Перше юридичне врегулювання боргових відносин закупів із кредиторами було зроблено в “Статуті Володимира Мономаха” після повстання закупів у 1113 р. Були встановлені граничні розміри відсотків на борг.

Закон охороняв особистість і майно закупа, забороняючи пану безпричинно карати і віднімати майно. Якщо сам закуп робив правопорушення, відповідальність була двоякою: пан сплачував за нього штраф потерпілому, але сам закуп міг бути "виданий головою", тобто перетворений у повного холопа. Його правовий статус різко змінювся. За спробу піти від пана, не розплатившись, закуп також звертався в холопа.

Як свідка в судовому процесі закуп міг виступати тільки в особливих випадках: по малозначних справах ("у малих позовах") чи у випадку відсутності інших свідків ("по нестатку").

Закуп був тією юридичною фігурою, у якій більш за все відбився процес "феодалізації", поневолювання, покріпачення колишніх вільних общинників.

Холоп - найбільш безправний суб'єкт права. Його майнове положення особливе: усі, чим він володів, було власністю пана. Усі наслідки, що випливають з договорів і зобов'язань, що укладав холоп (з відона хазяїна), також лягали на пана.

Особистість холопа як суб'єкта права фактично не захищалася законом. За його убивство стягувався штраф, як за знищення майна, або пану передавався як компенсацію інший холоп.

Самого холопа, що зробив злочин, потрібно було видати потерпілому (у більш ранній період його можна було просто убити на місці злочину). Штрафну відповідальність за холопа завжди ніс пан.

У судовому процесі холоп не міг виступати як сторона (позивач, відповідач, свідок). Посилаючись на його показання в суді, вільна людина повинна була обмовитися, що посилається на "слова холопа".

Закон регламентував різні джерела холопства. «Руська Правда» передбачала наступні випадки: самопродаж у рабство (однієї людини або всієї родини), народження від раба, одруження на рабі, "ключництво", тобто надходження в служіння до пана, але без застереження про збереження статусу вільної людини. Джерелами холопства були також: здійснення злочину (таке покарання, як "потік і розгарбування", передбачало видачу злочинця "головою", перетворення в холопа), втеча закупа від пана, злісне банкрутство (купець програє чи тринькає чуже майно). Найбільш розповсюдженим джерелом холопства, не згаданим, однак, у «Руській Правді» був полон.

3. Основні риси приватного права.

"Руську Правду" можна визначити як кодекс приватного права - усі її суб'єкти є фізичними особами, поняття юридичної особи закон ще не знає. З цим зв'язані деякі особливості кодификації, серед видів злочинів, передбачених “Руською Правдою”, немає злочинів проти держави. Особистість самого князя, як об'єкт злочинного зазіхання, розглядалася як фізична особа, що відрізнялась від інших тільки більш високим положенням і привілеями.

З конкретними суб'єктами зв'язувався зміст права власності; воно могло бути різним у залежності і від об'єкта власності. «Руська Правда» ще не знає абстрактних понять: "власність","володіння", "злочин". Кодекс створювався по казуальній системі, законотворецьць прагне передбачити всі можливі життєві ситуації.

Ці юридичні особливості обумовлені початковою базою «Руської Правди». Включені в неї норми і принципи звичайного права несумісні з абстрактним поняттям юридичної особи.

Для звичаю всі суб'єкти рівні, і усі вони можуть бути тільки фізичними особами.

Інше джерело - князівська судова практика - вносить суб'єктивний елемент у визначення кола особи й в оцінку юридичних дій. Для князівської судової практики найбільш значними суб'єктами є такі, котрі ближче усього стоїть до князівського двору. Тому правові привілеї поширюються насамперед на наближених особ.

Норми «Руської Правди» захищають приватну власність (рухому і нерухому), регламентують порядок її передачі в спадщину, по зобов'язаннях і договорам.

Зобов'язальні могли виникати з заподіяння шкоди з договорів. За невиконання зобов'язань боржник відповідав майном, а іноді і своєю волею. Форми укладання договорів були усної, вони проходили при свідках, чи на торгу в присутності митника.

У «Руській Правді» згадуються договори: купівлі-продажу (людей, речей, коней, самопродажу), позики (грошей, речей), кредитування (під чи відсотки без), особистого наймання (у служіння для виконання визначеної роботи ), збереження, доручення.

4. Злочин і покарання.

Приватний характер древнього права з'явився в сфері карного права. Злочин по «Руській Правді» визначався не як порушення закону чи князівської волі, а як "образа", тобто, заподіяння морального чи матеріального збитку особі чи групі особ. Карне правопорушення не відмежовувалося в законі від цивільно-правового.

Об'єктами злочину були особа і майно. Об'єктивна сторона злочину розпадалася на дві стадії: замах на злочин (наприклад карається чоловік, що оголив меч, але не вдарив) і кінцевий злочин.

Закон намічав поняття співучасті (згадають випадок розбійного нападу "скупою"), але ще не розділяв ролей співучасників (підбурювач, виконавець, приховувач і т.д.)

У «Руській Правді» вже існує уявлення про перевищення меж необхідної оборони (якщо злодія уб'ють після його затримки, через деякий час, коли безпосередня небезпека в його діях уже відпала).

До пом'якшувальних обставин закон відносив стан сп'яніння злочинця, до обтяжуючих - корисливий намір. Законодавець знав поняття рецидиву, повторності злочину (у випадку конокрадства).

Суб'єктами злочину були усі фізичні особи, включаючи рабів. Про віковий ценз для суб'єктів злочину закон нічого не говорив. Суб'єктивна сторона злочину включала намір чи необережність. Чіткого розмежування мотивів злочину і поняття винності ще не існував, але вони вже намічалися в законі. Ст.6 ВП згадує випадок убивства "на бенкеті виявлене", а ст.7 ВП -убивство "на розбої без усякої свади". У першому випадку мається на увазі ненавмисне, відкрите зроблене убивство,(а "на бенкеті"- значить ще й у стані сп'яніння). В другому випадку - розбійне, корисливе, навмисне убивство (хоча на практиці навмисне можна убити і на бенкеті, а ненавмисно - у розбої).

Важким злочином проти особи було нанесення каліцтв (усікання руки, ноги) і інших тілесних ушкоджень. Від них варто відрізняти образа дією (удар чашею, рогом, мечем у ножнах), що каралося ще суворіше, ніж легкі тілесні ушкодження, побої.

Майнові злочини по «Руській Правді» включали: розбій (не відрізнимий ще від грабежу), крадіжку ("татьбу"), знищення чужого майна, викрадення, ушкодження межових знаків, підпал, конокрадство (як особливий вид крадіжки), злісну несплату боргу й ін.

Найбільше докладно регламентувалося поняття "татьби". Відомі такі її види, як крадіжка з закритих приміщень, конокрадство, крадіжка холопа, сільськогосподарських продуктів і ін. Закон допускав безкарне убивство злодія, що тлумачилося як необхідна оборона.

Система покарань по «Руській Правді» досить проста. Страта не згадується в кодексі, хоча на практиці вона безсумнівно мала місце. Умовчання може трактуватися двома обставинами: законодавець розуміє страту, як продовження кревної помсти, що він прагнути усунути. Іншою обставиною є вплив християнської церкви, що виступала проти страти в принципі.

Вищою мірою покарання по «Руській Правді» залишається "потік і розгарбування", призначуване тільки в трьох випадках: за убивство в розбої (ст.7 ВП), підпал (ст.83 ВП) і конокрадство (ст.35 ВП). Покарання включало конфіскацію майна і видачу злочинця (разом з родиною) "головою", тобто в рабство.

Наступним по вазі видом покарання була "вира", штраф, що призначався тільки за убивство. Вира могла бути одинарна (за убивство простої вільної людини) чи подвійна (80 гривень, за убивство привілейованої людини - ст.19, 22 КП,ст.3 ВП). Вира надходила в князівську скарбницю. Родичам потерпілого сплачувалося "головництво", рівне вирі.