Реферат: Стратеги розвитку України

СТРАТЕГІЇ

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ________

1. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

1.1. Еволюція політичної системи в Україні

Протягом десяти років незалежності у політичній системі України відбулися суттєві зміни. Ці зміни полягали у пере­ході від радянської влади до демократичної форми розподі­лу влади або, точніше, владних функцій.

Для розуміння змісту цього переходу необхідно усвідомлю­вати, що радянська система була лише прикриттям для реаль­ної влади Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС) та її філії в Україні — Комуністичної партії України (КПУ). Тоб­то КПРС, незважаючи на свою назву, була не стільки партією, скільки органом державної влади, що її було закріплено у ста­тті 6 Конституції СРСР. Причому влада КПРС—КПУ мала то­талітарний характер і монополію на державну ідеологію, а то­му в умовах політичного плюралізму функціонувати не могла, що й призвело у кінцевому підсумку до її краху.

Таким чином, радянська система з адміністративного погля­ду поділялася на дні складові: власне радянську владу, тобто владу Рад та їхніх виконкомів, Ідо становило лише ширму, та владу партійних комітетів — від ЦК КПРС до республікансь­ких, обласних, районних та міських комітетів, що були консти­туційними органами державної влади в СРСР. Це розуміння не­обхідне для того, щоби правильно називати ті трансформаційні процеси політичної системи, які відбулися згодом в Україні.

Послаблення влади КПРС—КПУ в Україні сталося з відмі­ною статті 6 Конституції СРСР. Повністю владу КПРС—КПУ в Україні було ліквідовано у серпні 1991 р. згідно з Указом Президії Верховної Ради України від 26 серпня 1991р. «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України» [1].

Стратегії розвитку України: теорія і практика

Це була не просто заборона політичної партії — це була заборо­на органу державної влади. Відповідно, вся повнота державної кла­ди на території України перейшла до Рад, які до того лише прикри­вали реальну владу КІІРС—КПУ та їхніх виконкомів, які до того лише реалізовували партійні рішення. Зрозуміло, що така ситуація довго тривати не могла, оскільки радянські органи завжди були ли­ше ширмою і не були пристосовані до управління суспільством.

Цим починається перехід від радянської влади до демократи­чної форми розподілу владних функцій в Україні. Цей шлях не був простим і прямолінійним. На цьому шляху українське суспі­льство зазнавало прогресу та відступів, перемог та поразок.

Після ліквідації КПУ в Україні створився вакуум державної ви­конавської влади. Виконкоми Рад усіх рівнів формувалися як ви­конавчі органи відповідних Рад, тими ж Радами створювалися, їм же звітували. Неможливість управління державою за таких умов стала очевидною після скасування компартійної вертикалі. Але ще раніше, 5 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила низку за­конів — Закон УРСР «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції Української РСР» [2], Закон УРСР «Про ^™/ Президента Української РСР» [3|, Закон УРСР «Про вибори Президента Української РСР» [4]. Ці закони заклали ос­нову демократичного перетворення політичної системи України. Перші вибори Президента України відбулися 1 грудня 1991 р. вод­ночас з Всеукраїнським референдумом про підтримку Акту прого­лошення незалежності України. Першим всенародно обраним Пре­зидентом України став тогочасний лідер України Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук.

Президент України виступає ініціатором створення президен­тських структур на місцях. У 1992 р. в Україні було запровадже­но місцеві державні адміністрації та інститут Представників Пре­зидента України — голів місцевих державних адміністрацій. Це стало наступним після запровадження інститут президентства в Україні кроком до встановлення в Україні демократичної форми правління та до ліквідації радянської влади у власному деідеоло-гізованому значенні цього поняття. 5 березня 1992р. Верховна Рада приймає внесений Президентом України проект як Закон України «Про представника Президента України» [5]. 14 квітня 1992р. Президент України видає Указ «Про Положення про міс­цеві державні адміністрації» [6|. Цей Закон передбачав розподіл між сферами державного управління та самоврядування, а Поло­ження регламентувало діяльність новостворюваних адміністра-

Розді.І II. Стратегії внутрішньополітичного розвитку України

цій. До сфери державного управління було віднесено адміністра­тивно-територіальні одиниці — область та район. До сфери само­врядування, згідно з прийнятим 26 березня 1992 р. Законом Ук­раїни «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіона­льне самоврядування» [7], було віднесено території базового рів­ня, населені пункти — місто, селище, село.

Проте перші демократичні зміни в галузі державного управлін­ня наштовхнулися на опір консервативної частини тогочасної полі­тичної еліти України, яка прагнула зберегти в Україні радянську систему влади, що не передбачала контролю держави за економіч­ними процесами, уможливлювала тіньову приватизацію тощо. Ко­ли на таку позицію стала частина державників, процес демократи­чних перетворень у сфері державного управління зіткнувся з істот­ними перешкодами, а деякі ініціативи взагалі були проігноровані.

З лютого 1994 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про формування місцевих органів влади і самовряду­вання» [8], а слідом за ним, 24 лютого 1994р. — Закон України «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, ра" міських, районних у містах, обласних Рад» [9]. Перший з цих законів фактично означав зміну системи влади жаві, причому неузгоджену з Конституцією України, змін полягала у тому, що адміністративно-терпторіал одиниці — області та райони — за встановленою процедурою фо­рмування адміністративних органів були віднесені до самовряд­них території"! — так само, як і міста, селища, села (ст. І, ч. 1), а після виборів 26 червня місцеві адміністрації —- органи державно­го управління адміністративно-територіальних одиниць (адміні­страції) — взагалі ліквідовувалися (ст. 8). Механізму взаємодії Рад вищого та нижчого рівнів не було передбачено, крім форма­льної, апріорно передбачуваної ієрархії. Щоправда, відразу після виборів, 28 червня, було внесено деякі зміни до Закону «Про фо­рмування місцевих органів влади і самоврядування» |10], які ре­гламентують загальні механізми скасування рішень та розпуску Рад (ст. 5), припинення повноважень голови Ради та її виконкому (ст. 6); також записано, що повноваження місцевих державних ад­міністрацій передаються виконкомам відповідних Рад (ст. 8, ч. 1). Але ні зміни вже не могли зупинити реставрацію радянської си­стеми влади, яка, па щастя, виявилася короткостроковою.

26 червня 1994р. в Україні відбулися перший тур президент­ських виборів та місцеві вибори, після яких нерестами існувати місцеві державні адміністрації. На другому турі президентських виборів 10 липня 1994 р. зазнав поразки і тогочасний лідер

Стратегії розвитку України: теорія і практика

демократичних перетворень політичної системи України Леонід Кравчук. Президентом України було обрано Леоніда Кучму, який, як виявилося вже найближчим часом, зміг більш вдало здійснити демократичне реформування політичної системи України.

Вже перші укази нового Президента 6 серпня 1994 р. заклали ос­нови демократичного розподілу владних функцій на національному та територіальному рівні. Перший з них — «Про заходи щодо здійс­нення структурних змін та забезпечення керівництва у сфері держа­вної виконавчої влади» [11]. Цей Указ підпорядкував Кабінет Міні­стрів України Президентові, що реально зробило останнього главою виконавчої влади в державі. Цей Указ означав встановлення єдності центральної виконавчої влади, ліквідацію неконструктивного впли­ву дуалістичної природи виконавчої влади. Другий з указів — «Про забезпечення керівництва структурами державної виконавчої влади на місцях» [12]. Цим Указом Президент України делеіував головам місцевих Рад та очолюваним ними виконавчим комітетам повнова­ження державної виконавчої влади — і у цій частині голови місце­вих Рад та їхні виконкоми стали підзвітними та підконтрольними Президентові (ст. 2, ч. 3). Ці укази безповоротно ствердили принципи функціонування державної виконавчої влади, вла-' стиві демократичному суспільству.

Віхою і тимчасовим компромісом з консервативними силами, які домінували у Верховній Раді України, став Консти­туційній'! договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування дер­жавної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України [13]. Конституційний дого­вір закладав основи президентської республіки та законодавче легітимізував розподіл державної влади в Україні.

Опір консервативних сил у Верховній Раді України демократи­чній трансформації державної влади остаточно було зламано у че­рвні 1996р. прийняттям Конституції України, яку прийняла сама Верховна Рада України під загрозою розпуску згідно з очікуваними результатами референдуму, що його оголосив Президент України Леонід Кучма з метою подолання конституційної кризи в Україні.

Протягом безперервного пленарного засідання сесії 27—28 черв­ня 1996р. 28 червня о 9-й годині 20 хвилин ранку було прийнято першу Конституцію незалежної України. Незважаючи на надзви­чайно гостре триденне протистояння між Верховною Радою Украї­ни та Президентом України, прийняття Конституції України у сті­нах Верховної Ради України стало актом національного єднання, тріумфом української державотворчої ідеї й справжньої демократії.

Розділ II. Стратегії внутрішньополітичного розвитку України

Прийняття Конституції України поклало край суспільній дис­кусії про форму правління в Україні і сприяло консолідації полі­тичної еліти та політичних сил України.

Серед певної частини новітньої політичної еліти утвердилося усвідомлення того, що усі попередні спроби українського народу побудувати державу зазнавали поразки не через брак патріотиз­му серед населення, а через неспроможність українського суспі­льства створити повноцінний державний лад, який би забезпечив функціонування суспільних інститутів та політичний розвиток суспільства. Політична єдність, хоча й має емоційні передумови, є у першу чергу питанням правильного організаційного методу. При недосконалих організаційних засадах ніякі заклики до «зго­ди» і ніяка добра воля не дадуть очікуваного результату.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--