Реферат: Стан та державне регулювання кредитування економіки України

2. НБУ як орган банківського регулювання та нагляду.

Успішне ре­гулювання центральним банком грошового ринку потребує наяв­ності в країні стабільної та надійної банківської системи. Банки функціонують головним чином як недержавні, приватні структу­ри, мета діяльності яких - отримання максимального прибутку. Водночас вони виконують суспільно корисні й необхідні функції що і робить регулювання та нагляд за їх діяльністю обґрунтова­ним і необхідним завданням держави. У більшості ринкових еко­номік законодавчі й нормативні акти, що регламентують діяль­ність центрального банку, покладають на нього завдання регулювання банківської діяльності. Що стосується нагляду за діяльніс­тю банків, то його, крім центрального банку, можуть здійснювати спеціальні установи, створені під егідою міністерства фінансів, або незалежні установи, підзвітні парламенту. Наприклад, у Німеччині та Японії створені наглядові банківські структури під егідою мініс­терства фінансів, які тісно співпрацюють з центральними банками (Федеральне відомство з контролю за банками в Німеччині і Бюро банків у Японії). Прикладом структури банківського нагляду, неза­лежної від центрального банку й уряду, є Федеральна корпорація страхування депозитів у США, підзвітна Конгресу. В Україні органом банківського регулювання та нагляду є На­ціональний банк.

Терміни «регулювання банківської діяльності» та «нагляд за діяльністю банків» цілком слушно часто вживають поруч, тому що вони характеризують взаємозв'язані та взаємодоповнювальні види діяльності.

ПІД регулюванням банківської діяльності розуміють:

• використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг
і структуру банківських резервів, а також на рівень процентних ставок;

•ухвалення положень, що базуються на чинному законодавст­ві й регламентують діяльність банків у вигляді нормативних ак­тів, інструкцій, директив;

• застосування превентивних і протекційних заходів, які спря­мовані на забезпечення стабільності функціонування банківської системи і на проведення центральними банками ефективної мо­нетарної політики.

Превентивні заходи застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків від тієї чи іншої економічної ситуації. До превентивних заходів, зокрема, належать:

· вимоги щодо розміру, структури банківського капіталу та його
адекватності банківським активам з урахуванням їх ризикованості;

· вимоги щодо ліквідної позиції банків;

• вимоги щодо диверсифікації банківських ризиків (наприк­лад, установлення для банків нормативів, що регламентують мак­симальний розмір кредитів на одного позичальника, ризик «вели­ких» кредитів);
• обмеження для банків на деякі види діяльності (наприклад, на інвестиції в корпоративні цінні папери) тощо.

Протекційні заходи застосовуються для захисту від уже існу­ючої загрозливої для банку ситуації, яка може спричинити непла­тоспроможність, банкрутство банку. До протекційних заходів, зокрема, належить: (т рефінансування комерційних банків центральним банком;

• створення і функціонування систем гарантування банківських депозитів:

• вимоги щодо формування банками резервів для відшкоду­вання можливих втрат від проведення активних операцій тощо.

Під банківським наглядом розуміють моніторинг процесів, що мають місце в банківській системі на різних стадіях функціонування банків — від моменту створення банків до моменту їх ліквідації, а також застосування до банків певних коригувальних заходів і засо­бів примусового впливу з метою регулювання їхньої діяльності.

Держава в особі центрального банку та відповідних уповно­важених органів ставить за мету впровадження пруденційного нагляду, спрямованого на забезпечення обачливої та розважливої поведінки банків, виконання ними вимог фінансової безпеки.

У світовій практиці існують різні моделі інституційної побудо­ви системи банківського регулювання та нагляду, проте для всіх їх дуже важливо, щоб центральний банк або інші банківські регуля­тивно-наглядові органи мали всі необхідні повноваження для ефе­ктивного виконання поставлених перед ними завдань. Крім того, ці повноваження мають бути передбачені на законодавчому рівні.

До основних повноважень центрального банку, як регулятив­но-наглядового органу, належать такі;

· регулювати доступ до банківської системи. Це означає, по-
перше, можливість визначити "певні вимоги й умови, що є
обов'язковими для отримання ліцензії на право вести банківську
діяльність, і, по-друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих
вимог та умов;

• забезпечувати розумне регулювання діяльності банків, тобто таке, яке, з одного боку, не обмежує їхньої самостійності в підтри­муванні

· регулярно отримувати від банків звітність для проведення
безвиїзного нагляду;"

· здійснювати інспекційні перевірки в банках;

· застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних
банків;

• брати неплатоспроможні банки під особистий нагляд, призу­пиняти їхню діяльність, організовувати реорганізацію та ліквіда­цію банків.

3. РОЗВИТОК КРЕДИТНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ В ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД

Історія розвитку кредитних відносин в Україні ще досить коро­тка. Складалась вона на базі тих кредитних відносин, які існували у колишньому Радянському Союзі з його адміністративно-команд­ною системою господарювання. Причому перехід від старої до ринкової системи у сфері кредитних відносин відбувався швидше, ніж в інших сферах життя країни. Це пояснюється тим, що в осно­ві цих відносин лежить наймобільніший ресурс -гроші.

Перші ринкові зміни в кредитних відносинах відбулися в кінці 80-х років у процесі корінної перебудови управління економікою. Уже в І988 р. у Російській Федерації, а у 1989 р. і в Україні поча­ли формуватись комерційні та кооперативні банки. Створюва­лись вони на акціонерних або пайових засадах в основному під­приємствами та організаціями певної галузі економіки для вирі­шення своїх нагальних проблем. Саме з виникненням цих банків почали відбуватися серйозні зміни у кредитних відносинах.

Передусім змінювався склад як кредиторів, так і позичальни­ків. Основними кредиторами ставали комерційні банки, у тому числі й колишні державні, які з часом акціонувались. А пози­чальниками все частіше ставали колективні і приватні підприємства та окремі громадяни. Позичальниками були Й gпідприємства державної форми власності. До цих двох учасників кредитної угоди нерідко долучався третій — страховик, гарант, поручитель. Значні зміни відбувались у формах і видах кредитів, й особливо у методах кредитування.

Якщо в основі кредитування раніше були численні окремі об'єкти, передбачені за радянських часів банківськими інструкці­ями, під які надавалися позички, то банки «нової хвилі» основну увагу почали надавати суб'єкту, який бажає отримати позичку, Його кредитоспроможності, турбуючись насамперед про свої до­ходи і повернення кредиту. Кредитоспроможність стала одним із найважливіших принципів кредитування.

Докорінно змінилось розуміння принципу забезпеченості кре­диту. Якщо раніше кредит видавався під його забезпечення това­рно-матеріальними цінностями та витратами виробництва без но­таріального оформлення цього забезпечення, то комерційні банки почали здійснювати кредитування за умови дотримання принци­пу забезпечення повернення кредиту в установлений строк. Та­ким забезпеченням стали страховий поліс, порука чи гарантія третіх осіб, перевідступлення дебіторської заборгованості, заста­ва майна тощо.

Замість досить складного порядку кредитування, який перед­бачав значні особливості для підприємств окремих галузей чи підгалузей економіки, кредити почали надаватись здебільшого на покриття дефіциту оборотного капіталу підприємств. їх відноси­ни з банками із постійних стали епізодичними, дискретними.

Ще у 1991 р. законами України «Про підприємства в Україні» і «Про цінні папери та фондову біржу» було легалізовано комерційний кредит, який з 1930 р. у Радянському Союзі був забороне­ний у внутрішньому обороті. У тому ж таки 1991 р. було визнано, що вексельний обіг в Україні має здійснюватись відповідно до Женевських (1930 р.) вексельних конвенцій. У лютому 1993 р. Національний банк України затвердив Порядок проведення бан­ками операцій з векселями, яким було встановлено особливості застосування цих конвенцій в Україні. Як уже зазначалося, коме­рційний кредит може надаватись як з оформленням векселем, так і без такого оформлення. Останнє переважає, бо спочатку в Україні не було прийнято в повному обсязі вексельного законо­давства та й обізнаність працівників банків та їх клієнтів з вексе­льним правом була недостатньою. У подальшому поширенню ве­ксельного обігу заважала платіжна криза.