Реферат: Самогубство і психопатичні стани

Часто до цього вселенського суму долучаються га­люцинації та нав'язливі ідеї, котрі прямо призводять до самогубства. Все ж слід зазначити, що вони не такі минущі, як і ті, котрі доводиться спостерігати в маніяків. Навпаки, вони дуже стабільні, так само як і загальний стан, котрий їх породжує. Страхи, що невід ступно точать пацієнта, докори совісті, яких він собі завдає, журба, котру він почуває, завжди ті самі. Отож, якщо цей тип суїциду, так само як і попередній, спричиняється уявними мотивами, все ж він відрізняється хронічним характером. Саме то­му він дуже стійкий. Хворі цього типу з цілковитою незворушністю готують знаряддя самогубства, в до­сягненні своєї мети вони виявляють наполегливість і часом неймовірну винахідливість. Ця методичність докорінним чином відрізняється від нестабільності ма­ніяка. Коли в останнього спостерігаються лише тим­часові напади, без стійких мотивів, то в першого по­тяг до самогубства спричинено тривалим станом, по­в'язаним із загальним характером пацієнта.

3. Нав'язливий суїцид. У цьому випадку само­губство не мотивоване жодною причиною, реальною чи надуманою, а походить від нав'язливої ідеї, котра без видимих причин зненацька заволодіває свідо­містю хворого. Він цілком поглинутий бажанням за­подіяти собі смерть, хоча й усвідомлює, що на це нема жодної розумної підстави. Це свого роду ін­стинкт, над яким не мають влади ані логіка, ані глузд,— щось подібне до нав'язливого бажання крас­ти, вбивати чи палити, котре довго описували як мономанію. Оскільки пацієнт усвідомлює абсурдність свого потягу, то попервах намагається з ним боро­тися. Однак протягом того часу, коли ця боротьба точиться, він почуває сум, йому бракує повітря, а під грудиною з'являється тривожне відчуття порож­нечі, котре зростає кожен день. Саме з цієї причини цей тип суїциду інколи називають ще тривожним суїцидом. Ось які зізнання робить хворий Брієру де Буасмону, котрий описав цей стан: «Працюючи в торговому домі, я справно виконую свої обов'язки, одначе всі мої дії автоматичні, й коли хто-небудь до мене звертається, то мені здається, ніби слова його бринять в порожнечі. Найбільша моя мука по­лягає в тому, що мене точить невідступне бажання покінчити з життям, про що я не можу зізнатися жодній живій душі. Ось уже рік, як цей потяг за­володів мною; спочатку я не усвідомлював його ціл­ком; але останні два місяці самогубство заполонило буквально всі мої помисли,— хоча жодної розумної причини для цього в мене немає... Я цілком здоровий; в нашому роду ніколи не було людей з самогубчими потягами; я не розтратив службових грошей, моєї платні вистачає на розваги, яких має зазнавати лю­дина мого віку». Одначе як тільки хворий перестав опиратися цьому потягові й вирішив таки завдати собі смерть, тривожні настрої припинилися й він зно­ву віднайшов спокій. Якщо самогубство навіть і не вдається, то вже самої спроби досить, аби на якийсь час погамувати хворобливий потяг. У цьому випадку можна сказати, що пацієнт реалізував своє устрем­ління.

IV. Імпульсивний , або автоматичний, суїцид. Цей вид самогубства має не більше, мотивів, аніж по­передній; ані в реальності,' ані в свідомості хворого немає жодних причин. Але якщо самогубство по­переднього типу породжується нав'язливою ідеєю, котра захоплює свідомість протягом більш чи менш тривалого часу й, поволі прогресуючи, підкоряє во­льові імпульси, то автоматичний суїцид виникає рап­тово й спонукає" хворого до негайних дій. Він роз­вивається в однісінький момент і відразу ж призво­дить до самовбивчого акту чи принаймні до спроби самогубства. Ця раптовість нагадує манію, котру нам уже доводилося розглядати; одначе маніакальний су­їцид має хоча б якусь логіку, дарма що позбавлений глузду. Як не як, а він породжений хворобливими уявленнями пацієнта. Тут же все навпаки: потяг до самогубства виникає відразу ж і цілком автоматично призводить до властивих йому наслідків, хоча жод­них логічних передумов для цього нема. Один лише вигляд ножа, прогулянка над краєм прірви тощо — все це блискавично штовхає до самогубчого наміру, а сам акт самогубства здійснюється з такою поспіш­ністю, що часто хворий не усвідомлює що ж, власне, сталося. «Один добродій спокійно розмовляв зі своїми друзями; зненацька він одним стрибком доскочив па­рапету й, переплигнувши його, кинувся у воду. Коли його витягли з річки й запитали про мотиви цього вчинку, він нічого не міг сказати,— якийсь навальний потяг штовхнув його на смерть незалежно од його волі»¹ . «Цікаво,— свідчить інший пацієнт,— що я не в змозі пригадати, які ж наміри були в мене, коли вилазив на підвіконня; адже я ніколи і в думках не мав завдати собі смерть чи принаймні не можу цього тепер пригадати». В кращому разі хворі відчувають наближення суїцидного імпульсу і гамують його, не-загайно уникаючи можливих знарядь самогубства.

ВИСНОВКИ

Суспільство може піддавати самогубство моральним санкціям. Все, що воно може зробити, це заборонити ховати само­губця з усіма прийнятими почестями, у невдатних самогубців відібрати певні цивільні, політичні чи ро­динні права, наприклад, певні атрибути батьківських прав чи право на обрання на якісь громадські посади. Гадаємо, громадська думка без особливих заперечень прийняла б таку систему санкцій, котра передбачала б поразку в правах кожного, хто бажав би ухилитися від своїх основних обов'язків. Одначе якими б пра­вомірними не були ці моральні заходи, а їхній вплив на самогубство завжди відзначатиметься дуже низь­кою ефективністю; було 6 глупством вважати, що вони зможуть погамувати настрої, котрі характери­зуються таким високим ступенем інтенсивності.

Отож, самі по собі вони не здатні сягнути до дже­рела цього лиха. Адже якщо ми відмовляємося на­кладати на нього законодавчі обмеження, то причина полягає в тому, що ми не вбачаємо за ними якогось особливо вираженого аморального характеру. Ми по­лишаємо йому можливість для вільного розвитку, тому що воно не викликає в нас такого обурення, яке викликало воно в людей минулої епохи. Одначе законодавчі постанови аж ніяк не пробудять нашу моральну чуттєвість. Законодавець не може зробити так, щоб якийсь факт видавася нам аморальним чи, навпаки, гідним усякого захоплення. Якщо закон під­дає карним санкціям ті вчинки, котрі публічна сві­домість розглядає як нешкідливі, то обурення наше викликає саме закон, а не вчинки, які він карає. Наша скрайня поблажливість до самогубства зумов­лена тим, що, засуджуючи самогубство, ми одночасно засуджуємо й самих себе, оскільки духовний стан, який породжує цей трагічний чин, відзначається ду­же поширеним характером; ми надто просякнуті цією психологією, а тому схильні бодай частково, а все ж виправдовувати самогубство. Але в такому разі слід впливати прямісінько на песимістичні настрої, повертати їх у звичне русло й утримувати в цьому стані, вилучити з-під їхнього впливу абсолютну біль­шість суб'єктів і зміцнити їхній моральний стан. І якщо вони відновлять свій моральний стан, то їхня реакція належним чином буде спрямована проти чин­ників, котрі загрожують їхній цілісності. Більш не треба буде з усіх сил вигадувати якусь систему ре­пресивних заходів; вона виникне сама по собі, зу­мовлена потребами нової ситуації. До тих пір така система буде неодмінно лишатися штучною, а зна­чить, і не приноситиме якогось великого зиску.

Виховання дає можливість впливати на характер, то чи не досить було б виховувати мужні характери, котрі таким чи­ном були б менш поблажливі до людей зі слабкою волею? Ця думка належить Морселлі. Як він вважає, профілактика самогубства зводиться до такого ре­цепту: «Розвивати в людині здатність до узгоджен­ня своїх думок і почуттів, щоб вона була в змозі переслідувати певну мету в житті; одним словом, надавати моральному характерові сили й енергії». Інший мислитель приходить до такого ж висновку: «У який же спосіб,— запитує М. Франк,— можна впли­нути на чинники суїциду? Поліпшуючи виховну спра­ву, розвивати не лише інтелект, а й характер, не лише мислення, а й переконання».

За нашого часу політична система великих європейських держав надто вже далека від окремого індивіда, щоб чинити на нього достатньо ефективний і тривалий вплив. Оті нечис­ленні зв'язки, котрі існують між нашим повсякден­ним функціонуванням і цілісінькою сукупністю пуб­лічного життя, мають надто вже опосередкований характер, щоб ми отримали живе неперервне по­чуття причетності до політичної системи суспільства.

Ми почуваємо свою залежність від політичної струк­тури лише тоді, коли йдеться про якісь поважні ін­тереси. Певна річ, суб'єктам, котрі становлять мо­ральну еліту населення, ідея батьківщини дуже рідко буває геть зовсім чужою; однак за звичайних об­ставин вона немовби тьмяніє, набуваючи форми не­виразних уявлень, а часом трапляється так, що й згасає цілком. І лише за виняткових обставин, в епо­ху великих національних чи політичних криз, вона виступає на передній план, захоплює мільйони умів і стає провідним рушієм людської поведінки. Явище, яке характеризується настільки перервним впливом, аж ніяк не може бути достатньо регулярним гальмом суїцидного потягу. Необхідно, щоб індивід не просто час від часу, а в кожен момент свого життя чітко усвідомлював, що його зусилля провадять до якоїсь конкретної мети. Аби його існування не здавалося йому позбавленим сенсу, потрібно, щоб він постійно був переконаний, що служить таким цілям, котрі без­посередньо його стосуються. Одначе так трапляється лише тоді, коли він перебуває в найтіснішому кон­такті з суспільним середовищем, котре має набагато простіший і досить локальний характер й здатне вка­зати йому набагато ближчу мету його діяльності.

Сім'я, без сумніву, ві­діграє значну профілактичну роль. Одначе було б великою ілюзією вважати, що достатньо зменшити кількість одинаків, аби зупинилося зростання само­губств. Адже якщо одружені суб'єкти й характери­зуються меншою схильністю до самогубства, то сама ця схильність зростає з тією ж регулярністю і в тих самих пропорціях, що й схильність одинаків. З 1880 року до 1887 року самогубства одружених суб'єк­тів зросли на 35 % (3706 випадків замість 2735), а самогубства одинаків — на 13 % (2894 замість 2554). У 1863—1868 роках, за підрахунками Бертійона, по­казник першої категорії дорівнював 154 випадкам на один мільйон мешканців; у 1887 році він становив 242, й збільшення дорівнювало 57 %; протягом того ж часу показники одинаків зросли не набагато вище — вони збільшилися з 173 випадків до 289, себто на 67 %. Отож, загострення суїциду, яке спостері­галося протягом останнього сторіччя, аж ніяк не залежить від цивільного стану.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Дюркгейм Е. Самогубство: соціальні дослідження.-К.,1998

2. Шестопалова Л. М. Самогубство як явище.-К.,2000

3. Сулицький В.В. Психологія суїцидальної поведінки.-К., 2001

4. Катастрофы сознания. Самоубийства: религиозные, ритуальне, бытовые. Способы самоубийств.-Минск,1996