Реферат: Самогубство і психопатичні стани

1. ВСТУП

2. САМОГУБСТВО І ПСИХОПАТИЧНІ СТАНИ

· Самогубство – різновид божевілля?

· Теорія мономанії

· Типи самогубних схильностей:

3. ВИСНОВКИ

ВСТУП

Найперше наше завдання полягає в тому, щоб визначити ряд фактів, які ми будемо досліджу­вати під назвою «самогубство». З цією метою ми спро­буємо з-поміж усіх видів смерті виділити той, що має притаманні йому спільні характеристики, досить об'єктивні, аби їх визнавали всі дослідники, а також наділений специфічними ознаками, які властиві ли­ше йому й не зустрічаються більш ніде, але водночас і досить подібні до ознак того явища, котре в побуті називається самогубством,— останнє робиться для то­го, щоб не входити у суперечність із загальноприй­нятою лексикою й зберегти цей термін для нашого вжитку.

З-поміж різних видів людської смерті спо­стерігаються такі, специфічною ознакою яких є те, що до них спричиняється сама жертва, себто акт убивства здійснює сам потерпілий; з другого боку, слід зазначити, що специфіка цієї смерті закладена ще в самому намірі, з чого й починається самогубство. Загалом са­могубство вважають за свідомий і цілеспрямований акт, який потребує певного напруження фізичних сил, до такого ж результату може призвести й не­гативна манера поведінки або навіть абстиненція. Мож­на завдати собі смерть відмовою від їжі, так само як і перерізавши горло чи кинувшись у вогонь. Не має значення навіть, чи потягнув акт, ініційований жертвою, наслідок у вигляді негайної смерті; при­чинний зв'язок може бути непрямим, природа фе­номена від цього не змінюється. Іконоборець, який, намагаючись завоювати лаври мученика, чинить свято­татство, а по тому гине в руках ката, теж винен у своїй смерті, тому що завдав він її собі власними діями; принаймні немає жодних підстав класифікувати ці два різновиди добровільної смерті як цілком різні явища, бо різниця полягає лише в реалізації задуму. Отож свій перший висновок ми сформулюємо таким чином :самогубством називається смерть, яка насту­пає раніше або пізніше унаслідок позитивного чи не­гативного акту, здійсненого самою жертвою.

Однак ця дефініція неповна; в ній відсутнє роз­межування між двома різновидами смерті. Не можна розглядати в одному ряду й трактувати однаковим чином смерть психічно хворого, який під впливом галюцинацій приймає високо розташоване вікно за двері, зі смертю розумове повноцінної людини, котра викидається з вікна, усвідомлюючи що саме вона чинить. Можна сказати навіть, що в певному розу­мінні немає таких смертних випадків, які так чи іна­кше не були б наслідком певних дій з боку жертви. Причина смерті криється скоріш поза нами, аніж в нас самих, й виступає вона лише тоді, коли ми по­чинаємо діяти в полі її засягу.

Чи можна стверджувати, що самогубство — це смерт­ний акт, який жертва здійснює з огляду на його ймовірний результат? А чи жертва завдає собі смерть лише для того, щоб померти, й таким чином само­губство є навмисне вбивство самого себе? Втім хоч би якою цікавою й важливою не була ця характе­ристика, а самогубство за нею визначити неможливо, адже вона не надається до розпізнання, оскільки від­сутні умови її спостереження. Як дізнатися, що ж саме викликало потяг до самогубства, а якщо індивід поклав собі це зробити, то якою була його мета — смерть, а чи щось інше? Мотиви мають дуже вта­ємничений характер, і сторонній спостерігач може оцінити їх дуже приблизно. Мало того, вони не на­даються навіть до внутрішнього розпізнання. Як час­то сумніваємося ми в істинності тих чи інших мотивів нашої діяльності! Адже зазвичай наші вчинки, про­диктовані банальними пристрастями та сліпою ру­тиною, ми пояснюємо високими почуттями та шля­хетними міркуваннями.

Втім, у загальному розумінні дія не може визна­чатися результатом, до якого прагне індивід, оскіль­ки такий підхід міг би застосовуватися для тлума­чення будь-яких цілей, незалежно від їхньої при­роди. І справді, якщо самогубство — це прагнення заподіяти собі смерть, то чи не слід було б з обсягу цього терміна вилучити випадки, котрі, незважаючи на деяку позірну несхожість, по суті ідентичні тим, які повсюдно іменуються самогубством і які не можна назвати інакше, не ризикуючи позбавити цей термін ужитку. Солдат, який іде назустріч явній загибелі, аби врятувати свій відділок, не хоче помирати і все-таки свідомо завдає собі смерть,— чи не подібний він до підприємця чи комерсанта, котрі накладають на себе руки, щоб уникнути ганебного банкрутства? Те ж саме можна сказати й про мученика, який вмирає за віру, чи про матір, яка жертвує собою заради дитини. Чи то смерть мислиться гідною жалю, але необхідною умовою для осягнення мети, чи то її прагнуть цілим серцем задля неї самої, а результат один: індивід в тому і в тому випадку відмовляється від життя, і різні способи реалізації цього наміру становлять лише явища одного ряду. Між ними стільки спільних рис, що їх не можна не об'єднати під спіль­ною назвою за умови, що вони будуть розмежовані як видові явища одного й того ж роду. Звичайно, побутове мислення розглядає самогубство передовсім як самовбивчий акт, здійснений людиною, котра пе­ребуває у відчаї й не хоче більше жити. Насправді ж, якщо людина в цей момент прив'язана до життя, то їй не так легко його покинути; і між усіма актами, які здійснює жива істота, щоб позбутися найдорож­чого свого дару, можна знайти спільні риси, що ви­даються нам основними ознаками цього чину. І на­впаки, неоднорідність рушійних сил, які призводять до такого рішення, може породити лише вторинні відмінності. Отож, коли самозречення сягає такого рівня, що індивід жертвує своїм життям, цей вчинок можна кваліфікувати лише як самогубство, й пізніше ми розглянемо, до якого виду він належить.

Спільним для всіх форм цього самозречення є те, що самогубчий акт здійснюється з цілковитим усві­домленням його наслідків; у момент свого вчинку людина знає, що з цього вийде, але певні міркування змушують її вчинити саме так, а не інакше. Сукуп­ність фактів, яким притаманна ця специфічна ха­рактеристика, чітко відмежовується за цими озна­ками від інших випадків, коли індивід або не є при­чиною своєї смерті, або ж несвідомий свого вчинку. А розмежовуються вони за мотивами, які надаються до розпізнання,— адже немає жодних труднощів у тому, щоб визначити: міг знати індивід чи ні про природні наслідки свого вчинку. Отож, вони утво­рюють усталену, однорідну, відмежовану групу, а значить, можуть бути позначені спеціальним термі­ном. Оскільки найбільш підходить для неї слово «са­могубство», то немає жодної потреби створювати но­ве слово; абсолютну більшість у цій групі становлять факти, які в повсякденній мові позначаються саме цим словом. Отож, остаточно наше визначення зву­чатиме так: самогубством називається будь-який смертний випадок, який прямим чи непрямим чи­ном походить від позитивного чи негативного акту, здійсненого самою жертвою, котра наперед знала про можливі наслідки свого вчинку. Спроба само­губства кваліфікується так же само, різниця лише в тім, що самовбивчий акт припиняється перш ніж наступає смерть.

САМОГУБСТВО І ПСИХОПАТИЧНІ СТАНИ

Самогубство – різновид божевілля?

Існує два види позасуспільних чинників, за якими а р r іо r і можна визначити вплив на частоту само­губств,— це психофізичні особливості та природне середовище. Можна припустити, що в конституції певного індивіда чи принаймні в конституції певної групи особистостей криються нахили, які прямісінько штовхають людину до самогубства, хоча в різних краях інтенсивність їх виявляється неоднаково; з дру­гого боку, температура, клімат тощо можуть, певним чином впливаючи на організм, опосередковано при­зводити до того ж таки ефекту. Так чи інакше, а ця гіпотеза заслуговує на те, щоб її детально роз­глянути. В цьому розділі ми спробуємо послідовно обговорити два різновиди чинників, які зумовлюють суїцид, і знайти відповідь на питання, чи й справді мають вони вплив на досліджуваний феномен, і який характер та особливості цього впливу.

Існують хвороби, річний показник яких в певно­му суспільстві залишається відносно сталим, заразом відчутно відрізняючись у кожного народу. Однією з таких хвороб є божевілля. Отож, якщо погодитися з тим, що всяка добровільна відмова від життя є виявом психічної хвороби, то проблему нашу мож­на вважати з'ясованою: самогубство — це всього-на-всього індивідуальне захворювання .

Цей погляд поділяє чимало психіатрів. Якщо ві­рити Ескіролю, «суїцид має всі ознаки душевної хво­роби». «Людина важиться на своє життя лише в стані психозу, всякий самогубець є психічно хво­рий». Керуючись цим принципом, він доходить ви­сновку, що самогубство не повинно каратися законом, оскільки людина вчинює його несамохіть. Фальре й Моро де Тур висловлюються майже ідентично. Ос­танній, щоправда, навіть стверджуючи свою доктри­ну, робить зауваження, яке видається нам принаймні підозрілим: «Чи справедливо,— пише він,— що са­могубство в усіх випадках розглядається як резуль­тат психічного збурення? Не зупиняючись детально на цьому складному питанні, скажемо в двох словах, що інстинктивно ми тим більше схиляємося до цієї тези, чим глибше вивчаємо феномен божевілля, чим ширшого досвіду набуваємо в цій ділянці й, нарешті, чим більшу кількість психічно хворих випадає нам бачити». У 1845 році на сторінках своєї брошури, яка викликала значний розголос в медичному світі, доктор Бурден підтримав цю думку, однак із ще більшим застереженням.

Ця теорія підтримувалася й буде підтримуватися двома різними способами. Або ж її прибічники стверджуватимуть, що самогубство становить собою па­тологічне явище sui generis , особливий вид психіч­ного захворювання, або ж, не вирізняючи це явище в якийсь окремий розряд, розглядатимуть його як вияв одного чи навіть кількох видів божевілля, за­стерігаючи, однак, що він не властивий для розумово повноцінних індивідів. Першу тезу полюбляє Бурден; Ескіроль же, навпаки, вважається найбільш визна­ним речником другої концепції. «Навіть попередні спостереження,— пише він,— дають змогу стверджу­вати, що самогубство становить у нас феномен, який залежить від цілої низки різноманітних причин і ви­являється в дуже неоднакових формах; це явище не може бути показником хвороби. Суїцид визнача­ють як хворобу sui generis , однак практика заперечує цю теорію».

Із цих двох поглядів на самогубство як душевну хворобу — другий виглядає найменш категоричним і найменш переконливим, якщо врахувати, що в його прибічників не може бути негативного досвіду. Справді, годі дослідити всі випадки самогубств і зробити ви­сновок про вплив на них психічної хвороби. Можна хіба що розглянути окремі, часткові випадки, котрі, які численні вони не були б, все ж не зможуть слу­жити базою для наукових узагальнень; якщо навіть протилежне не доведено,— теоретично його ймовір­ність залишається. Більше того, доказ на користь протилежного погляду, якщо коли-небудь його на­ведуть, може стати вирішальним. Якщо ж знайдуть­ся докази, що самогубство є психічне захворювання, котре по-своєму розвивається й має власну специ­фіку, то питання буде з'ясоване однозначно,— вся­кий самовбивця є божевільний.

І все ж таки: чи й справді існує такий вид мо­номанії, як суїцид?

Теорія мономанії

Якщо припустити, що самогубчі нахили і є різ­новидом божевілля, то, будучи за своєю природою особливим і цілком визначеним явищем, вони ста­новлять окремішний вид психічного захворювання й зводяться до одного-єдиного акту. Аби кваліфіку­вати їх як неодмінну ознаку патології, потрібно, щоб вони виражалися в цьому одному акті; якщо ж вони набирають множинного характеру, то їхнє визначен­ня втрачає сенс внаслідок однієї численності. Ква­ліфікуючи психічні патології, традиційна терміноло­гія визначає мономанію як обмежений вид психозу. Мономаном називають хворого, який в основному при добрім розумі, за винятком якогось одного пункту, який становить собою певну хибу локального харак­теру. Приміром, у якісь певні моменти в мономана виникає абсурдний ірраціональний потяг до краді­жок, пияцтва чи лихослів'я; при цьому всі інші його вчинки, як і наміри, залишаються в межах суворої норми. Отож, якщо суїцид і є психічне захворювання, то він може бути тільки мономанією, як його, врешті, найчастіше й кваліфікують .

І навпаки, деякі дослідники заявляють, що, при­йнявши мономанію за особливий різновид хвороби, дуже легко можна піддатися спокусі ввести у цей розряд і самогубство.^/ Насправді ж цей вид захво­рювання, навіть згідно з визначеннями, які ми щойно наводили, характеризується тим, що воно не справ­ляє якогось відчутного впливу на психічну діяльність. Як у мономана, так і в здорової людини, основи пси­хіки залишаються неушкодженими; різниця в тім, що у першого спостерігається певний психічний стан, який на тлі психічних процесів винятковий своєю пластичністю. І справді, мономанія, коли розглядати її в розряді схильностей, становить собою просто пе­ребільшену пристрасть, а якщо оцінювати її в шка­лі уявлень,— нав'язливу ідею, котра, однак, набрала такої інтенсивності, що заполонила всю особистість. відібравши в неї свободу вибору. Так, самолюбство з нормального стану переростає в хворобливий, а відтак, і в манію величі тоді, коли воно сягає мас­штабів, у яких всяка інша психічна діяльність стає немов би паралізованою. Так що досить одного при­крого сплеску почуттів, аби порушити психічну рів­новагу й викликати мономанію. Таким чином, схи­ляємося до висновку, що самогубство виникає під впливом якихось аномальних пристрастей, котрі рап­тово поглинають всю енергію чи принаймні блокують її на довгий час; з певною імовірністю можна при­пустити навіть, що потребуються певні зусилля та­кого роду, аби нейтралізувати непереборний інстинкт самозбереження. З другого боку, багато самогубців нічим не відрізняються від нормальних людей, аж поки не вчинять того жахливого акту, який уриває їхнє життя; одне слово, немає жодних підстав при­писувати їм якийсь загальний психоз. Ось чому са­могубство під виглядом мономанії було класифіко­вано як одну з психічних хвороб.

Поставимо, однак, запитання: чи справді існує та­ке психічне захворювання, як мономанія? Протягом тривалого часу це явище не піддавали сумніву; пси­хіатри одностайно й без жодних застережень по­годжувалися з теорією часткової манії. Вона вважа­лася доведеною клінічними спостереженнями, більш того, її подавали як одну з основ психічної доктрини. вважалося беззаперечним, що психіка людини скла­дається з чітко визначених схильностей і окремішних сил, котрі перебувають у елементарній взаємодії, але можуть діяти й ізольовано одна від однієї; тому зда­валося цілком природним, що якийсь із цих чинників улягає хворобі незалежно від інших. І якщо людина має високий інтелект, але їй бракує розвинених воль­ових якостей, або якщо вона винятково чуттєва, але не володіє інтелектом, то чому б хворобі не впливати на її розум чи волю, залишаючи незмінною чуттє­вість, чи й vice versa?

Застосовуючи такий підхід до спеціальних видів схильностей, котрі складають психіку, було зроблено висновок, що патологія може впливати або лише на схильність, або на дію, або на окрему ідею.

Нарешті, незалежно від цих часткових виявів, у мономанів спостерігається загальна психічна патологія, котра власне й становить основу хвороби, так що нав'язливі ідеї в її структурі є лише поверхові й дочасні прояви. В основі цього стану лежить або виняткове збудження, або скрайня депресія, або ж загальний розлад психіки. Як у діях, так і в мотивах спостерігається порушення рівноваги. Хворий вислов­лює судження, але вони позбавлені послідовності; його поведінку не можна назвати абсурдною, однак вона хаотична. Отож, не можна з певністю сказати, що патологія присутня тут лише якоюсь мірою,— як тільки хвороба торкається психіки, то захоплює її цілком.

Втім принципи, на яких будується теорія монома­нії, суперечать даним сучасної науки. Стара теорія психічних схильностей не знаходить прибічників. У окремих способах свідомої дії вбачають спільне функ­ціонування, а не окремішні мотиви, котрі об'єднують­ся і взаємодіють лише в межах метафізичної субстанції на сьогодні вважається неможливим, щоб патологія одного нахилу не позначалася на інших властивос­тях психіки. Це взаємопроникнення в функціонуван­ні мозку відбувається так само непомітно, як і в решті організму, оскільки психічні процеси не мо­жуть ізольовано перебігати в тому чи іншому органі зокрема, отож виглядає неймовірним, щоб патологія якогось із психічних процесів не впливала на інші. Розподіл психічних процесів між різними ділянками мозку не є чітко визначений, про що свідчить та легкість, з якою вони дублюють одна одну, коли якась із них не в змозі виконувати свою функцію.

Отже, взаємодія ділянок мозку досить складна, й хвороба не може вразити одну, не зачіпаючи при цьому інших. Точніше кажучи, це виключено,— вони не можуть витворити якусь нав'язливу ідею або ма­нію, не порушуючи при цьому самих основ психіки. Адже уявлення й схильності не існують відірвано від психіки; вони становлять собою елементарні час­тки, духовні атоми, сполуки яких формують психіку. Таким чином, вони не можуть мати патологічного характеру, якщо не буде порушено загальний психічний стан.

Але якщо психічні патології за своєю природою не можуть локалізуватися, то не може існувати й мономанія в її чистому вигляді. Патології, які при­йнято називати локальними, походять від глибших, фундаментальних збурень; власне, це й не хвороби, а лише часткові, вторинні вияви загальніших захво­рювань. А якщо немає такого явища, як мономанія, то не може бути й такого її виду, як суїцид, а отже, суїцид не є окремим видом божевілля.

Типи самогубних схильностей: І.

1. Маніакальний суїцид. Поштовхом до самогубства служать то галюцинації, то хворобливі уявлення. Хво­рий завдає собі смерть, щоб уникнути небезпеки, або уявної ганьби, чи улягаючи таємничому голосові неба тощо. Однак мотиви й способи перебігу такого самогубства відображають основні ознаки хвороби, яка стає причиною суїциду й котру можна кваліфі­кувати як манію. Це захворювання характеризується винятковою мобільністю. Найрізноманітніші, часто су­перечливі думки та почуття чергуються в свідомості маніяка з карколомною швидкістю. Його психіка пе­ретворюється в шалений вихор. Щойно наступає якийсь певний стан, як його тут же міняє інший. Те ж саме відбувається й з мотивами, від яких залежить манія самогубства: вони виникають, щезають або транс­формуються в неймовірному темпі. Ось народжуєть­ся галюцинація чи нав'язлива ідея, котрі дають по­штовх до самознищення; відбувається спроба самогубства; відтак попередній стан щезає, і якщо спроба була невдалою, то хворий до неї не повертається, принаймні протягом деякого часу. Якщо ж вона по­вторюється, то вже з інших мотивів. До таких рап­тових змін може спричинитися найдрібніший інци­дент. Один такий хворий, силкуючись накласти на себе руки, кинувся в річку, яка виявилася настільки мілкою, що там неможливо було втопитися. Коли він бовтався у воді, намагаючись відшукати глибшу місцину, якийсь митник, запідозривши його в само­губчих намірах, прицілився з рушниці й змусив його під страхом смерті вилізти на берег. Хворий відразу ж заспокоївся й пішов додому, облишивши думку про самогубство .

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--