Реферат: Системи масової комунікації

Масова комунікація є одним із видів комунікації. Кожен вид ко­му­нікації відрізняється один від одного не тільки природою комуні­ка­тивного процесу, а й природою тих компонентів, які виконують функцію спілкування або організовують його. Якщо сукупність цих ком­понентів називати системою, то можна говорити про особли­во­сті системи комунікації залежно від її виду та природи.

Є цікава думка у Зернецької О. В. про специфічну природу масо­вої комунікації. Природа її — у виробництві інформації за допо­могою найновітніших технічних засобів, яке спричинене передусім середовищем поширення та функціонування цінностей, моделей по­ве­дінки для мас, уособленим, зокрема, в масовій культурі [Зер­нецька О. В., 7—8]. Це те, про що ми говорили у пер­шій лекції: ви­роб­ничий підхід до про­цесу масової комунікації був зумов­ле­ний са­мою струк­ту­рою масової комунікації та переходом люд­ства на рі­вень побудови індустріального су­с­­пі­ль­ства.

Таким чином, залишаючись процесом встановлення і під­триман­ня контактів у суспільстві, процесом його консолідації, масова комунікація сьогодні — це:

1) виробництво інформації як продукції;

2) використання технічних засобів для виробництва інформації;

3) масова культура (масові цінності, типові для мас моделі пове­дінки), яка обумовлює цілі виробництва інформаційної про­дук­ції, її призначення;

4) специфічне суспільне середовище, для якого властива масова культура і яке є замовником та споживачем інформаційної продукції.

Виробництво інформації здійснюється виробниками ЗМК, яких в Україні сьогодні багато (див. першу лекцію та довідку вище). Су­часне інформаційне виробництво характеризується розгалу­же­ною й складною системою виробників: інформаційних агентств, ре­дакцій, друкарень, дистриб’юторів (поширювачів ЗМК) тощо.

Ким же є виробники ЗМК у структурі масової комунікації — комунікантом чи кимось іншим?

Якщо взяти до уваги загальну модель комунікації, то в рольовому аспекті про­цес спілкування відбувається в системі соціальних ролей, які вико­нують люди в тій чи іншій комунікативній ситуації. За своєю при­ро­дою людина соціально є поліфункціональною істотою. Але неза­леж­но від соціальної функції вона завжди виконує роль або комуні­кан­та, або комуніката. Можна сказати, що комунікатор — це функ­ція соціальної ролі [К = f(СР)] в кон­кретних соціально-комунікативних умовах. Зміст і форма цієї функції залежить від змісту й характеру соціальної ролі. Так, поведінка комунікатора, зміст його висловлювання, характер його мовлення залежить від того, хто є носієм комунікативної функції — дитина чи дорослий, людина освічена чи ні, людина з міста чи з села, робітник чи педагог і т. д. На цій основі можна розрізняти типи комунікаторів, чому й буде присвячена одна з лекцій. Від ти­пів комунікаторів залежить і організація комунікативного про­цесу. Якщо порівняти таких комунікаторів, як пропагандист (модель Чакотіна), відправ­ник інформації, що належить до пер­винної соціальної групи (мо­дель Рілеїв), професіональний комунікатор (мод ель Вестлея-Мак­Ліна), комунікатор із психо­логічними змінни­ми (модель Малець­кого), то з упевненістю можна сказати, що орга­нізація процесу спіл­кування для ко жного з цих типів комунікаторів буде своєю. Для прикладу розглянемо спілкування між професій­ним комунікатором і публікою та непрофесійним комунікатором і тою ж публікою. У першому випадку комунікативний процес мати­ме більшу осми­сленість і чіткість, відсутніми будуть зайві акти мовлення, тема­тичні відхилення; у другому випадку процес спілку­вання може бути підпорядкований асоціативній роботі пам’яті, позначений зайвими мовними операціями й діями.

Типовим явищем для систем масової комунікації є дисперсія фун­к­ції мовлення й дивергенція комуніканта (терміни наші.— В. Р. ), тобто роз­сіювання (дисперсія) акту мовлення, коли різні люди, які беруть участь в породженні висловлювання, в системі масової комунікації виступають ніби єдиним комунікантом, а в результаті утворюється роз­ходження (ди­вергенція) психоло­гічних, соціальних, професійних ознак єдиного комунікан­та, в ролі якого виступає одна людина, що веде до появи сукупності розпо­рошених у часі й просторі ознак мовця, закріп­лених за різними носіями мовлення, коли збір ін­формації здійснює одна людина, її аналіз — друга, об­робку — третя і т. д. Так виникає дисперсна й дивергентна система масової комунікації. Натомість з’являється ко­лек­­тивна відпові­да­ль­ність (а при високій дисперсності, коли неясно, хто стоїть за повідомленням, — безвідпові­дальність) за зміст і форму мов­лення та ор­ганізацію про­цесу спіл­кування. Структуризація, фазо­вість і дис­­­кретність мов­­лення при цьому є закономірними яви­щами, оскіль­ки окремі мов­ні акти, що структурно пов’язані темою, метою спіл­кування, вико­нуються пое­тапно й навіть у різних місцях та в різний час. При цьому виникає колективне право на ак­ти мовлення (зміст і форму висловлювання), встановлюється певна монополія на мовлення . Останнє спонукає організаторів процесу комунікації дивитися на акт мовлення як працю, бізнес і займатися комер­ціалізацією цього процесу.

Отже, у ролі комуніканта, професіонального комуніканта під час масового спілкування можуть бути різні соціальні ролі — автори (кореспонденти), організатори (менеджери, видавці, засновники) комунікативного процесу: захисники, регулятори (редактори, ведучі) (модель HUB, модель Левіна) тощо. Таким чином, під упливом цих ролей комунікативний процес більшою мірою структурується, виді­ляється більша кількість фаз.

У системі масової комунікації виробники інформаційної продук­ції виконують, по суті, єдину роль комуніканта. Пере­розподіл цих ролей веде до трансформації систем масової кому­ні­ка­ції, а трансформація масовокомунікаційної системи веде до виник­нення нових засобів масової комунікації. Але найбільш визна­чаль­ним процесом для системи масової комунікації є процес її глоба­лізації . Трансформація й глобалізація системи мас-медіа породжує зміну, в свою чергу, суспільно-політичної й еконо­мічної систем, які теж трансформуються. Трансформація й глобалізація системи масової комунікації, од­нак, не є першопричиною соціально-еконо­мічних змін: модер­ніза­ція технологій, розвиток науки і техніки, а також суспільно-еконо­мічний розвиток сприяли розвитку системи масової кому­ніка­ції.

Глобалізація системи масової комунікації — то є поняття, яке активно використовується з кінця ХХ ст. Це поняття відображає процес трансформації комунікаційної системи, такої трансформації, яка пов’язана з утво­­­рен­ням більш широкої мережі комунікаторів, що обслуговуються й покриваються на великому інформаційному просторі єдиною, але розгалуженою системою засобів масової комунікації та контро­лю­ються більш ор­ганізованою спілкою їх виробників.

Глобалізація систем масової комунікації тільки посилює дивер­гентність і дисперсність системи масової комунікації, струк­тури­зацію, фазовість, дискретність мов­лен­ня та монополію на нього.

Як приклад дисперсності й дивергентності системи масової кому­нікації може бути система, в якій глядач споживає новини, виготов­лені редактором й опрацьовані ведучим, включені в програму на прохання за­снов­ника каналу й інтерпретовані певним чином на про­хання керів­ників телеорганізації (дивергенція). Для глядача ведучий є уособленням комуніканта, насправді ж функція повідомлення тут розсіяна між багатьма людьми (дисперсія).

Питанню глобального розвитку систем масової комунікації при­свя­тила свою книгу О. В. Зернецька “Гло­бальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини”. Історія поняття “гло­балізація” розкрита у розділі 2 цієї книги (с. 43 і далі).

Глобалізація системи масової комунікації пов’язана безперечно з технічною революцією, але ця революція не є єдиним чинником утво­рення глобальних масовокомунікаційних систем. Прикладом може бути Україна, яка відстає від Заходу в утворенні глобально транс­формованих систем комунікації. Причиною цьому є як економічне відставання, так і соціально-психологічна неготовність комунікато­рів до утворення глобальної системи комунікації й ак­тив­ного вхо­дження в світові інформаційні системи. Народ має пережити “гео­стратегічний землетрус”, щоб під упливом соціаль­них, економіч­них, технологічних, культурних, етнічних факторів шу­ка­ти навпо­мац­ки, як вважають А. Кінг та Б. Шнайдер у доповіді Рим­ському клубові “Перша глобальна революція”, свій шлях до розуміння но­во­го світу, а також, перебуваючи в імлі невідомості, вчитися, як керувати новим світом і не бути керованим ним (цит. за [Зернецька О. В., 44]).

У такі перехідні періоди для суспільства актуалізується поняття інформаційних технологій. Вони стають частинкою поняття глоба­лізації системи масової комунікації, оскільки без технологічної мо­дернізації процесу спілкування неможливим є утворення більш по­тужних систем збору, обробки, передачі й поширення інформації у масовокомунікаційному просторі. Суспільство тоді змушене шука­ти кошти й придбавати інформаційні технології, щоб не зали­шатися на периферії світового інформаційного простору.

Розвиток інформаційних технологій має переважно характер нау­ково-технічний, за яким дуже часто губляться поняття моралі й че­сті, соціальної відповідальності, психологічної ідентичності тощо. Прикладом може бути мережа Інтернет. В систему інтернетівського спілкування закладені великі технічні можливості, але зовсім від­сутні засоби стримування мовців й контролю за інформацією. Інтер­нетівська система спілкування, таким чином, має характер соціаль­но й психологічно незахищеної системи, в якій порушено соціаль­но-психологічний баланс правильного / неправильного, порядно­го / не­­по­ряд­ного, морального / аморального, естетичного / неесте­тично­го і т. д. Поки інформаційна система Інтернет залишається фактом віртуальної реальності цей дисбаланс і ця незахищеність фатально не шкодять суспільній інформаційній системі, а також самій системі Інтернет, оскільки вона все-таки існує як технічний витвір. Але як тільки ця віртуальна система стане частиною суспільної інформа­ційної системи, її кровоносною підсистемою і не будуть вироблені засоби інформаційного захисту, тоді суспільна інформаційна систе­ма, а разом із нею й суспільство деградують і загинуть, як будь-яке явище в природі при порушенні інформаційного балансу й систем захисту.

Людство, розуміючи таку загрозу, намагається “загнуздати” ін­тер­не­тівську систему й надати їй “людського вигляду”. Так, у Китаї обмежено діяльність інтернет-провайдерів. Вони тепер зобов’язані записувати й надавати інформацію правоохоронним органам про зміст сайтів і дані про користувачів (цит. за журналом “Мой ком­пьютер”, № 41, 2000, стор. 6). Безперечно, у пошуках “людського вигляду” для інформаційних систем можливі всілякі перегини, які властиві й людському суспільству як живому організму.

На розуміння терміна “глобалізація” мала великий вплив кон­цеп­ція канадського соціолога Маршалла Маклюена, основним кон­цеп­том якої було уявлення про світ як “глобальне село”. Глобалізація передбачає безупинний процес інтеграції одиничного, самобутнього в загальний культурний, соціальний, політичний контекст “гло­баль­ного села”. “За своєю суттю,— пише О. В. Зернецька,— все те, що перебуває в процесі глобалізації, не що інше, як сили, що уособ­люють виробництво, дистрибуцію та споживання продуктів і послуг, які, в свою чергу, спрямовані на гомогенізовану (однорідну, типову.— В. Р. ) поведінку споживача (в якому б куточку світу він не жив). За глобалізаційною парадигмою, він повинен споживати одне й те ж їстівне (наприклад, стандартизовану їжу: кока-колу, продукцію мережі Макдональдс, пепсі, піцу) або неїстівне (про­грами телебачення, фільми, одяг, англосаксонський бізнесовий стиль і т. ін.). Цей процес, який дістав влучну назву “макдо­наль­ди­зація”, разом з тим вносить в дискурс про глобалізацію й нове по­няття — “глобальна культура”. Воно виникає як критичний концепт наприкінці 80-х років і належить до цілого комплексу потоків і процесів, які перетинають національні кордони за останні двадцять років” [Зернецька О. В., 47].

Як бачимо, ідея глобальної культури й глобалізації світових сус­пільних просторів з очевидністю має негативний компонент, пов’­яза­ний як з макдональдизацією, стереотипізацією поведінки людей, що входять в глобальну систему, так і з масифікацією, тобто втя­гу­ванням людини в запрограмовану на певну поведінку масу лю­дей. Все це, звичайно, руйнує національні культурні цінності краї­ни, яка потрапляє в систему глобальної культури, і підпорядковує її інтересам панівної нації в глобальній системі. Так, створюваний у наш час глобальний інформаційний світ має явно виражену проаме­ри­канську або прозахідну орієнтацію, де пострадянські країни почу­вають себе за­леж­ними від правил гри у цьому глобальному світі.

Глобальний інформаційний світ (глобальна культура, світова куль­тура) тримається на розвиткові багатонаціональних ринків, кор­по­рацій, надскладних систем комунікацій, сучасних медіа-технологій. Ця організаційно-технологічна основа глобального світу, з одного боку, сприяє єднанню людей, народів, з другого боку, нівелює їхні етнічні, політичні, культурні особливості. Але цей процес глобалізації є незворотним. Країна, яка спеціально буде стримувати себе у входженні у цей глобальний світ, сама ж себе і загубить у ньому, оскільки примусово буде поглинута глобальною інформаційною системою. Вихід один: якомога швидше сягати ви­со­кого рівня розвитку інформаційних технологій і комунікацій­них систем, щоб на рівних увійти у глобальний світ. На думку академіка Миколи Амосова, глобалізація — це сучасний (і планетарний!) етап розвитку цивілізації, суть якого у зростанні міжнародних зв’язків, взаємозалежності країн, розповсюдженні нових технологій та єдиних стандартів життя. Процес іде у різних сферах і має плюси та мінуси [Амосов Н.]. Плюси найчастіше помічають ті, які належать до благополучних у глобальній системі або захищають інтереси бла­го­получних. На мінуси вказують ті, хто, на жаль, не володіють світовою енергією, не контролюють світову промисловість, не воло­діють передовими інформаційними техноло­гіями.

Відсутність передових інформаційних технологій у країні стано­вить загрозу інформаційному простору країни. На думку О. В. Чек­мишева, “інформаційна загроза” може становити небезпеку для двох типів держав: для держав з тоталітарним устроєм і для країн, що перебувають на перехідному етапі. “Для будь-якої демокра­тич­ної держави можливість вільного поширення інформації є одним із фундаментальних прав. У такому суспільстві інформація… не може становити загрози, оскільки інформаційний простір демократичних держав має уже усталену систему інформаційного захисту, коли всі дотримуються законів держави, в чому й полягає суспільний демократизм” [Чекмишев, 37]. Тоталітарні ж держави всіляко унеможливлюють надходження повідомлень, як живуть люди за кордоном, як розв’язують проблеми і т. д. І будь-яка інформація ззовні для цих країн є загрозою для тоталітарної інформаційної системи.

Для країн, що розвиваються, характерним є інформаційний вплив іноземних мас-медіа.

Технологічний прогрес в інформаційній сфері безпосередньо по­в’­язаний з використанням технічних засобів для виробництва ін­фор­мації, хоч і не є визначальним, про що свідчить досвід Украї­ни: майже кожен має телевізор, радіоточку, в Україні велика кіль­кість видань, але не можна сказати, що Україна є багатою і що вона веде свою політику у глобальному світі. “Найприкріше те, що у світо­во­му інформаційному просторі голосу України не чути. Всі інтерпре­тації подій в Україні належать або Росії, або західним “”радяноло­гам”. А якщо цього голосу немає в інформаційному світі, цілком слушно виникає підозра, що немає відповідної реалії” [Чекмишев, 23].

У сфері інформації та комунікації помітний дисбаланс щодо ко­му­нікаційного гардвера (фізичних носіїв інформації) та комунікацій­ного софтвера (програмного забезпечення систем комунікації) (терміни та цифрові дані цит. за [Зернецька О. В., 51, 52]). Так, за даними Доповіді ЮНЕСКО, країни, що розвиваються, мають усього 4% комп’ютерів від загальної кількості комп’ютерів у світі. 75% усіх телефонних апаратів належать дев’яти найбагатшим країнам. У 1988 році 30 найбідніших країн не мали газет зовсім. Японія має 125 щоденних газет, а США — 1687. В середньому у Європі 39 газет на країну, в Африці — лише 3. Середній показник радіоточок 330 на 1000 населення. У багатих країнах цей показник сягає 911 на 1000 населення, а в бідних — 142 приймачі на 1000 населення. В 34 країнах зовсім немає телебачення. Середній покажчик для світу — 137 телевізорів на 1000 населення. У багатих країнах він становить 447 телевізорів на 1000 населення, у бідних — 36 телевізорів на 1000 населення (дані взято з [Зернецька О. В., 51—52]). Цей розрив у дистрибуції ЗМК називають “інформаційними провалами” (infor­mation gaps). Інформаційні провали можуть бути і в межах однієї країни. Але політичного значення набувають інформаційні провали між країнами, коли багатші країни контролюють інформаційні по­то­ки, що йдуть до бідніших країн.

Глобалі­зація системи масової комунікації може, на думку О. В. Зер­­нецької, розглядатися як процес конвергенції (збли­ження, упо­­дібнення) гардвера і соф­тве­ра, коли інформаційні потоки більш ефективно контролюються й розподіляються на великих просторах завдяки поєд­нанню можливостей програмного й фізичного забез­печення систем кому­ні­кації.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--