Реферат: Сучасні світові ідеології
Ідеологія класичного лібералізму почалась видозмінюватись у XIX віці. Лібералізм еволюціонував в сторону ліберального реформізму. Одним із перших серед ідеологів лібералізму, який побачив необхідність і перспективність цієї стратегії, був Дж. Ст. Мілль (1806-1877рр.), котрий вже у середині XIX віку вказував на необхідність гнучкої соціальної політики, направленої на вирівнювання тих нерівностей, котрими доля несправедливо наділила людство, але в рамках існуючого сьогодні порядку.
Під сумнів був поставлений і принцип невтручання держави у сферу ринкової економіки. Державне регулювання економіки і реформи стали розглядатись як необхідні умови вдосконалення суспільства і вирішення його протиріч.
Тенденція розвитку бурхливого реформізму стала помітною з 70-х років XIX віку. Реформами в області вибіркового стягнення податку на прибуток, розвитком антитрестового і трудового законодавства відзначений цей період у США, Англії, Франції, Німеччині. Втручання держави в економіку посилилось в роки першої світової війни і особливо в часи світової кризи (1929-1933рр.)
Величезний внесок у формування доктрини ліберального реформізму вніс англійський економіст Дж. Кейнс (1883-1946рр.). Його програма, сформульована під впливом світової економічної кризи, включала в себе активне втручання держави в соціально-економічну сферу, а саме, всебічне підвищення витрат держави, розширення суспільних робіт, інфляційну та циклічну податкову політику, циклічне балансування бюджету, досягнення балансу „попиту” та „повної зайнятості” та інше. Своє політичне втілення ліберальний реформізм по Кейнсу отримав у новому курсі президента Ф. Д. Рузвельта, завдяки чому США вийшли із економічної кризи та успішно здійснили глибоку економічну перебудову суспільства.
„Зоряний час” ліберального реформізму в США приходиться на 60-і роки ХХ століття, на період правління адміністрації Дж. Кеннеді та Л. Джонсона. Ідеологами ліберального реформізму була висунута концепція „державного благоустрою”, котра показувала нову роль держави в соціальній сфері західних країн. Соціальна політика в капіталістичних країн стала важливою сферою діяльності держави, асигнування на соціальні потреби виросли в гігантських розмірах. Оптимістична цілеспрямованість ідеологів і політиків була зв’язана з успіхами науково-технічної революції та економічним ростом. Здавалось, що наступила ера технічних відповідей на соціальні питання, і економічний ріст при раціональній політиці вирішить, остаточно, соціальні питання і покінчить із бідністю.
Соціальний лібералізм дійсно зумів вирішити багато питань, пов’язаних із освітою, медичним обслуговуванням, соціальним страхуванням, правами меншин, розширенням участі громадян в політичному процесі. Але безробіття та бідність залишились, хоч в розмірах, незрівняними з XIX століття. Соціальний лібералізм породив і нові проблеми. Розростання державних суспільних політик призводило до росту бюрократичних структур і бюрократизації політики. Підвищення соціальних програм викликало думку, згідно з якою держава як орган, котрий усі права в тому числі й соціальні, повинен забезпечити громадянам у все більших розмірах. Виникло й багато інших проблем, які вимагали нових ідеологічних підходів у 80-х роках XX століття.
Незважаючи на суттєві відмінності, ліберальний реформізм не порвав ідеологічні зв’язки з класичним лібералізмом. Мостом між старим і новим лібералізмом стала опосередкованість до індивідуальної свободи, соціального прогресу, політичного плюралізму та демократії. Тільки тепер досягнення усього цього признавалось неможливим без державного втручання, так як тільки держава, являлась, з точки зору лібералів, надкласовим органом, здатним виступити незацікавленим посередником між соціальними інтересами та діяти заради загального блага та в ім’я свободи кожного.
Заслуга ліберальної ідеології у тому, що вона затвердила індивідуально-особистий початок буття. Ця ідеологія зуміла донести в якості універсальних, загально цивілізованих по своїй суті цінностей – демократію, свободу і цінність людського Я. Лібералізм змінив політичну практику і політичну мову, привив нову правову культуру, нову правосвідомість, слугував справі створення громадянського суспільства і правової держави.
Таким чином, ліберальна ідеологія являє собою досить цілу теоретичну конструкцію, яка має ряд ознак. В економіці – це обґрунтування економічної свободи і права власності; в соціальних відносинах – рівність можливостей; у політиці – захист представницької, плюралістичної демократії; в духовному житті – свобода думки та слова: у релігії – антиклерикализм; в моралі – індивідуалізм. Сучасний лібералізм є засобом вираження інтересів середнього класу. Як ідеологія сучасний лібералізм, подібно класичному лібералізму, виступає за динамічне, орієнтоване на соціальний прогрес суспільство, в котрому особистий фактор, власні заслуги і результати знаходились б на першому місці. Ця ідеологія вимагає від особи максимальної реалізації своїх здібностей, бажання брати на себе відповідальність за власну долю, не розраховуючи на благодійність і гарантії держави-захисника.
Соціалістична ідеологія
Соціалістична ідеологія має тривалу історію. Однак термін „соціалізм” вперше появився в суспільній літературі тільки в 30-х роках XIX століття. Літературне авторство приписується французькому теоретику П`єру Леру, котрий у 1834 році написав статтю „Про індивідуалізм та соціалізм”.
Ідеї, котрі пізніше стали називати соціалістичними, з’явились у XVI столітті. Вони відображали стихійний протест експлуатованих прошарків періоду першочергового накопичення капіталу. Ці теорії про ідеальний суспільний устрій, котрий відповідає природі людини, знешкоджує експлуатацію, піднімає благоустрій нижчого класу і ліквідує приватну власність, стали називати утопічним соціалізмом. Його засновниками є англієць Томас Мор (1478-1535рр.), автор книги „Утопія” та італієць Томмазо Кампанелла (1568-1639рр.), котрий написав „Місто сонця”. Вони вважали, що саме суспільна власність створить умови для справедливого розподілу, рівності, благоустрою і соціального миру. Соціальна рівність сприймалась як найвище благо і для особи і для суспільства.
На протязі ХVII-ХIХ ст. багато теоретиків намагались відкрити формулу ідеального суспільства, так як капіталізм, створивши світ, переповнений багатством, все-таки був насичений жебрацтвом. Найбільший вклад у розробку соціалістичних концепцій утопічного напрямку внесли французи А. Сен-Симон (1760-1825рр.), Шарль Фур’є (!772-1837рр.) та англієць Роберт Оуен (1771-1858рр.). Їх праці формувались під впливом Великої Французької революції та бурхливого розвитку промислового капіталу. Погляди теоретиків утопічного соціалізму значно різнились між собою по багатьох питаннях, але всі вони вважали, що в суспільстві вже є умови для невідкладної реформи устрою на справедливих умовах, щоб покінчити з нерівністю, бідністю і пороками. Ініціатива перетворення повинна йти зверху від тих хто має, котрі забов′язані допомогти бідним та зробити всіх щасливими. Соціалістична ідеологія цілеспрямовано захищала інтереси робітників, соціальний прогрес і вірила в прекрасне майбутнє людства.
В цей період виникає і крайній прояв соціалізму – комуністична ідеологія. Комуністична ідеологія була більш послідовною у прямуванні перетворити суспільство на основі рівності засобами встановлення суспільної власності на засоби виробництва, а інколи і на предмети вжитку.
Теоретики утопічного соціалізму сформулювали основні принципи організації майбутнього справедливого суспільства: від кожного по його здібностях, кожній здібності по її справам; всебічного і гармонічного розвитку особи; ліквідації відмінностей між містом та селом; різноманіття і заміни фізичної та духовної праці; вільного розвитку кожного як умови вільного розвитку всіх. Соціалісти – утопісти вважали, що або всі люди повинні бути щасливими, або ніхто. Соціалістичний устрій повинен надавати реальну можливість бути щасливим кожному. Ідеологія соціалістів початку ХІХ століття була просякнута емоційно-образним уявленням про майбутнє і нагадувала соціальну поезію.
Представники утопічного соціалізму і комунізму по-різному відносились до методів реалізації своїх ідей. Сен-Симон і Фур’є вважали, що головний шлях – реформи, і свята справа бідних – це і діло багатих. Інші, наприклад, Маблі, Мел′є, Бабеф закликали робітників до революції.
Марксизм як ідеологія пролетаріату.
В 40-і роки ХІХ століття виникає марксизм як теоретичне вираження пролетарського руху. К.Маркс (1818-1883рр.) і Ф. Енгельс (1820-1895рр.) створили філософську, економічну та соціально-політичну теорію, котра здійснила величезний вплив на історію людства другої половини ХІХ і ХХ століть. Марксизм і комуністична ідеологія стали синонімами.
Комуністичне суспільство в розумінні марксизму – це не відкрита ідеальна модель щасливого устрою, в закономірний результат прогресу цивілізації. Капіталізм сам створює передумови для соціальної революції, ліквідації приватної власності та переходу до соціалізму. Головне протиріччя, котре підриває капіталізм із середини – це протиріччя між суспільним характером праці, сформованим промисловістю та ринком, та приватною власністю на засоби виробництва. Капіталізм, як вважали марксисти, створює і свого соціального грабаря – пролетаріат. Звільнення пролетаріату – лейтмотив соціальної революції. Але, звільняючи себе, пролетаріат звільняє і всіх робітників від любих форм експлуатації. Досягнення соціалізму можливе лише в результаті історичної творчості пролетаріату, здійснення пролетарської революції та встановлення диктатури пролетаріату. Гасло „ Пролетарі всіх країн, об’єднуйтесь!” став мобілізуючим закликом до боротьби з експлуататорами. Марксизм як ідеологія перетворив соціалізм у боротьбу мільйонів, на десятиріччя ця ідеологія стала духовною зброєю експлуатованих та пригнічених.
Розвиток комуністичної формації проходить, вважав Маркс та Енгельс, ряд етапів: перехідний період, соціалізм і власне комунізм. Це довготривалий процес перетворення життя суспільства на справді гуманістичних початках, коли людина стає вищим створінням для людини. Комунізм в своєму вищому розвитку – це суспільство вільних свідомих робітників, де встановиться суспільне самоврядування, а держава вмре, де не буде класів, і соціальна рівність досягне втілення у принципі ”Від кожного по здібностях, кожному - по необхідному”. В трактуванні марксизму комунізм є рухом до безмежного розквіту особи в умовах свободи від експлуатації, це початок справжньої історії людства.
Революційний пафос марксизму знайшов своє втілення в теорії та практиці ленінізму, котрий став теоретичною основою пролетарської революції в Росії та соціалістичного будування в СРСР.
Не дивлячись на суттєву поразку, викликану розпадом СРСР, ліквідацією Східного боку соціалістичних держав, ортодоксальний марксизм зберігає значний вплив на окремі соціальні групи в пострадянському суспільстві. Це обумовлене ідеями соціальної рівності, справедливості і соціальних гарантій з боку держави на працю, безкоштовну освіту, медичне обслуговування, житло.
Одночасно з революційним напрямом в соціалістичній думці формувався і інший напрям, який теж спирався на марксизм, але намагався пристосуватися до нових історичних реалій не шляхом форсованої революційності, а шляхом соціальних реформ. У XX столітті цей напрям став називатися соціал-демократичним на противагу комуністичному.
Демократичний соціалізм.
Ідеологія сучасної соціал-демократії своїм корінням сходить до течії реформізму в II Інтернаціоналі (1889-1914 рр.), представленому Е. Бернштейном, Вандервельде, Фольмаром, Жоресом та ін., до переконань теоретиків Робочого Соціалістичного Інтернаціоналу, що існував в міжвоєнний період; концепціям ліберального реформізму, серед яких особливе місце належить кейнсіанству.
Особливістю ідеології соціал-демократів є реформізм, обґрунтування політики регулювання і перерозподілу прибутків в ефективно працюючій ринковій економіці. Один з найбільших теоретиків II Інтернационала Е. Бернштейн заперечував неминучість краху капіталізму і всякий зв'язок настання соціалізму з цим крахом. Соціалізм не зводиться до заміни приватній власності суспільною, вважав Бернштейн. Шлях до соціалізму - це пошук нових «товариських форм виробництва» в умовах мирного розвитку капіталістичної економіки і політичної демократії. «Кінцева мета - ніщо, рух - все» - таким стало гасло соціалізму реформістів.
Сучасна концепція «демократичного соціалізму» в основних своїх рисах була створена в 50-і роки в результаті ухвалення Декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу на міжнародній конференції соціалістичних партій у Франкфурті-на-Майні в 1951 році. «Демократичний соціалізм», згідно програмним документам соціал-демократії, - це шлях, який відрізняється і від капіталізму, і від «реального соціалізму». Капіталізм, на думку соціал-демократів, розвинув величезні продуктивні сили, проте поставив права власності над правами людини. Комуністи ж, там, де вони прийшли до влади, знищили свободу, створили нове класове суспільство і неефективну економіку, засновану на примусовій праці.
Соціал-демократи однакове значення надають як принципу особистої свободи, так і принципам солідарності і справедливості. Традиційна формула: «Соціалізм = ототожнення + планова економіка», на думку теоретиків соціал-демократії, повинна бути остаточно відкинута. Критерій відмінності між капіталізмом і соціалізмом полягає не в принципах організації економіки, а в тому положенні, яке людина займає в суспільстві, в його свободі, праві на участь в ухваленні рішень, значущих для держави, можливості реалізувати себе в різних сферах суспільного життя.
Складовими частинами концепції «демократичного соціалізму» є політична, економічна і соціальна демократія.