Реферат: Суть закономірності та етапи розвитку світового господарства

• політика протекціонізму.

Політика вільної торгівлі - це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю. Вона базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, коли місцеві підприємці мають змогу витримувати конкуренцію.

Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обмежень імпорту. Проводячи політику протекціонізму, держава, з одного боку, захищає національних вироб­ників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, в свою чергу, веде до падіння конкурентоспро­можності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

Протекціонізм у менш розвитих країнах — спроба вистояти в боротьбі зі світовими економічними силами, здатними законсервувати відсталу неефективну структуру національної економіки. В цьому випадку свідомо жертвують майбутніми економічними виграшами: захист молодих перспек­тивних галузей як основи структурної перебудови економіки виявляється цілком виправданим. У більшій чи меншій мірі протекціонізм необхідний для збереження і посилення галузей, що випускають стратегічні товари і матеріали, необхідні для оборони країни, для збереження і підтримки виробництва й зайнятості, особливо в умовах кризи (хоча ці аргументи, з погляду науки, не безперечні), для протистояння демпінгу — продажу товарів за цінами нижче витрат. У деяких випадках мито — основне джерело доходу держбюджету, і лібералізм просто неможливий. Зрештою, економічна політика держави може визначатися неекономічними пріоритетами, і протекціонізм виявляється вимушеним при повному розумінні його несприятливих наслідків.

Однією з основних форм міжнародних економічних відносин є міжнародний рух капіталу. Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару, створення матеріальних благ. Переміщення його за кордон у виробничій, грошовій чи товарній формах веде до утворення іноземної власності чи іншої форми зобов’язань, які дають право на систематичне отримання прибутків. Країна може приймати та інвестувати за кордон підприємницький капітал, давати І отримувати міжнародні позики. Приплив капіталу з-за кордону є одним із основних джерел фінансування імпорту.

Державний капітал — це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням уряду _чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та piзні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал — це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримуються з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це — інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.

Підприємницький капітал — це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни. Залежно від ступеня реально здійснюваного контролю за діяльністю створених підприємств розрізняють прямі та портфельні інвестиції.

Під прямими інвестиціями слід розуміти підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує контроль над підприємствами, в які він вкладений. За міжнародною статистикою частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає змогу досягти такого контролю, прийнята у розмірі 25%, за американською статистикою — 10%, а за австралійською та канадською — 50%.

Портфельні інвестиції утворюються вкладенням капіталу в цінні папери підприємств у розмірах, які не забезпечують права власності або контролю над ними. Портфельні інвестиції характерніші для приватного підприємницького капіталу. Вони мають високу ліквідність, тобто цінні папери швидко можуть бути перетворені в готівку.

Позиковий капітал вивозиться за межі країн у вигляді надання позик на короткий чи довгий термін для отримання відсотка.

Державні капітали вивозяться, як правило, на умовах, що відрізняються від звичайного ринкового стандарту, вини містять більш або менш суттєвий елемент субсидії. На вивезений позиковий капітал іноземний кредитор отримує відсотки. Одержувач позики може самостійно використовувати її для вирішення своїх проблем. Водночас кредити можуть видаватись і під конкретні потреби чи програми.

Експорт позикового капіталу набуває все більших масштабів і став і основою сучасної системи міжнародного кредиту. У міжнародних масштабах як позиковий використовується здебільшого державний капітал, меншою мірою — приватний.

Створення великої машинної індустрії викликало розвиток такої форми міжнародних економічних відносин, як міжнародна міграція робочої сили.

Міжнародна міграція робочої сили — це переміщення працездатного населення за національні межі, що викликається різними причинами переважно економічного характеру. Ці причини — різноманітні. В цілому їх можна розділити на дві групи: загальні, які визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин, і специфічні, що пов'язані тільки з міграцією. До першої групи причин, відносяться: інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, спричинені НТР, які обумовлюють витіснення робочої сили із одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудомісткі виробництва в одних країнах і наукомісткі в інших; політична й економічна нестабільність в окремих державах.

Друга група причин включає: відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення; нестачу робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій; відносний надлишок робочої сили в багатьох державах особливо в країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання.

Міграція висококваліфікованих спеціалістів набула величезного розмаху. Виїжджаючих спеціалістів приваблює передусім вищий рівень заробітної плати і побутових умов у розвинутих країнах, а також більші можливості для професійного зростання. Особливо гостро проблема відпливу умів постала перед постсоціалістичними країнами і перед Україною зокрема.

Міжнародний обмін технологіями це сукупність економічних відносин, які складаються між підприємствами різних країн у галузі використання науково-технічних досягнень.

Міжнародну передачу технології можна розглядати у широкому і вузькому розумінні. У вузькому розумінні — це передача власне технології або технології „в чистому вигляді”, а в широкому — передача матеріалізованої технології. Технологія в чистому вигляді — це методи і техніка виробництва товарів і надання послуг. Матеріалізована технологія — це машини і обладнання. Передача технології об’єднує обидва поняття.

До способів некомерційної передачі технології належать:

• надання науково-технічної інформації, тобто поширення відомостей про технології через літературні джерела, патенти, інформаційні листи, стандарти тощо;

• проведення виставок, ярмарків, конференцій, симпозіумів;

• стажування спеціалістів;

• спільні фундаментальні науково-технічні розробки.

Всі вищеназвані способи спрямовані на широкомасштабний пошук місць впровадження технології. Некомерційні способи, як правило, передують комерційним способам передачі технології.

Способи комерційної передачі технології залежно від складності реалізації поділяються на:

• власне передачу технології;

• спільну розробку і використання технології;

• промислове кооперування та спільне підприємництво.