої та стимулюючої функцій.

Соціальна політика має сприяти стабілізації суспільства через виділення максимальних коштів з бюджету держави для покращання становища малозабезпеченої частини суспільства, стимулювання ефективного розвитку економіки.

У межах цього підходу визначилася дискусія – про надання переваги економічній ефективності чи соціальній справедливості.

Таким чином, соціальна політика – це діяльність держави щодо керівництва соціальним розвитком суспільства, забезпечення матеріальних і культурних потреб його членів, а також регулювання процесів соціальної диференціації суспільства з метою стабілізації суспільної системи [5].

Основними принципами соціальної держави є: принцип гуманізму, людської гідності, соціальної справедливості, соціального партнерства, автономії суспільних відносин та процесів, субсидіарності, соціальних зобов’язань. Принцип гідності, наприклад, свідчить, що без узгодження з принципом соціальної справедливості, тобто з правом людини на їжу, житло, освіту, медичне обслуговування, відпочинок, справедливу оплату праці тощо, проголошені в конституціях основні права для переважної більшості суспільства можуть стати фікцією.

Кожному члену суспільства має бути забезпечений прожитковий мінімум (рівень прожиткового мінімуму – це один з показників, за яким можна визначити ступінь соціальності держави).

Соціальна держава спрямовує свою діяльність на стабілізацію суспільства, запобігання або зменшення наслідків кризових явищ, оскільки приватний капітал в принципі не може бути від них захищений.

Зміст, мета та принципи соціальної держави обумовлені її основними рисами: конституційними гарантіями забезпечення основних громадянських прав особистості; утвердженням і забезпеченням соціальної справедливості; створенням умов для забезпечення достатнього рівня для кожного члена суспільства, обмеженням соціальної диференціації населення; наявністю багатогалузевої економіки з різними формами власності; синтезом планових та ринкових механізмів регулювання виробництва; турботою з боку державної влади про забезпечення загальної зайнятості населення; доступністю освіти; державною підтримкою малозабезпечених верств населення; наявністю діючої системи охорони здоров’я та соціального захисту [5].

Зміст, принципи та завдання соціальної держави знаходять прояв в системному характері її функцій, таких, що доповнюють або, навіть, заміщують інститути громадянського суспільства.

Існують різні підходи до визначення змісту та класифікації функцій соціальної держави. Деякі фахівці обмежують функції соціальної держави захисним та перерозподільчим змістом.

Так, Р. Левенталь вказує на “надвічну” функцію соціальної держави – як знаряддя соціальних гарантій і як знаряддя перерозподілу первинних прибутків [17].

На думку Р. Тітмуса, важливою функцією соціальної держави є функція соціального вирівнювання, тобто справедливого перерозподілу прибутків між різними соціальними верствами, групами, прошарками [18].

О. Скрипнюк виділяє такі основні функції соціальної держави в сфері політики, економіки та права: а) в сфері політики – захист громадян від державної влади, політичне гарантування здійснення ними своїх прав, політичне визнання суспільної злагоди як найвищої цінності; б) в сфері економіки – забезпечення соціального захисту, нейт