Реферат: Теорія і методологія менеджменту

10.Порядок, який ґрунтується на принципі: «кожному своє місце і кожний працівник на своєму місці».

11.Відданість персоналу загальній справі.

12. Постійність персоналу, оскільки висока плинність — наслідок невмілого управління.

13. Ініціатива працівників, яка потребує від керівника застосування винагороди і відмову від особистої амбіційності.

14. Корпоративний дух, тобто єдність інтересів робітників і колективізм у роботі,

Управляти, як вважав Файоль, — «це означає передбачити, організувати, розпоряджатись, координувати і контролювати».

Послідовниками Файоля можна вважати Л. Гюліка, Л. Урвіка, Дж. Муні, К. Адамецького, А. Рейлі, Ч. Барнарда та інших учених, які розвинули і конкретизували це вчення.

Теорія ідеальної бюрократії (з 1920 p .). Сформував теорію «ідеальної бюрократії» відомий німецький соціолог Макс Вебер (1864—1920 pp.).

Сутність цієї теорії складають поняття:

— чіткий розподіл праці, що веде до появи висококваліфікованих спеціалістів на кожній посаді;

— ієрархія управління, за якою кожен нижчий рівень контролюється вищим і підпорядковується йому;

— наявність взаємопов'язаної системи узагальнених правил і стандартів, що забезпечують координацію виконання різних завдань;

— відсутність непорозуміння в міжособових стосунках;

— організація найму на роботу в суворій відповідності до технічних кваліфікаційних вимог, а також захист службовців від безпідставних звільнень;

— стратегія довгострокового найму співробітників;

— рух нагору в середині організації на підставі компетентності і широких знань, що набуваються з вислугою років.

Школа людських стосунків (з 1930 p .). Творцем школи людських стосунків є американський соціолог і психолог Елтон Мейо {1880—1949 pp.). Багаторічними дослідженнями, проведеними під його керівництвом у м.Хоторні (це поблизу Чикаго), було встановлено, що продуктивність праці робітників підвищується не стільки через підвищення заробітної плати, скільки через зміни взаємин між виконавцями і менеджерами в кращий бік, ріст задоволеності своєю працею і стосунками в колективі. Основна заслуга Мейо полягає в тому, що він довів залежність результатів праці від правильно підібраних прийомів управління міжособистісними стосунками.

Виникнення школи людських стосунків безпосередньо пов'язано також з іменем німецького психолога Гюго Мюнстерберга (1863 - 1916 pp.). У своїй праці «Психологія і промислова ефективність» він сформулював основні принципи, згідно з якими необхідно відбирати працівників на керівні посади, а також довів важливість гуманізації процесу управління, оскільки менеджер повинен керувати передусім людьми, а не машинами.

Серед учених, котрі досліджували цей напрям, слід відзначити роботи Мері Фолетт (1868—1933 pp.), яка проаналізувала стилі управління і розробила теорію лідерства, а також наукові розробки Ф. Герцберга, Д. Мак-Грегора, Р. Блейка, К. Арджіріса.

Емпірична школа управління (з 1940 p .). Емпіричну школу управління репрезентують вчені, які поєднали розробку теорії з вивченням практики управлінської діяльності на ґрунті синтезу основних ідей класичної школи та школи людських стосунків.

Одним з видатних теоретиків менеджменту і засновником зазначеної школи вважається професор менеджменту Нью-Йоркського університету Пітер Дракер (нар. в 1909 p.). Небезпідставно Дракеру приписують першість у створенні систематизованого вчення про управління як навчальну дисципліну, що дало змогу вивчати її в навчальних закладах. Найвідомішою його теоретичною засадою є концепція «управління за цілями», яка зробила «революцію», в світовій управлінській науці.

Загальна характеристика управління за цілями зводиться до трьох найбільш істотних його елементів:

— визначення чітких стратегічних цілей;

— залучення до процесу визначення цілей усіх працівників системи;

— оцінка ефективності на підставі результатів.

До провідних представників емпіричної школи відносяться також А.Слоун, Р. Девіс, Е. Плоумен, А. Чандлер, Л. Ньюмен, Д. Міллер та інші вчені, в яких теоретичні дослідження поєднані з практичною діяльністю,

Школа соціальних систем (з 1970 p .). Засновниками школи стали Ч. Барнард, Д. Марч, Г. Саймон, І. Ан Сорф, Вони сформулювали ідею про те, що будь-яка організація як відкрита складна система має тенденцію пристосовуватись до досить складного зовнішнього середовища, і головні причини того, що відбувається в системі, треба шукати поза нею. Запропонований ними системний підхід до управління дає змогу уникнути ситуацій, коли рішення в одній сфері переростає в проблему для іншої.

Ситуаційні теорії менеджменту (з 1980 p .). Серед «синтетичних» учень про управління особливе місце посідає ситуаційний, або кейсовий підхід (від англ. case— ситуація). Це скоріше спосіб мислення, ніж набір конкретних дій. Розроблений у Гарвардській школі бізнесу, він допомагає майбутнім менеджерам швидко розв'язувати проблеми. Найбільш досконалими ситуаційними теоріями с теорія адаптації (стратегії пристосування), теорія глобальної стратегії і теорія управління за результатами, створена фінськими фахівцями.

Формування поведінкового менеджменту стало результатом посилення взаємозв'язків концепції людських відносин із психологією, соціологією та ергономікою. Представниками його є Р. Лайкерт, А. Маслоу, Д. Мак-Грегор.