Реферат: Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення

Отже, біетнорів у регіоні Донбасу близько 50% від усього населення з тенденцією все більшої самоідентифікації як частини російської культури. Очікування українізації, які були високими у 1991 р., сьогодні дуже малі, а оцінка респондентами кількості українців на Донбасі сягає всього 10% проти 63% в Україні.

Загальнонаціональні діячі культури і науки, які походять з регіону. Східна Україна багата видатними людьми, творчий доробок яких має загальнонаціональне або й вселюдське значення. Назовімо хоча б декого з донеччан. Іван Дзюба (з с.Оленівки, Волноваського району) – письменник, громадський і політичний діяч, академік НАН України, Микита Шаповал (з с.Сріблянка Артемівського району) – видатний просвітитель, педагог, Вадим Писарєв (Донецьк) – видатний артист світової слави, хореограф, менеджер, педагог, Євген Халдей (з Донецька) – великий майстер фотографії, фотолітописець Другої світової війни, Леонід Биков (з с.Знаменське Слов’янського району) – видатний актор і режисер, Анатолій Солов’яненко (з Донецька), Олександр Ханжонков (м.Ханжонкове) – перший вітчизняний кінопромисловець та багато інших. Без сумніву популяризація їх творчості, висвітлення їх громадянської позиції, ставлення до загальнонаціональних цінностей сприяє і сприятиме державотворчому процесу, інтегративним процесам. Сьогодні треба більше інформації про видатних людей, якими Донбас і вся Україна може пишатися.

Загальновизнані герої нації. На жаль, ця царина проблемна. На Східній, Західній і Центральній Україні ще до сьогодні часто по-різному ставляться до історичних прізвищ відомих українців, навіть до цілих армій і рухів. Скажімо, воїни УПА в уяві пересічного східняка частіше не є борцями за Батьківщину. Ветерани війн в пошані, але теж, не як герої нації. Історичні герої і діячі – Б.Хмельницький, І.Мазепа, Т.Шевченко, І.Франко, М.Грушевський не всі і не для всіх в сучасній Україні є героями, та й далеко вони в часовому вимірі. Київські Великі Князі – ще далі. Політичні і військові діячі ближчого часу – Петлюра, Бандера, Коновалець… - ряд можна вибудовувати і далі, але поки що безперспективно для Сходу. Більше того, спроби видавати в Донецьку газету типу “Бандерівець” без попередньої багаторічної і багатопланової роботи істориків, біографів, вихователів просто провокативні, бо це тільки ініціює реакцію спротиву будь-чому українському.

Хто ж тоді? Які герої для Сходу і Заходу можуть бути загальновизнаними? Найбільше підходять на цю роль українці, герої-патріоти Другої світової війни безвідносно до яких армій – національної, радянської чи країн антигітлерівської коаліції вони належали. Зокрема, це відомі полководці Другої світової війни. Безсумнівно – герої Крут – оті 300 молодих воїнів, які полягли за вільну Україну під Києвом у 1918 р. Взагалі у царині загальновизнаних національних героїв якась вражаюча пустка. Хіба що козака Мамая ми всі любимо, чи запорожців доби козаччини. Пошук і відкриття великих імен необхідно. І це треба робити сьогодні. Не розумію, чому Петра Капіцу до сьогодні всі мають за російського вченого (він сам себе позиціонував українцем), чому ми соромимося сказати голосніше про фізика Івана Пулюя – відкривача “рентгенівських” променів, механіка Й.А.Ткаченка – створювача “кінетоскопа”, за допомогою якого 9 січня 1894 р. було здійснено перший у світі “публічний” кіносеанс, нарешті про когорту наших вчених-теоретиків і практиків космічно-ракетної галузі і т.д. – кожне з цих імен має величезний “консолідаційний потенціал“. Ясна річ, “виводити” всі науки від українців смішно і безперспективно. Але сором’язливо мовчати про наших відомих земляків – теж явно не державотворча позиція.

Інформаційний простір Східної України – це річ, яка давно не контролюється Києвом. Найкращими на Донбасі вважають московські телеканали, потім іде сумнозвісна ТРК “Україна”, потім – “Інтер”. “Ері” та “5-у каналу” не довіряють, їх мало хто знає і не прагне знати взагалі [18]. За даними [15] картина симпатій донеччан у ЗМІ така: перевагу місцевому ТВ надають 33,7%, “Інтеру” – 22,3%, місцевим газетам – 80,2%. Це, до речі, класика – скрізь місцеві газети і телевізію читають і дивляться більше. Але в даному випадку, схоже, що не тільки регіон не зацікавлений у інформації з Центру, але й Центр не вміщує у своїх ЗМІ інформацію, яка б цікавила регіон.

Що ж являють собою регіональні ЗМІ Донеччини? Станом на 01.01.2007 в області зареєстровано 990 періодичних видань, з яких тільки 18 видаються виключно українською мовою, у тому числі тільки одна обласна газета “Донеччина” з мізерним накладом у 20-25 тис. примірників на місяць, 69 газет і журналів видаються українською та російською, а решта 666 – практично російською. В інформаційному просторі Донецької області працюють 136 телерадіоорганізацій. З них – 38 телерадіокомпаній і 18 радіоорганізацій ефірного мовлення, 67 – телерадіокомпанії кабельного мовлення і 13 – радіоорганізації дротового мовлення, що діють згідно з ліцензіями Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення. Телерадіоорганізації, використовують у своєму ефірі в середньому 45% державної мови і 55 % – російської, крім обласної державної телерадіокомпанії, яка веде програми у такому співвідношенні мов: українською – 65%, російською – 35%. Про тематичну наповненість передач місцевих телерадіокомпаній український глядач поінформований добре на прикладі ТРК “Україна”, ОДТРК „Регіон”, КРТ тощо. Назвати їх українськими можна тільки з відомою часткою гумору. Саме ЗМІ регіону Донбасу суттєво винні у підігріванні сепаратистських настроїв на минулих президентських виборах – про це багато говорилося ще в січні-лютому цього року. Про їх державотворчу місію не йдеться. Схоже, що нова влада діє ліберально і дає шанс місцевим ЗМІ “виправитися”.

Громадянське суспільство є, безперечно, “лакмусовим папірцем” сучасного державотворення. Визначаючи громадянське суспільство як “цілісну сферу громадянського життя суспільства, що є відносно самостійною від державних інституцій і механізму державної влади” [19] і підкреслюючи те, що саме воно є особливо важливим чинником підтримки демократії і свободи у суспільстві, ми зупинимося на його важливих елементах – громадських організаціях, партіях та рухах.

За загальною кількістю організацій Донеччина (на 2005 рік в області діяло 4053 громадських організацій та рухів і 3170 первинних партійних організацій [20]) не тільки не поступається іншим, але, крім Києва і Львова, навіть перевищує інші регіони. Натомість їх “якісна” картина на Донбасі дуже строката. Неурядові неприбуткові організації (ННО) часто дуже заполітизовані, їх основні політичні вектори чітко відповідають настроям у суспільстві. І хоча про повалення Української держави у своєму Статуті ніхто не пише, але євразійські пріоритети, російська мова як друга державна чи офіційна, “слов’янська єдність”, і т.і., що зовсім недавно “раптом” матеріалізувалося на виборах Президента України в сепаратистські гасла в Сіверодонецьку, можна зустріти у ряді випадків. Ще одна особливість Східної України – виникнення в останні роки псевдо-громадських об’єднань, які створюються “під вибори”, часто просто “за виробничим” принципом. Загалом же в “третьому секторі” Донбасу останні роки, образно кажучи, переважали біло-голубі кольори – “помаранчеві” себе не афішували.

В царині політичних партій ситуація така ж сама, якщо не гірша, хоча представницькі функції ряд функціонерів від “помаранчевих” на виборах сяк-так виконували (хоча їх і не було чути в регіоні). А ефективність їх була така, що перефразовуючи лідера кримських татар Мустафу Джамілєва, який говорив, звичайно, про Крим, треба сказати про Донеччину: “Якби не було штабу “Нашої України” в Донецьку, за Ющенка на Донеччині проголосувало б більше людей”. Сьогодні нові “помаранчеві” – вчорашні “заробітчани” на ниві різних виборчих кампаній. Про “ідеологічні” або хоча б “харизматичні” партії на Сході України не йдеться. Вони є тільки в Центрі і на Заході. На Сході партії “патронажні”, тобто такі які діють за принципом: “я – тобі, ти – мені”, наприклад, “я тобі роботу (зарплату, пенсію, пакет продуктів, 20 гривень тощо), ти мені – голос на виборах”. Аполітичність східняків ще раз довів факт “переходу” голосів виборців, які ще вчора збирали тут комуністи (тому й регіон називали “червоним поясом”), до здавалося б ворогів комуністів – сьогоднішніх буржуїв. Показово, що спроба заполітизувати донецького виборця з боку проросійських сил теж була невдалою. На останніх парламентських виборах до Верховної Ради “Русский блок” отримав у регіоні 0,51%, а партія “ЗУБР” з подібною програмою – 0,45%. Цим прагматичні донеччани продемонстрували свою прохолодність до проблем будь-якої мови на Донеччини. Їм значно важливіше інше – соціальні виплати, матеріальний добробут.

Виходячи з таких реалій громадсько-політичний сектор Донбасу не є інтегративним чинником і найближчим часом навряд чи таким стане. Хоча спрямованість донеччан на вирішення саме матеріальних проблем болить всім в Україні (для багатьох – за умови, якщо це не за рахунок мови, культури, державного суверенітету і т.д.) і безперечно має інтегративний потенціал від Сходу до Заходу і від Півдня до Півночі країни (як тут не згадати В.Винниченка, який ще на початку ХХ ст. говорив про необхідність поєднувати націонал-демократичні та економічні гасла і програми).

Дуже цікавим є питання – чи могло бути по-іншому на Донеччині з ННО і партіями? Попри, здавалося б, зрозумілу відповідь: “Ні, не могло, бо регіон дуже проблемний”, не все так просто. “Патронажність” – це вже сьогоднішня риса партій і електорату в регіоні. У перехідній фазі – на самих початках “оксамитової революції” 1989-1991 рр. в діях її фігурантів, - шахтарських страйкомів, новонароджених громадсько-політичних організацій і рухів, - було значно більше пасіонарності, паростки якої, на жаль, були витоптані, і не без участі спершу Центру, а потім – завдяки цинізму олігархів і політиків.

Ми вже згадували, що першою масовою і дуже потужною, як на 1989-й – початок 1990-х рр. громадсько-політичною організацією Донеччини було Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Шевченка (1500 фіксованих членів, близько 65 осередків у всіх містах області, 3-річне існування щотижневого "Дискусійного клубу” в Донецьку, заснування газети “Східний часопис”, яка виходила ряд років масовим накладом 10 тис.). Але реалії перших років “оксамитової революції”, коли масове рушення вже в перші два роки (1989-1990) дало 450 тис. членів Всеукраїнського ТУМ, напевно декого налякало… Зрозумівши безперспективність усіляких “наїздів” та ТУМ ззовні, Товариство “завалили” зсередини. 12 жовтня 1991 р. ТУМ перейменували на “Просвіту” і змінили Статут. Ось одна з численних реакцій на ті події – голови шанованого в країні осередку ТУМ Київського університету ім. Шевченка п. Віталія Радчука, видрукувана не на “гарячу голову”, а вже аж у 1998 р. [4]: “Щоб знищити могутню спілку однодумців – не треба її переслідувати (крий Боже освітити їй шлях ореолом великомучениці). Досить її очолити, розкрасти зсередини…підсадивши амбітного крикуна-пройдисвіта, щоб відлякував своєю мораллю одних і принаджував інших, а найкраще – підмінити їй і відібрати в неї святу ідею”. Хоч і дещо емоційно, але на загал правильно. Залишається й до сьогодні без відповіді питання – “А де ж були шановані засновники Товариства, відомі на всю країну і світ поети і політики?”. Констатуємо, що дійсно ідею відібрали, бо у Статуті “Просвіти” (якої славної колись – але в інші часи – часи підневільні, коли Україна була під Польщею, під Росією), вже не було першим пунктом записано як у ТУМ “утвердження української мови у всіх ділянках державного й суспільного життя” (подібний пункт перенесений десь далі), метою ж нової “Просвіти” (як, до речі, і старої) перш за все заявили “поширення знань серед населення”. На всіх цих моментах я зупиняюся так докладно лише тому, що вони, як показав майбутній хід подій, і можливо на Донбасі ще не раз покаже, виявилися надзвичайно важливими. “Просвітяни” і “тумівці”, на яких поділили ТУМ у Києві у далекому 1991-у, вже не були тією потужною силою, як раніше. Особливо постраждала Східна і Південна Україна. Тут, де мовне питання таке делікатне, було підірвано перші паростки національно орієнтованого громадянського суспільства. Потужну народну ініціативу знизу загасили зверху. Інший шанс було втрачено у 1996-у, коли керівництво Руху фактично відхилило пропозицію зі Сходу докорінно реорганізувати партію, надавши якісно нового – вищого – значення соціально-економічним питанням і змінити кадрову політику щодо керівництва (надавати перевагу не “особисто відданим” – “фахівцям-патріотам”). Така реорганізація Руху просто рятувала організацію, яка скочувалася до кризового стану, давала їй шанс на нове життя. Особливі можливості з’являлися у Сходу і Півдня – новий Рух з фахівцями на чолі і з соціально-економічними пріоритетами (поряд, звичайно, зі старими національно-демократичними) незаперечно мав би успіх і свій електорат у Східній і Південній Україні. Це не було утопією. Навіть навпаки, за нових лідерів і нових програмних настанов очікувався ренесанс Руху. Але шанс було втрачено.

Ще одна характерна риса громадських організацій Сходу з державницькими пріоритетами – їх нескоординованість, фінансова і кадрова бідність і майже повна автономність в роботі. Асоціації тут практично відсутні. Щодо фінансування, то ми знаємо, що, наприклад, у Франції й Німеччині більшість своїх коштів ННО отримують від уряду. У нас – від пожертв, які на Сході знищенно малі (пропоную учасникам Конгресу як експеримент провести дві-три спроби фандрейзингу серед промисловців Донбасу на користь розвитку української мови, українського театру, української книги тощо).

Але все це, як показує практика, “можна пережити” – самому створити Асоціацію організацій-партнерів, врешті і результати фандрейзингу (мистецтва здобувати гроші) залежать від таланту. Скажімо, в Українському культурологічному центрі разом з НТШ, “Україна-Світ” та ін. організаціями видається чотири періодичних видання, за 10 років здійснено понад 100 видавничих проектів, причому серед них і словники, енциклопедії. Все це реалізовано тут, у Донецьку, попри тихий спротив багатьох посадовців від науки.

А от з вимушеною автономністю гірше. Схід України фактично залишений всіма сам-на-сам зі своїми проблемами (на Півдні більш багаті київські ННО хоча б поєднують конференції з відпочинком – то він менш ізольований). На терикони ніхто їхати не бажає. Цікавитися проблемами місцевих організацій – теж. Ось приклад – в шанованій газеті “Свобода” 24 грудня 2006 року було надруковано матеріал “На порядку денному – програма “Східня Україна”, за якою ми (Український Культурологічний Центр в Донецьку) пропонували всім українським організаціям у Світі, - громадським, науковим, молодіжним, кредитовим, професійним тощо, - зацікавленим розвитком демократичних процесів, українського відродження на Східній Україні долучитися до співпраці зі Сходом. Ми ж готові були і є, як ресурсний центр, взяти на себе посередницькі функції. Не відгукнувся НІХТО. Ми розуміємо, що діаспора не є фінансово спроможною допомагати ННО України. Та і віра в ефективність цього сьогодні вже мала. Але слабкі ННО на Сході не спроможні самі поліпшити ситуацію. Схід, як і вся периферія, поігнорований Центром, столицею, де мають офіси головні організації-грантоїди. У 1989-1991 рр. в структурі Народного Руху була чудова ідея інтеграції Сходу і Заходу через співпрацю первинних організацій. Зараз вона практично скрізь “тихо відійшла”. Щодо нової влади, то фактично ніяких суттєвих змін на краще вона до сьогодні не принесла.

Що робити? Треба докорінно міняти саму філософію ставлення до Сходу (не можу не погодитися тут з відомим народним депутатом від Донеччини Володимиром Рибаком – “треба почути Схід”), а також філософію розвитку “третього сектору” в країні. Раніше все було пущене на самоплив, а точніше самовиживання. Справжній господар так не чинить. Не закордонні фонди повинні вести перед у фінансовому забезпеченні вітчизняних ННО (по суті винаймати їх на робо