Реферат: Стратеги розвитку України

Самим же суттєвим, що не давало змоги змінювати Кон-ституцію за тих умов було відсутність законодавчого меха-нізму формування політичної більшості у Верховній Раді України. Внести зміни до Конституції може лише Верховна Рада України, але вона не внесе тих змін, які пропонував Президент та яких пра­гнули його прибічники, доки не буде законодавче) унормовано про­цес формування парламентської більшості та політичної опозиції.

Для українського суспільства надзвичайно важливим с зараз ус­пішне проведення реформ, але ще важливішою є суспільна згода, яка тільки й може це успішне реформування забезпечити. Суспіль­на згода є приматом по відношенню до реформ, оскільки останні без неї втрачають сенс. Чинна парламентська система прагне рівномір­но збалансувати вимоги національної згоди з одного боку та мож­ливості для здійснення послідовних суспільних перетворень — з ін­шого. У цьому її як перевага, так і слабкість. Саме тому, виходячи з вимог теорії й практики політичного та державного управління, необхідно методично здійснювати реформування політичної систе­ми України, в чому одну з основних ролей відіграють політичні пар­тії й методика їхнього функціонування в системі владних відносин.

Вимогою подальшого демократичного розвитку політичної си­стеми України є гармонійний та оптимальний розподіл владних функцій між вищими органами державної влади України.

Стратегії розвитку України: теорія і практика

Стосовно поняття «розподіл влади» необхідно додати таке. За умов президентської республіки з її жорстким розподілом вико­навчої та законодавчої влади про такий розподіл можна говорити і можна застосовувати поняття «виконавча влада» та «законода­вча влада». За умов же парламентської республіки з ЇЇ змішаною виконавчою та законодавчою владою варто застосовувати понят­тя «виконавча та законодавча гілки влади», а замість поняття «розподіл влади», як у першому випадку, краще використовувати поняття «розподіл владних функцій», що набагато точніше відо­бражає сутнісні характеристики відповідних інститутів і процесів гголітико-державного управління.

Сучасна характеристика розподілу влади у розвинутих краї­нах спирається на різні тлумачення їхнього змісту. Ці тлумачен­ня є суттєво відмінними, і їх можна пов'язати з існуючими фор­мами державного правління. Більше того, різні тлумачення роз­поділу влади знаходять своє втілення в різних формах правління і відбивають сам факт існування таких форм.

Традиційне тлумачення розподілу влади передбачає майже ізольованість кожної з них, відсутність між ними широких і тісних функціональних взаємовідносин. Відповідне тлу-'мачепня визнає розподіл влади як жорсткий. Воно пов'я­зане з особливостями такої форми правління, як президен­тська республіка. На практиці жорсткий розподіл влади, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави, насамперед ор­ганів законодавчої і виконавчої влади.

Саме таке явище ми можемо спостерігати в Україні. Ідея жор­сткого розподілу влади, що перенесена на українськії!! грунт без урахування цілої низки обставин, призвела до цілком інших нас­лідків. Тобто вона не спрацьовує так, як ефективно функціонує цей механізм в розвинених країнах, зокрема у США. сЗсоблпвіс-тю практичної реалізації ідеї жорстокого розподілу влади у захід­них країнах є доповнення у вигляді стрункої системи так званих стримувань і противаг. У межах цієї системи створено структуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси — трьох розподілених гілок влади. Класичною вважається система стримувань і противаг, встановлена Конституцією СІЛА.

Поширеним є й інше тлумачення розподілу влади, згідно з яким останні повинні тісно співробітничати і навіть перепліта­тись. Таке тлумачення відповідає природі парламентарних форм правління. Більше того, в країнах з такими формами правління поняття розподілу влади піддається корективам або навіть запе­речується. Багато теоретиків не бачать необхідності у жорсткому

Розді-І П. Стратегії внутрішньополітичного розвитку України

розподілі влади. Вони посилаються на притаманне практиці цих країн явище — часткове злиття або часткове розділення функцій органів законодавчої і виконавчої влади, яке призводить до так званого змішування влади.

Як наслідок, конституційна практика встановлює положення, як іноді називають «частковим злиттям персоналу»: членами уряду можуть бути тільки депутати парламенту. Іншими (-.нона­ми, одна і таж особа бере участь у реалізації як законодавчої, так і виконавчої влади. Такий стан передбачається конституціями пе­реважної більшості країн з парламентарними формами правління, а також із змішаною формою. Він аж ніяк не відповідає вимогам жорсткого розподілу влади, які, навпаки, передбачають неприпу­стимість поєднання депутатського мандата і членства в уряді.

Реалії державно-політичного життя цілої низки країн з парламе­нтарними формами правління спричинили намагання відійти в кон­ституційній теорії від самих ідей розподілу влади і призвели до фа­ктичної відмови від відповідної термінології. Тут широко визнані концепції «дифузії», «розпорошення» державної влади. Згідно з оці­нками авторів цих концепцій, владні повноваження здійсню­ються багатьма і різними органами та посадовими особами, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань за' функціональними ознаками. І що більше органів здійснюють ці повноваження, то меншою є ймовірність монополізації влади та вужчими є можливості для свавільного правління.

На думку прибічників таких концепцій, кожний з державних органів має забезпечувати взаємні стримування і противаги. При цьому зміст стримувань і противаг трактується нетрадиційно. До них, як звичайно, відносять колегіальний характер уряду, двона-латність парламенту, порядок взаємовідносин між урядовою пар­тією (чи коаліцією) і опозицією, баланс між органами централь­ного і місцевого самоврядування тощо. Таке трактування стриму­вань і противаг пояснюється тим, що вони вже давно розглядаю­ться не тільки з позицій необхідності запобігти надмірнііі конце­нтрації державної влади і збалансувати ЇЇ вищі ланки, а й забез­печити стабільність і сталість у функціонуванні всіх пайголошіі-шпх державних інститутів та політичної системи в цілому.

Загалом же необхідно підкреслити, що на практиці йдеться, по суті, не про розподіл влади, а про розмежування чи поділ влад­них фупкцііі між вищими органами держави. Тим самим форму­лу «розподіл влади» можна без особливих застережень замінити на формулу «розподіл владних функцій». Сказане не заперечує значущості ідей розподілу влади, які слугують основою для

Стратегії розвитку України: теорія і практика

створення загальних гарантій демократичної організації суспіль­ства і держави. Ці ідеї мають насамперед політичне звучання, хо­ча не варто заперечувати їхній характер як юридичної цінності.

Юридична форма закріплення ідей розподілу влади має виг­ляд функціонального визначення кожного з вищих органів дер­жави як органів, котрі здійснюють відповідно законодавчу, вико­навчу і судову владу. Ч. 1 ст. 6 Конституції України прямо закрі­плює: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах ЇЇ поді­лу на законодавчу, виконавчу та судову».

Згідно зі статтею 75 Конституції України «єдиним органом за­конодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада Украї­ни». А ч. 1 ст. 113 затверджує, що «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади». Поняття «судової влади» у розділі VIII «Правосуддя» Конституції Украї­ни відсутнє, проте ч. 1 ст. 124 Основного Закону унормовує, що «правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегува­ння функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються».

Проте сьогодні в Україні жорсткий розподіл влади, начебто на зразок президентської республіки, на практиці не є чітким 'розподілом державних функцій, а тому спричиняє конкуренцію вищих органів влади, насамперед законодавчої й виконавчої.

Протиріччя у політичній системі України полягають у тому, що форму поєднання сегментів президентської та парламентської рес­публіки не збалансовано. Напівпрезидентська-напівпарламентська республіка, жорсткий розподіл влади, напівпарламснтський спосіб формування Уряду, відсутність чіткого розподілу функцій і повно­важень вищих органів влади — такою є система влади в Україні. Це викликає гострі суперечки між суб'єктами політичної системи під час здійснення ними функцій управління та представництва.

В Україні існує змішана форма республіканського правління, яка, із закінченням терміну дії Перехідних Положень Конститу­ції України, плавно змінюється з президентсько-парламентської на парламептсько-президснтську. Проте саме поєднання рис пре­зидентської та парламентської республіки, хоча й стало резуль­татом політичної угоди (тобто компромісу), але сама угода була значною мірою ситуативною, а не фундаментальною. Суспільної згоди перед прийняттям Конституції 1996р. не було, а був конс­титуційний штурм, який поклав край конституційній кризі в ук­раїнському суспільстві.

Напівпрезидентська республіка при відсутності чіткого розпо­ділу функцій і повноважень вищих органів влади, жорсткий роз-

поділ влади при папівпарламентському способі формування Уря­ду — усе це виливається у конфронтацію між законодавчою та виконавчою владою, що е наслідком не так злої волі народних де­путатів чи Президента, як ознакою незбалансованості політичної системи. З 1990р. в Україні змінилося дев'ять урядів. Це приз­водить до перманентних політичних криз — урядової, парламен­тської, і, як наслідок — до глибокої загальної суспільної кризи.

Не досить чітке розмежування законодавчої і виконавчої влади щодо їхньої компетенції, як це спостерігається в Конституції Укра­їни, може призвести до порушення або зміни притаманної тій або іншій формі правління єдності структури управління, причому од­ночасно можуть виникнути нові види відносин, колізії і неузгодже­ності, яких немає у відпрацьованих формах правління. Більше того, конфронтація між Президентом і Верховною Радою переростала в запеклу боротьбу вже в перші роки незалежності України.