Реферат: Суспільна думка та політична філософія
Три ідеології або одна? Баталії сучасності
Сюжетна лінія нового часу - якщо говорити про історію розвитку суспільної думки або політичної філософії - нам добре знайома. Коротенько її можна сформулювати в такий спосіб: у дев'ятнадцятому сторіччі виникли три основних плини політичної ідеології - консерватизм, лібералізм і соціалізм. З тих пор всі три плини (у постійно мінливих обличчях) безперестану боролися один з одним.
По суті, усі сходяться у двох загальних положеннях щодо цієї ідейної боротьби. Одне з них полягає в тому, що ці ідеологічні плини являли собою реакцію на ті обставини, що в ході Французької революції зложився новий суспільний світогляд, що привело до усвідомлення необхідності розробки особливих політичних стратегій, застосовних у нових обставинах. Друге зводиться до того, що жодне із цих трьох ідеологічних плинів ніколи не виражався в якійсь одній певній формі. Зовсім навпаки; створювалося враження, що кожен з них прагнув прийняти таку кількість облич, що відповідало числу їхніх ідеологів.
Природно, більшість людей думають, що між цими ідеологічними плинами є якісь істотні розходження. Але чим уважніше ми придивимося або до їхніх теоретичних положень, або до практики їхньої політичної боротьби, тим більше виявимо розбіжностей між ними саме по питанню про те, у чому ці розходження складаються.
Єдність думок відсутній навіть тоді, коли мова заходить про те, скільки існує різних ідеологічних плинів. Є чимало теоретиків і політичних керівників, що думають, що насправді їх тільки два, а не три, хоча питання про те, до якого саме дуету варто звести наше тріо, сам перебуває в стадії дебатів. Інакше кажучи, існують консерватори, які не бачать ніяких принципових розходжень між лібералізмом і соціалізмом, соціалісти, які говорять те ж саме про лібералізм і консерватизм, і навіть ліберали, що доводять, що між консерватизмом і соціалізмом немає серйозної різниці.
Таке положення вже саме по собі досить дивно, але на цьому чудності не кінчаються. Термін ідеологія в багатьох його значеннях ніколи не був тим словом, що окремим людям або групам подобалося б уживати стосовно до самих себе. Ідеологи завжди заперечували свою приналежність до ідеологів - за винятком Дестута де Траси, що, як говорять, і придумав цей термін. Але Наполеон незабаром використовував це слово проти нього, заявивши, що політичний реалізм переважніше ідеології (під якою він розумів теоретичне навчання), і з тих пор багато політиків розділяють саме такий підхід до проблеми.
Через півстоліття Маркс в «Німецькій ідеології» використовував цей термін для характеристики світогляду, що було з однієї сторони неповним, а з іншого боку – власним цілям, що служили лише, відображаючи класову позицію (буржуазії). Ідеологія, писав Маркс, повинна була бути замінена наукою (відобразила погляди робітничого класу, що були покликані стати ведучими в усьому світі). У період між двома світовими війнами Мангейм пішов ще далі. Він був згодний з Марксом у тім, що ідеологічні навчання були неповними й служили власним цілям, але до числа таких навчань відносив і сам марксизм. Він хотів замінити ідеологічні навчання утопічними, які розглядалися їм як утвору інтелектуалів, що не належать до якого-небудь певного класу. А після Другої світової війни Денієл Белл показав, що інтелектуали утомилися й від ідеологічних, і від утопічних навчань. Коли Белл проголосив кінець ідеології, він у першу чергу мав на увазі марксизм, що, на його думку, поступався місцем якомусь м'якому, деідеологізованому лібералізму, що прекрасно віддає собі звіт в обмеженості можливостей політики.
Таким чином, протягом двох сторіч свого існування поняття «ідеологія» сприймалося негативно, як щось таке, що треба або відкинути, або не обертати на це уваги. Але хіба це дозволяє нам зрозуміти, що таке ідеологія, які мети люди намагалися досягти за допомогою ідеології? Я спробую розібратися в цьому понятті, поставивши п'ять питань, ні на один із яких я не дам вичерпної відповіді, але всі вони являють собою спробу осмислити поняття «сучасність» і її зв'язок з поняттям «ідеологія».
1. Яка різниця між ідеологією й Weltanschauung (або світоглядом)?
2. Хто є «суб'єктом» ідеології?
3. Яка зв'язок ідеологічних навчань із державою (державами)?
4. Скільки насправді існувало різних ідеологічних плинів?
5. Чи можна не обертати уваги на ідеологію, інакше кажучи, чи можна діяти без ідеології?
Світогляд і ідеологія
Тут не місце знову обговорювати питання про тлумачення Французької революції, за винятком одного міркування. Один з її головних наслідків для системи укладалося в тім, що вона вперше зробила припустимої думка про «нормальність», а не винятковості таких явищ на політичній арені - принаймні, на сучасній політичній арені, - як зміни, нововведення, перетворення й навіть революції. Те, що спочатку з'явилося статистично нормальним, незабаром стало сприйматися як нормальне з погляду моралі. Саме це мав на увазі Лабрус, говорячи про те, що II рік був «вирішальним поворотним пунктом», після якого «Революція стала відігравати пророчу роль провісника, що несе в собі всю ту ідеологію, що згодом повинна була розкритися у всій своїй повноті». Або, як говорила Уотсон: «Революція була тією тінню, під якою пройшов все дев'ятнадцяте століття». До цього я хотів би додати: і весь XX в. теж. Революція знаменувала собою апофеоз ньютонівської науки XVII в. і концепцій прогресу XVIII в.; коротше кажучи, усього того, що ми стали називати сучасністю.
Сучасність являє собою сполучення певної соціальної реальності й певного світогляду, що поміняє або навіть ховає інше сполучення, виразно вказуючи на те, наскільки воно вже себе зжило. Очевидно, що не все однаково ставилися до цієї нової реальності й цьому новому світогляду. Одні привітали зміни, інші їх відкидали, треті не знали, як на них реагувати. Але було дуже мало таких, хто не віддавав би собі звіту в масштабності змін, що відбулися.
Те, як люди в рамках капіталістичної економіки реагували на цей «поворотний пункт» і справлялися з неймовірними пертурбаціями, викликаними потрясіннями Французької революції - «нормалізація» політичних змін, до яких стали тепер ставитися як до чого неминучому, що відбувається регулярно, - становить визначальний компонент культурної історії цієї мирової системи. Може бути, у цьому зв'язку було б доречним розглядати «ідеології» у якості одного зі способів, за допомогою яких людям вдається справлятися з такою новою ситуацією? У цьому плані ідеологія являє собою не стільки сам світогляд як таке, скільки один зі способів, за допомогою якого, поряд з іншими, затверджується той новий світогляд, що ми називаємо сучасністю.
Очевидно, що перша, майже безпосередня ідеологічна реакція мала місце з боку тих, хто пережив найбільш сильне потрясіння, хто був відірваний сучасністю, культом змін і прогресу, наполегливим запереченням усього «старого». Тому Берк, Местр і Бональд створили ідеологію, що ми стали називати «консерватизмом». Великий британський консерватор лорд Сесиль у брошурі, написаної в 1912 р. з метою популяризації основних положень доктрини «консерватизму», робив особливий упор на ролі Французької революції в зародженні цієї ідеології. Він затверджував, що якийсь «природний консерватизм» існував завжди, але до 1790 р. не було нічого «схожого на свідомо розроблене навчання консерватизму». Природно, з погляду консерваторів, Французька революція являла собою не що інше, як кульмінацію того історичного процесу дроблення, що йшов коріннями до початків таких доктрин, як номіналізм, релігійне інакомислення, науковий раціоналізм, і руйнування тих груп, інститутів і непорушних істин, які були основними в Середні століття.
Таким чином, консервативна ідеологія була «реакційної» у буквальному значенні цього слова, тому що стала реакцією на пришестя сучасності, поставивши своїм завданням або (у твердому варіанті) повна зміна положення, або (у більше складному своєму варіанті) обмеження збитку й максимально тривалий опір всім прийдешнім змінам.
Як і всі ідеологічні навчання, консерватизм, насамперед і головним чином, був політичною програмою. Консерватори прекрасно усвідомлювали тім, що вони повинні зберегти або відвоювати як можна більшу частину державної влади, оскільки державні інститути були ключовими інструментами, необхідними для досягнення їхніх цілей. Коли консервативні чинності повернулися до влади у Франції в 1815 р., вони охрестили цю подію «Реставрацією». Але, як ми знаємо, повного повернення до положення status quo ante так і не відбулося. Людовик XVIII був змушений погодитися на «Хартію», а коли Карл X спробував установити реакційний режим, його відсторонили від влади; на його місце прийшов Луї-Пилип, що прийняв більше скромний титул «короля французів».
Наступним кроком у розвитку подій було становлення лібералізму, що проголосив себе навчанням, що коштує в опозиції до консерватизму, на основі того, що можна було б назвати «усвідомленням приналежності до сучасності». Лібералізм завжди ставив себе в центр політичної арени, заявляючи про свою універсальність. Упевнені в собі й в істинності цього нового світогляду сучасності, ліберали прагнули до поширення своїх поглядів і привнесенню своєї логіки в усі соціальні інститути, намагаючись у такий спосіб позбавити мир від «ірраціональних» пережитків минулого. Щоб досягти своєї мети, їм доводилося боротися з консервативними ідеологами, які, як вони вважали, були охоплені страхом перед «вільними людьми», людьми, звільненими від помилкових ідолів традиції. Інакше кажучи, ліберали вірили в те, що прогрес, при всій своїй неминучості, не зможе стати реальністю без певних людських зусиль і без політичної програми. Таким чином, ліберальна ідеологія відображала впевненість у тім, що для забезпечення природного ходу історії необхідно свідомо, постійно й розумно проводити в життя реформістський курс, анітрошки не сумніваючись у тім, що «час на нашій стороні, і з його плином все більше число людей неминуче будуть ставати усе більше щасливими».
Останнім із трьох ідеологічних плинів був розроблений соціалізм. До 1848 р. мало хто міг навіть подумати про нього як про якесь самостійне ідеологічне навчання. Причина цього складалася, насамперед, у тім, що ті, хто після 1789 р. стали називати себе «соціалістами», усюди вважали себе спадкоємцями й прихильниками Французької революції, що насправді ні в чому не відрізняло їх від тих, хто став називати себе «лібералами». Навіть у Великобританії, де Французька революція переважною більшістю сприймалася з осудом, і де в чинність цього «ліберали» заявляли про інше історичне походження свого руху, «радикали» (які в більшому або меншому ступені стануть у майбутньому «соціалістами»), як представляється, споконвічно були настроєні більш войовничо, ніж ліберали.
По суті справи, тим, що особливо відрізняло соціалізм від лібералізму як політична програма й тому ідеологічного навчання, була впевненість у необхідності серйозно допомогти прогресу в досягненні вартих перед ним цілей, оскільки без цього процес буде розвиватися дуже повільно. Коротко говорячи, суть соціалістичної програми складалася в прискоренні історичного розвитку. От чому слово «революція» їм більше імпонувало, чим «реформа», що, як їм здавалося, має на увазі лише терплячу, нехай навіть сумлінну, політичну діяльність, втілену в очікування в моря погоди.
Як би те не було, зложилися три типи відносини до сучасності й «нормалізації» змін: наскільки можливого обмеження небезпеки; досягнення щастя людства найбільш розумним образом; або прискорення розвитку прогресу за рахунок жорстокої боротьби з тими чинностями, які йому всіляко протистояли. Для позначення цих трьох типів відносин у період 1815 - 1848 р. увійшли у вживання терміни консерватизм, лібералізм і соціалізм.
Слід зазначити, що кожний тип відносин заявляв про себе в опозиції до чого. Консерватори виступали як супротивники Французької революції. Ліберали - як супротивники консерватизму (і монархічного ладу, до реставрації якого він прагнув). А соціалісти виступали в опозиції до лібералізму. Наявність такої великої кількості різновидів кожного із цих ідеологічних плинів, насамперед, пояснюється критичним, негативним настроєм у самому їхньому визначенні. З погляду того, за що виступали прихильники кожного із цих таборів, у самих таборах існувало багато розходжень і навіть протиріч. Справжня єдність кожного із цих ідеологічних плинів складалося лише в тім, проти кого вони виступали. Це обставина досить істотно, оскільки саме це заперечення настільки успішно споювало всі три табори протягом приблизно 150 років або біля того, принаймні, до 1968 р. - дати, до питання про значення якої ми ще повернемося.
«Предмет» ідеології
Оскільки, по суті справи, ідеологічні навчання є політичними програмами, що мають метою розглянути й дати оцінку проблем сучасності, кожної з них потрібно «предмет», або основний політичний фактор. У термінах сучасної політичної лексики його стали називати питанням про суверенітет. Французька революція зайняла в цьому питанні абсолютно чітку позицію: замість суверенітету абсолютного монарха вона проголосила суверенітет народу.
Нове вираження про суверенітет народу є одним з найбільших досягнень сучасності. Навіть незважаючи на те, що через сторіччя ще тривали затяжні баталії проти цього нового ідола - «народу», з тих пор ніхто не зміг скинути його з п'єдесталу. Але перемога виявилася помилковою. Може існувати єдина думка про те, що народ є сувереном, але із самого початку так і не було досягнуто єдиної думки про те, що таке «народ». Більше того, жодне із трьох ідеологічних навчань так і не має чіткої позиції в цьому лоскітливому питанні, що, проте, аж ніяк не заважає їм відмовлятися визнати розпливчастість поділюваних ними поглядів.
Найменш невизначену позицію, здавалося б, займають ліберали. «Народ», як вони вважають, становить суму всіх «особистостей», кожна з яких являє собою вищого власника політичних, економічних і культурних прав. Особистість є основним історичним «суб'єктом» сучасності. Оскільки тут не представляється можливим розглянути величезну спеціальну літературу, присвячену індивідуалізму, я обмежуся згадуванням трьох питань - головоломок, навколо яких дотепер продовжують вестися гострі дебати.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--