Реферат: Смисл і спрямованість історії

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………………… с. 3

1. Філософія історії як напрям філософського знання…………………………… с. 4
2. Предмет, об’єкт та задачі філософії історії…………………………………….. с. 12
3. Сенс і спрямованість історії……………………………………………………… с. 13
4. Роль особистості у історії………………………………………………………… с. 19

Висновок

Використана література

ВСТУП

«Історія вчить лише тих, хто її вивчає.»

В.Й. Ключевський

Історія є однією з форм людської думки, які найбіль­ше поділяють дух філософії, найближче стоять до неї. І це закономірно, оскільки філософія — це теоретичний сві­тогляд конкретної історичної епохи і конкретної людини, її загальна орієнтація в історично конкретному світі. Фі­лософські ідеї та концепції, відірвані від їх конкретно-історичного (соціально-культурного) тла, є штучними, аб­страктними «речами в собі», оскільки неможливо зрозу­міти ні їх сенсу, ні соціальної функції. Історія — джерело багатьох (якщо не більшості) філософських проблем. Зни­щіть історію, зазначав видатний оксфордський філософ Р.-Дж. Колінгвуд, і ви знищите те, чим живиться філосо­фія. Виплекавши, розвинувши здорову історичну свідо­мість, наголошував він, можна отримати все, чого потре­бує філософія, крім її власних методів. Уся філософія — це філософія історії.

Поняття «філософія історії», попри більш як двохсот­літнє функціонування, не має єдиного, точно визначеного змісту. Для одних вона — пізнання сенсу історії загалом або дослідження загальних законів історичного процесу, для других — пізнання історичного часу й історичного простору, або філософська теорія історичного знання, для третіх — дослідження іманентної логіки розвитку людсь­кого суспільства, або філософський огляд історії людства тощо. Як бачимо, ці визначення не є суперечливими, во­ни скоріше доповнюють, деталізують, а то й повторюють одне одного. Синтезуючи різні погляди, можна зробити висновок, що в основу філософії історії покладено теоре­тичний аналіз динаміки форм і способів плинних у часі людських соціокультурних єдностей.

Філософія історії— сферафілософськогознанняпрозагаль­ністьі сутнісністьісторичногопроцесу, іманентнулогікурозвит­кусуспільства.[2; 452-453]

1. Філософія історії як напрям філософського знання .

Термін "філософія історії"уперше вжив Ф. Вольтер (XVIII ст.), але остаточного узаконення він набув після виходу у світ праці Йоганна Готфріда Гердера (1744-1803) "Ідеї до філософії історії людства"( т. І -4,1784- 1791) та лекцій з філософії історії, що їх читав Георг Регель у Берлінському університеті (1822 - 1831).

Філософія історії - це не просто одна з гілок філософського знання, але й особливий підхід до історичного матеріалу, коли сам зміст історичного процесу стає предметом специфічного філософського погляду та трактування. Людина у контексті мінливого часу, динамічних соціальних структур, рухливих культур; людська доля, що внутрішньо причетна тим історичним процесам та є їх активним учасником — ось, власне, головний зміст філософії історії як предмету.[1; 288-289]

Річ у тім, що на ранніх етапах суспільного життя поняття «історія» означало розпитування, зв'язний виклад почу­того, побаченого, прочитаного. Це був систематичний ви­клад як власних, так і здебільшого чужих свідчень, не­критичних оповідок, неймовірних байок. Історія-свідчення й була основним типом давньої та середньовічної історіо­графії, що наприкінці XVIII ст. сприймалося як анахро­нізм. Вольтер намагався покласти цьому край, адже цей тип вже не міг серйозно сприймати жоден критичний ро­зум. Філософ вважав, що історики мають відійти від сти­лю оповідок і сконцентруватися на дослідженні історії ре­месел і мистецтва, манер і звичаїв, тобто соціально-економічних, культурних явищ. Такій реформованій історії він і дав назву «філософія історії», під якою розу­мів системне і критичне мислення як різновид історично­го мислення. Вольтер вважав, що таким чином інтерпре­тована історія стане наукою в широкому значенні слова, предметом, гідним уваги найкращих умів.

Щодо започаткування філософії історії як самостійно­го напряму наукової діяльності, перших авторів у цій ца­рині побутують різні точки зору. Так, французький філо­соф Жозеф Ернест Ренан (1823—1892) віддає пальму пер­шості пророку Даниїлу, автору масштабного змалювання зміни чотирьох монархій, яке тривалий час було джере­лом натхнення для багатьох християнських письменни­ків і основою історії європейських народів часів середньо­віччя. Інші «батьком» філософії історії вважають Аристотеля, беручи до уваги його «Політику». Лоран апелює до Августина Блаженного як родоначальника принаймні ка­толицької філософії історії. Дергенс віддає перевагу іс­панському священику Павлу Орозію (Vст.). Однак біль- шість дослідників сходяться на тому, що витоки філосо­фії історії сягають XVII—XVIII ст., коли, власне, і заро­джується думка про філософію історії й коли суспільство інтелектуально дозріло до її сприйняття. Отже, нова парадигматика, нові принципи історичного дослідження, підготовлені всім попереднім інтелектуальним розвитком, з'являються лише у Новий час. Саме в цей період філосо­фія історії постає в центрі уваги багатьох істориків, філо­софів, зокрема італійського філософа Дж. Віко (1668—1744), Ш.-Л. Монтеск'є, А.-Р. Тюрго (1727—1781), Ж.-А. Кондорсе і особливо Й.-Г. Гердера — автора фундаменталь­ної чотиритомної праці «Ідеї з філософії історії людства» (1784—1791), що відіграла істотну роль у становленні фі­лософії історії. Розвиваючи парадигму Віко й Монтеск'є, Гердер простежував тенденцію розвитку людства на реа­ліях історичної минувшини. Це дало йому змогу певною мірою уникнути спрощення історії, зведення її до абст­рактно-умоглядних схем, врахувати суперечливий плю­ралістичний характер людського ступеневого сходження. Такий підхід перегукується з багатьма історіософськими вченнями XX ст.

Нарис «Ідея універсальної історії з погляду космопо­літа* (1784) І. Канта, праці Й.-Г. Гердера актуалізували погляди в цій царині Г.-В.-Ф. Гегеля. Його «Філософія історії», за словами Р.-Дж. Колінгвуда, — глибоко оригі­нальна й революційна праця, в якій історія вперше ви­простується на повен зріст і виходить на авансцену філо­софської думки.

Гегель послуговується терміном «всесвітня філософія історії», яким позначає не просто універсальну всесвітню історію, що відображає процес від первісних часів до су­часної йому культури, а історію, яка «необхідна тільки з поняття свободи духу, розвиток моментів розуму і, отже, самосвідомості...». Філософія історії Гегеля засвідчує не просто процес розвитку людства, а процес космічний, у якому світ набуває здатності осягати себе в самоусвідом­ленні як дух. Тому основним предметом його філософії історії є дух у процесі розвитку. За словами Гегеля, «дух — це самодостатнє існування», «одна незмінно однорідна без­конечність, — чиста тотожність, — яка в своїй другій фа­зі відокремлює себе від самої себе і робить свій другий вияв власною полярною протилежністю, тобто як існу­вання для себе і в собі протиставляє загальному».

Гегель виділяє три основні фази історичного розвитку об'єктивного духу: східну (Китай, Індія, Персія), де свободу має лише один — сам деспот; греко - римську, де сво­бода визнається вже за кількома (в аристократіях) і бага­тьма (в демократіях) та німецьку, де вільні всі. Останній фазі Гегель відводить визначальну роль у земному розви­тку духу: «Німецький дух — це дух нового світу. Його мета — реалізація абсолютної істини і необмежене само­визначення свободи — тієї свободи, змістом якої є її вла­сний абсолют». У його розумінні свобода — це право ко­ритися законові. Де закон, там і свобода, твердив він. Та­кий витончений різновид свободи, за словами Б. Рассела, аж ніяк не означає можливості уникнути концентрацій­ного табору.

З метою реального відтворення всесвітньої філософсь­кої історії Гегель поділив усю історіографію на три види.

1. Первісна історіографія. її репрезентують Геродот і Фукідід, які викладали історичні події, будучи їх свідка­ми. Це робило їхні праці просторово обмеженими, оскіль­ки за таких обставин історик «не вдається до рефлексії, бо сам духовно зжився з предметом викладу і ще не ви­йшов за його межі».

2. Рефлективна історіографія. Особливістю її є те, що виклад матеріалу не пов'язаний з участю історика в поді­ях, які він описує. Рефлективну історіографію, згідно з Гегелем, представляють чотири підвиди: загальна істо­рія — огляд усієї історії певного народу, держави чи сві­ту; прагматична історія — аналіз минулого з позицій сьогодення; критична історія — історія історії, тобто оці­нка історичних праць; перехідна до філософи історія — дослідник, викладаючи матеріал, керується загальними філософськими принципами.

3. Філософська історіографія. За Гегелем, вона роз­глядає історію в мисленні. На підставі визнання прима­ту розуму в світі («розум — це субстанція всесвіту») Гегель наголошував, що всесвітньо-історичний процес здійснюється розумно, а тому філософія історії має роз­глядати історію такою, якою вона була насправді, тобто вивчати факти і події, не допускаючи апріорних домис­лів. Для цього розум мусить постійно мислити, а не бути бездіяльним.

Творчо підходячи до ідей Шіллера, Фіхте, Шелінга, Ге­гель поєднав їх у струнку, уніфіковану, логічну теорію, за­сновану на основоположних принципах тотожності й діа­лектики саморозвитку духу — розуму і наявного буття в їх проекції на історію. Його філософію історії цілком за­кономірно характеризують такі прикметні риси: — визнання історії людства як специфічної данності, що відрізняється від природи як процесу. Якщо природа є процесом циклічним, то історія ніколи не повторюється, а рухається по спіралі, набуваючи щоразу нового вияву;

— вся історія є історією думки. Тому завдання істори­ка — не знання того, що люди робили, а пізнання, розу­міння того, що вони думали під час своїх дій;

— головною пружиною історичного процесу є розум. Кожна історична особа в кожній історичній ситуації мір­кує і діє настільки розумно, наскільки вона здатна роби­ти це в даній ситуації. І ніхто інший не спроможний зро­бити більше. Тобто розум, плани якого реалізуються в історії, є не абстрактним розумом природи або трансцен­дентним божественним розумом, а розумом людським, ро­зумом обмежених осіб;

— оскільки вся історія є історією думки і засвідчує саморозвиток розуму, історичний процес у своїй основі, у своєму внутрішньому єстві — це логічний процес. За Гегелем, дії людей, з яких і складається історія, двоаспектні, мають внутрішні та зовнішні сторони. Ззовні вони є просто подіями, співвіднесеними між собою у просторі та часі, а всередині — думками, поєднаними одна з одною логічними зв'язками, що і надають історичному процесу відповідної якості;

— визнання того, що історія закінчується не в майбу­тньому, а в теперішньому часі. Філософія історії, з точки зору Гегеля, є історією, що розглядається під філософсь­ким кутом зору — зсередини. Однак історія не має по­вних відомостей про майбутнє. І що більш по-філософсь­кому історик аналізує історію, то виразніше усвідомлює, що майбутнє є і завжди буде для нього закритою книгою. Тому й історія мусить закінчуватися теперішнім часом. Та це не унеможливлює майбутній прогрес, а лише засві­дчує, що теперішній час є фактом усвідомлення того, що невідомо, яким буде цей майбутній прогрес.

«Філософія історії» Гегеля, попри обмеження поля її дослідження політичною сферою, наявність у загальній схемі елементів схоластики (суб'єктивний добір фактич­ного матеріалу на догоду логічній конструкції), ігнору­вання нелінійного розвитку людства, мала безперечні здо­бутки. Йдеться про вироблення Гегелем процесуального поняття історії, створення всезагальної, логічної її моделі на основі загальних закономірностей, розробку проблеми співвідношення необхідності, випадковості та свободи, фо­рмування ідеї громадянського суспільства і правової держави. Вони істотно вплинули на розвиток світової філо­софсько-історичної думки, сприяли поступові філософії історії, більш чіткому окресленню її предмета. Ним є іма­нентна логіка всесвітньої історії, аналіз її сутності, внут­рішнього існування, механізмів функціонування і розвит­ку. Філософ історії, абстрагуючись від конкретних сус­пільних явищ, піддає своєрідному синтезу все людство, виокремлюючи в ньому певні загальні закономірності, ри­си і властивості, характерні конкретним соціальним ор­ганізаціям, які виявляються залежно від історичних обста­вин, конкретної ситуації та природних умов. У цьому ас­пекті філософія історії має багато спільного з історією як наукою, поза досягненнями якої вона не може розвива­тись, оскільки її теоретичні узагальнення неможливі без знань конкретних фактів і конкретної дійсності. Тому фі­лософія історії постійно звертається до результатів істо­ричної науки. Однак історія та філософія історії не то­тожні, між ними існують істотні відмінності. Історія роз­глядає кожний соціальний організм у всіх його виявах, акцентуючи на його специфічних характеристиках, а фі­лософія історії осягає людство в цілому, апелює до універ­сальних рис і властивостей, веде пошук передусім того, що об'єднує всі соціальні організми, що властиве всім людсь­ким співтовариствам. Якщо історію неможливо уявити без хронологічного перебігу подій у різних куточках пла­нети, то філософія історії абстрагується від них, оскільки її цікавлять глибинні суспільні процеси та їхні закономі­рні рушії.

Іноді філософію історії ототожнюють із соціологією з огляду на те, що вони мають спільний об'єкт вивчення — людське суспільство. Так, на думку німецького філософа П. Варта, існує тільки одна наука про долю людства, хоч як би називали її — соціологією, філософією суспільства чи філософією історії. Однак так думають далеко не всі.

М. Вебер, зокрема, вважає, що соціологія розглядає соціальні дії, соціальні відносини, поведінку, звичаї, пра­гнучи зрозуміти, пояснити, інтерпретувати їх. Соціолог П. Сорокін стверджує, що соціологія вивчає явища взає­модії людей, а також явища, які є результатом цієї взає­модії (тобто головну увагу приділяє питанням соціальної дії та соціальної взаємодії, що відбуваються у конкретних соціальних групах, колективах, державі), а філософія іс­торії вивчає суспільство як універсальний об'єкт з універ­сальними характеристиками (тобто спрямовує свій погляд на суспільство взагалі). За змістом і проблематикою дослідження філософія історії досить близька соціальній філософії, зміст якої становлять загальні закони розвитку і функціонування суспільства, питання прогресу і регресу в історичному процесі, періодизація і типологізація в історії, матеріа­льне і духовне життя людей тощо. Однак і філософія історії не обминає ці проблеми. Відмінність між ними виявляється здебільшого у методах дослідження суспі­льного життя. Філософія історії розглядає історичний про­цес як розвиток соціуму у тривалому часовому періоді, а соціальну філософію цікавлять завершені, готові проце­си. Отже, філософія історії розглядає суспільство в дина­міці, а соціальна філософія — у статиці. [2; 453-458]

Початковими всезагальними історіями, що містили у поетичній формі комплекс найрізноманітніших знань і уявлень про розвиток суспільства, були, як зазначав ще Джамбатіста Віко , міфології, а пер­шими мислителями-поетами, які створювали їх, поставали, за його ж словами, стародавні народи. Однак міфологічна історія дуже специ­фічна, оскільки тут час стоїть. Відповідно до поділу часу на міфічний (сакральний) та історичний (профанний) зміни в суспільстві, що від­буваються в часі профанному, історичному, проекціюються в час мі­фічний і редукуються до здійснених у ньому одноразових актів пер­шотворення. Міфічний час при цьому постає як нерухомий, як віко­вічний. Водночас він є універсальним першоджерелом не тільки інва­ріантних прообразів, а й магічних діючих духовних сил, що актуалізу­ються через ритуали інсценізації подій міфічної епохи і слугують за­собом підтримки раз і назавжди встановленого порядку не тільки в природі, а й у суспільстві.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--