Реферат: Смисл і спрямованість історії

Людська думка не може не прагнути знайти певну логіку, певну упорядкованість історії, тим більше, що певний порядок в історії інтуїтивно розпізнається. Очевидно, що історичний процес не є лише калейдоскопом, хаосом подій. В ньому можна виділити певні періоди розвитку, певні типи суспільства. Але чи можливо, виходячи з того, охопити Історію в її цілісності, тобто зі врахуванням майбутньої перспективи? Чи можливо однозначно відповісти на питання: куди саме йде людство, в чому полягає сенс історії і чи є вона прогресивним розвитком?

Жодне фактичне знання про минуле не; дозволяє судити про історію в її цілісності. Людська історія є принципово незавершеною. Знаходячись всередині незавершеного процесу, не знаючи його кінця, не маючи іншої системи для порівняння (бо людство - єдине і унікальне, іншого просто немає), не можна сказати, на якій стадії всесвітньої історії як цілої людство знаходиться. До того ж історичний процес, на відміну від природних явищ, є процесом людської діяльності і творчості, який передбачити дуже складно.

Отже, науково-теоретична відповідь на запитання про спрямованість історії в її цілісності неможлива, як неможливе і обгрунтування або спростування історичного прогресу. Але це не означає, що таке питання виявляється марним, цілком вигаданим, воно просто не є питанням конкретної науки. Проблема спрямованості і сенсу історії - суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальність, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в ній. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи зі своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії. Зокрема це стосується досить складної і неоднозначної проблеми - проблеми історичного прогресу.

Ідея прогресу в тому значенні, яке їй надала попередня епоха, може вважатися вичерпаною. Не випадково формаційний підхід до історії змінився у XXст. на цивілізацій ний. Поняття цивілізації передбачає розгляд історії не лише як історії економіки, а як історії людей, в єдності їх матеріального і духовного життя. Основу цивілізацій складають певні культурні цінності. Кожна епоха є відбитком неповторної унікальної культури, яка є самоцінною і не підлягає порівнянню, не може вимірюватись критеріями прогресу.

Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до юнацтва, від юнацтва -до зрілості. Це сходження не до кращого, а до складнішого: це нові труднощі, нова відпові-дальність, загострення і необхідність подолання нових, більш серйозних проблем. [1; 297-299]

Як відомо, вже у філософсько - світоглядних пошуках античних мислителів, що започаткували європейську тра­дицію раціонального пізнання, вели пошук субстанціональ­них визначень буття, простежувалося бажання виявити вихідні духовні начала суспільного життя. Природа для філософів античності була моделлю для історії, а не навпа­ки. В їх уяві все у світі рухається, але врешті - решт все й знаходиться в спокої в межах кулеподібного космосу.

Таке уявлення про рух не дуже навертало древніх до чистого історизму, тобто до такого розуміння життя, коли окремі його моменти уявляються небувалими й унікальни­ми, коли мислиться та чи інша мета і спрямованість істо­ричного розпитку Одна і та ж картина світу відтворює­ться тут завжди: все індивідуальне, все особисте, взагалі все оформлене, то утворюючись, то руйнуючись, вічно по­вертається до самого себе, і від цього коловороту воно ні­чого нового не отримує.

Спроба розглядати історію як таку, що має певний ці­лісний смисл, характерна для більш пізнього етапу розвит­ку античної філософії та історії. Як зазначають дослідни­ки античної думки, греки та римляни не мали особливого слова для позначення того, що ми називаємо «історією» (в однині). Вони знали лише «історії». Це характерно для таких істориків античності, як Геродот, Фукідід, Тацит, Свєтоній та ін. Лише у творах видатного історика Полібія виникає новий тип загальної історії. Є підстави вважати, що два великих мислителі древнього світу (Полібій в ан­тичному Середземномор'ї та Сима Цянь у Китаї) незалеж­но один від одного створили філософсько-історичну кон­цепцію розвитку суспільства, в основі якої була ідея круго­вороту.

Натуралістичний історизм античності не порушує проб­леми початку людської історії й цілком дотримується циклізму, хоча всередині нього уже вимальовується протистав­лення невмолимо біжучого часу («хроносу») історично благому часу «кайросу», що згодом стає надбанням хри­стиянського мислення.

Християнське тлумачення людської історії визначається усвідомленням її як особливого роду цілісності, єдності. Характерна його особливість — провіденціально - есхатологічке тлумачення діалектики соціального розвитку, орієн­товане на віру у внутрішньо притаманну історії мету. «Священна» історія, центральною подією якої християнські філософи й богослови вважали постання Христа, одночас­но постає і як ключ до розуміння світської історії. Історія — то таке звершення, що має внутрішній смисл, це містерія, що має свій початок і кінець, свій центр, своє внутрішньо пов'язане дійство. Історія йде до факту — появи Христа і від факту — появи Христа. Цим визначається глибокий ди­намізм історії, рух її до серцевими світового процесу й ІІ 'і серцевини цього процесу.

В лоні християнського тлумачення природи суспільного життя зароджується субстанціональний підхід до розумін­ня змісту історії. Бачення історії визначається такою особливістю: визначається спрямування історичних подій до певного фіналу, причому ця спрямованість наперед ви­значена, має своє підґрунтя. Це не що інше як пошуки єдиної субстанції суспільного життя, що розкривається в часі. Саме тут треба шукати витоки і більш пізнього субстанціалістського підходу до трактування історії в західно­європейській історіософії Нового часу.

За доби Відродження релігія була позбавлена монополі і на створення універсальної картини суспільства. відродження дало новий імпульс розвитку універсалістських картинсвіту. Передумови для їх створення стали розвиток книгодруку, політичний процес, що виражався в розвитку республіканських ідей та відкритті нових ма