Реферат: Технології політичної діяльності

Політична діяльність— заняття професійне або на громадських засадах у сфері політики і політичного життя.

Більшість політиків займаються політичною діяльністю на громадських засадах. Чимало є однак і таких політиків, які поєднують професійну діяльність будь-якого характеру з політичною. Для окремих політиків політична діяльність є основним джерелом їхнього життєзабезпечення. Це, власне, політики загальнодержавного рівня, хоча в Україні, наприклад, навіть на рівні Верховної Ради часто точаться суперечки, виникають проблеми, коли народні обранці намагаються, окрім депутатської діяльності, займатися й іншою (комерційною, господарською тощо), що законодавчо заборонено, але реально "законотворцями" ігнорується.

Політична діяльність є наслідком реалізації певної мотивації суб'єктів політики, їх політичних інтересів. Основним рушієм такої діяльності є політична свідомість, соціальні інтереси політика.

Політична діяльність потребує певних знань, політичної культури, досвіду, кваліфікації, творчості, гнучкості у поглядах, специфічних особистісних якостей, мудрості, тактовності, зібраності тощо. Політичним лідерам мають бути притаманні певні ділові і людські якості. Основні серед них такі:

• здатність максимально кваліфіковано акумулювати, а відтак відображати і реалізовувати у власній діяльності інтереси широких мас. Це означає, що політичний лідер будь-якого, а особливо загальнонаціонального рівня аж ніяк не може звужувати своїх політичних інтересів і уподобань до певної, хоч і великої групи співгромадян;

інноваційність, тобто здатність генерувати, висувати нові ідеї, шукати шляхи і форми їх реалізації. Це стосується і вміння використовувати певний досвід політичної діяльності інших людей,політичних лідерів, політичної інформованості, політичної культури;

• психологічна культура, до якої належить культура мислення, культура мовлення, культура почуттів, культура прийняття політичних рішень;

• організаторські здібності, вміння співпрацювати з іншими, організовувати діяльність максимально великої кількості людей.

Значення політичної діяльності в суспільстві ніколи не трактувалося однозначно. За всієї різноманітності ЇЇ визначень можна вести мову про: політичну діяльність як "благородну справу" (Аристотель); політичну діяльність як вульгарну, брудну, принизливу справу.

У першому випадку (позитивна оцінка) політичну діяльність розглядали і характеризували як своєрідне, тонке і делікатне мистецтво управління суспільством, процесами, які відбуваються в ньому. За твердженням Аристотеля, політична діяльність є (у всякому разі має бути) миротворчою, тобто такою, що сприяє об'єднанню всіх громадян, суспільства навколо певної вищої мети — стратегії розвитку цього суспільства.

У негативному аспекті політичну діяльність розглядали як "марні політичні ігри", "пустопорожні балачки", "реалізацію людьми їхнього непомірного честолюбства" тощо.

Звичайно, у реальному житті в політичній діяльності є все — і позитив, і негатив, тобто досить часто у чистому, стерильному вигляді політичної діяльності немає.

Своєю суттю політична діяльність має два основні види — теоретичний і практичний.

До теоретичного можна зарахувати: ідеологічну, законотворчу, наукову, методичну, соціологічну, а до практичного — депутатську, урядову діяльність в органах місцевого самоврядування, партійну і громадську діяльність, участь у виборах, референдумах, мітингах, пікетуваннях, маніфестаціях тощо. Як правило, політики, особливо вищого рівня, займаються багатьма видами як теоретичної, так і практичної політичної діяльності.

Самі собою політичні процеси, в яких політик бере безпосередню участь або просто спостерігає за ними, аналізує їх, можна класифікувати у такий спосіб:

• залежно від характеру змін влади — еволюційний і революційний, мирний і насильницький;

• залежно від рівня усталеності — стабільний і нестабільний;

• залежно від публічності здійснення елітою і електоратом своїх функцій — відкритий і прихований (тіньовий).

Кожний політик у різний спосіб виконує такі функції:

• інтеграція суспільства, громадян, їх об'єднання навколо певних цінностей, інтересів, мети і завдань. Особливо яскраво це простежується в діяльності політиків — лідерів політичних партій, рухів, об'єднань. Власне, і в політичні партії, об'єднання та рухи громадяни об'єднуються на основі спільності таких цінностей, інтересів і завдань;

• пошук і прийняття оптимальних політичних рішень. Реалізація такої функції потребує відповідних аналітичних навичок, уміння порівнювати, вибирати і приймати найефективніші рішення. Багато в чому це залежить від політичного чуття політика, вміння передбачати, прогнозувати, а то й ризикувати;

• захист громадян від беззаконня, самоуправства бюрократії, підтримка громадського порядку;

• зміцнення політичних зв'язків з масами. Без цього політик швидко втрачає авторитет, підтримку громадян, після чого настає його політична смерть;

• ініціювання, оновлення та генерування оптимізму і соціальної енергії мас, їх мобілізація на досягнення певної мети. Ця функція особливо притаманна політикам-комуністам, майстрам виголошування промов, політикам, які знаються на журналістиці.

Політикам властиві й інші функції. Неважко визначити, які і якому конкретно політику вони притаманні залежно від багатьох обставин, у тому числі особистісних якостей політика. Повертаючись до першої функції політика, необхідно сказати саме про його політичні, соціальні інтереси та інтереси його прихильників, електорату. З одного боку, політик змушений співвідносити власні інтереси з інтересами мас, інших політиків, тобто різних суб'єктів політичного процесу. Тим часом легко помітити, що окремі політики досить активно "експлуатують" ті загальнолюдські проблеми, інтереси, потреби, які лежать, образно кажучи, на поверхні. Важко знайти в Україні політика, який би не обіцяв, скажімо, докласти зусиль до вирішення проблем праці, рівня життя, боротьби з корупцією тощо.

Як зазначалося, кожен політик має особисті риси характеру, рівень теоретичної і практичної підготовки. Якщо політику притаманні такі риси, як реакційність, консерватизм, жадоба влади, агресивність, конформізм, примітивізм у мисленні, то такого політика називають авторитарним (авторитарною особистістю). Концепція авторитарної особистості виникла ще в руслі неомарксизму франкфуртської школи, потім вона була асимільована ліворадикальною і ліберальною соціологією 60-х років.

Е. Фромм вважав, що авторитарна особистість надмірно страждає від почуття свободи, одноосібності, загубленості. Це все загострює її інстинкт до самозбереження і потяг до самоутвердження, що, у свою чергу, обертається волею до влади.

Протилежністю авторитарного політика є політик-неоконформіст (неоконформістська особистість).

Успіх діяльності політика забезпечує, окрім знань, навичок і вмінь, політична культура — своєрідний вид людської культури, який межує на стику політики і досягнень суспільства у матеріальній і духовній сферах і проявляється як цивілізована діяльність, поведінка у сфері політики і політичного життя.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--