Реферат: Система освіти Античного світу

“Євангеліє дало людям моральні орієнтири у формі заповідей: “Не убий”, “Не вкради”, “Полюби ближнього свого” та інші, які лягли в основу виховання в общинах ранніх християн. Іоан Златоуст (354 – 407) дорікав школам, які притримувалися античної традиції, в тому, що їх головна мета навчити “добре говорити” і тим самим заробляти гроші, а не “наставити душу та сформувати розум”. [1; 64]. Разом з тим, в проповідях Іоана Златоуста християнські методи виховання пропонувались з врахуванням античної традиції.

Неоднозначне ставлення до античної педагогічної традиції висловлювали інші батьки церков. Так, Григорій Назіанський (близько 329 – 390) був прихильником грецької літератури. Климент Александрійський (? – до 215) вивчав і по-своєму розвивав ідеї Платона, а дидактичні ідеї Василя Кесарійського (330 – 379) були співзвучні до педагогічних поглядів Плутарха.

Аврелій Августин (354 – 430) також визнавав деякі достоїнства античної освіти та античної педагогічної думки. Він поважав Платона, називаючи йогофпророком християнства. Як і деякі античні мислителі, Августин цікавився психологією дитини, говорив про те, що фізичні покарання наносять дітям відчутні психологічні травми. Августин вважав, що головне місце в освіті повинне займати вивчення Біблії та християнської догматики, світські знання треба розцінювати як другорядні і допоміжні. Спочатку християни навчали своїх дітей в суспільних навчальних закладах. Але вже в І ст. християнська церква приступила до організації своїх шкіл катехуменів. Перші школи християн не належали до визначених соціальних страт та мали явно демократичний характер. Вони були призначені для “катехуменів”, тобто тих, хто бажав стати членом християнської громади, але не пізнав християнського вчення. Учнями були діти віруючих. Головним було вивчення Біблії. Давались основи музичної освіти.

Учні знаходилися під наглядом, постійно вислуховуючи моральні настанови священника. Школа катехуменів була попередницею школи катехізису, де давали освіту підвищеного типу. Одна з перших шкіл катехізису виникла в Александрії в 179 р. Вона була призначена для підготовки священнослужителів. В програмі цієї школи поєднувалися елементи християнської та античної освіти. Подібні школи були засновані і в інших центрах Античного світу — Антиохії, Едесі, Низибі.

В подальшому школи катехізису, в свою чергу, трансформувалися в кафедральні та єпископальні школи. Одна з перших єпископальних шкіл була відкрита на початку ІІІ ст. в Римі. Взагалі, більшість християн аж до V ст. здобували вищу освіту в навчальних закладах античного типу. Вони відвідували риторські школи, де вивчали науки за античною програмою “семи вільних мистецтв”. З ІІ ст. зростає число вчителів-християн: граматиків, риторів, філософів. Цей процес продовжувався і після указу імператора Юліана (331 – 363 рр.), який забороняв християнам викладати в школі. Ось чому, коли на початку IV ст. християнство стало державною релігією Римської імперії, в самому Римі серед вчителів виявилося багато тих, хто сповідав це віроучіння.

ІІ. Педагогічна думка Античності

1. Сократ

Найбільшим представником філософії софістів Древньої Греції був Сократ (470/469 – 399 рр. до н. е.). Його головним дидактичним досягненням можна назвати майевтику (“повивальне мистецтво”) — діалектичну суперечку, що приводить до істини за допомогою продуманих наставником питань.

Суть педагогічних суджень Сократа складає тезис про те, що головною серед життєвих цілей людини повинно бути моральне самовдосконалення. “Завданням життя Сократа було — вивчення чеснот, прагнення через пізнання прийти до знання істини.” [3;88]. За Сократом, людина являється власником розумної свідомості, що направлена на добро та істину. Щастя є перш за все в усуненні протиріччя між особистим і суспільним буттям. І навпаки, зосередженість на особистих інтересах, протиставлення їх інтересам своїх ближніх веде до душевного розладу та дисгармонії з суспільством. Сократ — один із основоположників вчення про добру природу людини. Природні здібності людини Сократ пов’язував з правом на освіту. “Могутні духом…, якщо отримають освіту…, стають відмінними…, корисними діячами. Залишившись без освіти…, вони бувають дуже дурними, некорисними людьми”.

“Коли Сократу було вже 70 років, декілька незначних людей, проте, начебто, не мавши до нього особистої ненависті, покликали його до суду та звинуватили в тому, що він не визнає народних богів, вводить нові божества та розбещує юнацтво.”[3; 92].

Вчительська діяльність для Сократа була дорогша від життя. Коли перед ним постав вибір, зберегти життя чи відмовитися від такої діяльності, Сократ прийняв яд цикути.

Сократ викладав своє вчення в довільній аудиторії: на міській площі або на алеї Лікею. Він один із родоначальників діалектики як метода відшукання істини шляхом постановки навідних питань — так званого сократичного методу. Головною задачею наставника Сократ вважав пробудження потужних душевних сил учня. В такому “повивальному мистецтві” він вбачав основні призначення вчителя. Бесіди Сократа були направлені на те, щоб допомогти “самозародженню” істини в свідомості учня. В пошуку істини учень та наставник повинні знаходитися в рівному положенні, керуючись тезисом: “Я знаю тільки те, що я нічого не знаю”. Бесіди Сократа викликали в слухачів особливе емоційне та інтелектуальне піднесення. “Коли я слухаю його, серце в мене б’ється набагато сильніше…, а з очей моїх від його слів ллються сльози; те ж саме, як я бачу, відбувається і з багатьма іншими”, — так змальовував свої враження учень Сократа.”[1; 50].

2. Платон

Важливу роль в розвитку педагогічної думки Античності зіграв найвідоміший учень Сократа Платон (427 – 347 рр. до н. е.).

“Двадцятирічним юнаком прийшов Платон до Сократа і жив в його товаристві вісім років.” [3; 93].

“Платон (справжнє ім’я Аристокл) народився в Афінах — головному місті невеликої рабовласницької держави Аттики, у сім’ї, що належала до вищих, привілейованих верств суспільства. В Аттиці на той час досить значний розвиток дістали наука та мистецтво. У землеробстві й ремісництві, теж розвинених, трудилися раби.” [5; 74].

Філософська притча Платона про ув’язнених в темну печеру людей має не тільки світоглядне, але й педагогічне значення. Люди в печері прикуті до стіни, на якій бачать лише відображення дійсності. Звільнившись від ланцюгів, вони можуть побачити сліпуче світло істини. Отже, досягнення знання та істини, — болісний труд позбавлення від звичних кайданів та забобонів. Платон запропонував велику програму виховання, пронизану єдиною філософською думкою, та відкрив зв’язки між вихованням та суспільним устроєм. Педагогічна діяльність була органічною частиною творчого життя Платона. Педагогічна проблематика присутня в “Діалогах” Платона, його трактатах “Держава” і “Закони”. Заснований Платоном в Афінах навчальний заклад — Академія — проіснував більше тисячоліття.

Педагогічні судження Платона виросли із його педагогічних поглядів на людину і світ. За Платоном, земне життя — перехідний етап руху людини до “істинного буття — деяким досяжним розуму безтілесним ідеям”. Земне життя повинне готувати людину до злиття людини з “істинним буттям”. Отже, набуття знань є процесом спомину про нематеріальний світ ідей, звідки вийшла і куди піде кожна людина. Ось чому дуже велике значення придавалось самопізнанню. Платон оцінював виховання як найважливіший фундамент всього життя людини: “В якому напрямку хто був вихований, таким і стане, мабуть, весь його майбутній шлях”.

Виховання, за Платоном, потрібно розпочинати з раннього віку, так як “у всякій справі найголовніше — це початок, особливо, якщо це стосується чогось юного та ніжного”. Платон розглядав виховання як могутній, але не всесильний спосіб формування особистості. Педагогічний вплив обмежений складною та суперечливою природою людини, в якій сплетені воєдино світло і тінь, добро і зло.

Вихователь повинен враховувати такі протиріччя, готувати вихованців до подолання негативних природніх потенцій. На думку Платона, виховання повинно забезпечити поступове сходження учня до світу ідей. Здійснювати подібне виховання в змозі перш за все наставник похилого віку, тобто людина, яка стоїть на порозі світу ідей. При цьому необхідний тісний духовний зв’язок між наставником та учнем (що внаслідок стали називати “платонічною любов’ю”).

Платон вимагав різностороннього виховання для всіх, хо його міг отримати. В трактаті “Держава” Платон, говорячи про ідеали і програму різностороннього виховання, по суті, розвиває афінську педагогічну традицію. Він вважає, що слід забезпечити “для тіла гімнастику, для душі музику”. В трактаті мусична та гімнастична освіта розглядається як підготовка до проходження нового, вищого освітнього етапу. Цей етап ділиться на два тривалі цикли — 10 і 15 років. Мова йшла, таким чином, про фактично довічне виховання, в програму якого включалися лише теоритичні дисципліни: риторика, геометрія, астрономія, музика. Ідея введення в програму заключного виховання трудових навиків далека Платону.

В трактаті “Закони” Платон виклав свої педагогічні погляди, особливо виділив соціальні функції виховання — “зробити досконалим громадянином, що вміє справедливо підкорятися або керувати”. В ідеальному суспільстві, яке представлене в “Законах”, керівник вихованням є першою особою держави. Держава опікує майбутніх матерів, турбуючись, щоб вони вели здоровий спосіб життя. Платон проголошує принцип загального обов’язкового (мінімум трирічного) навчання: “Старий і молодий повинні в міру своєї сили отримати освіту”. В програмі він зробив спробу поєднати достоїнства спартанського та афінського виховання, дотримуючись при цьому “золотої середини”. Особливу увагу він пропонував приділяти фізичному вихованню, зокрема, спортивним вправам та танцям. В програму загальної освіти входили навчання грамоті, початкам математики, початки трудової підготовки за допомогою роботи з “малими інструментами — відтворенням справжніх”.

Програма подібного навчання була призначена лише для вільних громадян суспільства. Хоча Платон не залишив спеціальних трактатів по вихованню, в подальшому його на всіх підставах вважали видатним мислителем в сфері виховання та навчання. Ось вже більше двох тисяч років нащадки Платона користуються особливою увагою педагогіки. І це закономірно. Адже Платон стояв біля витоків розробки великого комплексу проблем виховання, що мали перехідне теоритичне і практичне значення. Особливо великий вплив Платона на педагогічну думку європейської цивілізації. Раннє християнство вбачало в Платоні свого ідеолога при осмисленні мети виховання. Піднесення інтересу до ідеї Платона, стосовно різностороннього виховання, спостерігалося в епоху Відродження. Нове звучання ідеї Платона про ідеальне виховання знайшли в педагогічних працях вчених-утопістів Т. Мора, Т. Кампанелли, К. А. Сен-Сімона, Ш. Фур’є, Р. Оуена.

3. Арістотель

Найближчий учень Платона Арістотель (384 – 322 рр. до н. е.) в своїх філософських та педагогічних працях розвив ідеї

вчителя, але разом з тим багато в чому зайняв протилежну цим ідеям позицію (“Платон мені друг, але істина дорожче”). “Народився Арістотель в м. Стагір (тому згодом дістав прізвище Стагіріт) у сім’ї придворного лікаря Нікомаха. Дитинство придворного вченого пройшло при дворі. Сімнадцятилітнім він був направлений на навчання в м. Афіни до академії Платона, де провів 20 років: спочатку учнем, потім — учителем. Виховував сина царя Філіппа ІІ — відомого згодом полководця Олександра Македонського.” [2; 77].

Арістотель піднімав наставника на саму високу ступінь в суспільстві. Він створив в Афінах навчальний заклад Лікей, яким керував протягом дванадцяти років. Лікей — символ всієї подальшої діяльності Арістотеля. Написані ним в ці роки твори були конспектами бесід, які філософ вів зі своїми учнями в Лікеї.

Арістотелю не була притаманна туга Платона за позамежним світом. Він вважав, що людина володіє одночасно душею рослинною (вона потребує харчування та приречена на розкладання), душею тваринною (почуття, відчутт?