Важливою також вбачається і стаття Василенка В., об’єктом дослідження в якій стали основні принципи договору 1997 року, підписаного між Україною та Румунією.

Нараховується ряд статей як наукового, так і публіцистичного змісту, автори яких намагалися дати власну оцінку україно-румунським взаємовідносинам в різні проміжку часу. Зокрема це статті Бройде З..

Викликають інтерес і статті, автори яких оцінюють розвиток політичних подій в кожній окремо взятій державі, а саме в Румунії - стаття Кияка Т.; проблемні аспекти сучасних взаємин між Україною та Румунією. Про події в Україні писали Гнатишин І.М., Половець П.С.

Безумовно, жодна з цих розвідок не являє собою ізольовану характеристику тієї чи іншої країни. Весь попередній історичний розвиток взаємовідносин обох країн передумовив взаємозалежність суспільно-політичних процесів, які, як вже зазначалося вище, відбувалися в різні проміжки часу.

Необхідно зазначити той факт, що більшість статей з даної проблематики носять інформативно-публіцистичний характер і наукова цінність їх не визначальна.

Викликають нагальний інтерес окремі праці з даної проблематики, в яких в контексті міжнародних відносин висвітлюються особливості україно – румунських відносин. Це передусім академічні видання наукового характеру.

Втім, ми сподіваємося, що здійснення системного аналізу документального матеріалу у комплексі з об’єктивною оцінкою літератури із зазначеної проблематики, побудоване на принципі історизму, дасть можливість досягти мети курсової роботи.

2. Історичні аспекти україно–румунських відносин

2.1 Проблеми кордону

Для розуміння витоків проблем сучасних взаємовідносин України з Румунією необхідно зупинитися на з’ясуванні основних історичних причин, які покладені в основу стосунків двох держав.

Ослаблена внутрішньою кризою і військовими поразками Османська імперія була змушена визнати 1878 року незалежність Румунської держави, яка виникла на південних кордонах Австро-Угорщини і Росії.

Скориставшись розпадом Австро-Угорської і Російської імперій, а також слабкістю нових держав, що утворились на їхніх територіях, Румунія 1918 року протиправно загарбала українські етнічні території – Південну Бессарабію і Північну Буковину.

На початку 1918 року Румунія на порушення загальновизнаних норм міжнародного права щодо правонаступництва держав окупувала Бессарабію, південна частина якої становила етнічну українську територію і повинна була належати Україні як одній із держав-правонаступниць Російської імперії.

Наприкінці 1918 року Румунія окупувала Північну Буковину, ігноруючи волю представницьких органів українського населення цієї території - Народного Віче та Народної Ради - і нехтуючи тимчасовими домовленостями між українською та румунською Народними Радами, юрисдикція яких поширювалася, відповідно, на Північну Буковину (населену переважно українцями) та Південну Буковину (населену головним чином румунами).

З листопада 1918 року Буковинське Народне Віче ухвалило рішення про приєднання Північної Буковини до Західноукраїнської Народної Республіки. 6 листопада 1918 року на Північній Буковині був сформований регіональний комітет Української Народної Ради, який проголосив встановлення своєї влади на північній частині Буковини. Того ж дня представник центрального уряду Австро-Угорщини на Буковині підписав Протокол про передачу всієї влади на Буковині представникам Української Національної Ради та Румунської Національної Ради, які представляли, відповідно, українське і румунське населення Буковини.

7 листопада 1918 року голови Української та Румунської Національних Рад оприлюднили спільну Декларацію, в якій проголосили верховенство своєї влади на відповідній частині Буковини до того часу, доки не буде вирішено питання про її поділ між українською та румунською державами.

Проте 11 листопада 1918 року румунські війська, долаючи збройний опір українців, захопили Чернівці і окупували територію всієї Буковини.

Окрім порушення згаданої Декларації від 7 листопада 1918 року, дії Румунії суперечили положенням російсько-румунської угоди 1914 року про дружній нейтралітет, згідно з якою Росія взяла на себе зобов'язання протидіяти спробам порушення територіальної цілісності Румунії і визнавала за останньою право у будь-який зручний момент приєднати до себе населені румунами області Австро-Угорської імперії. Іншими словами, щодо Буковини мав застосовуватись принцип більшості населення: уразі розпаду Австро-Угорщини частина її території мала бути поділеною між Російською імперією та Румунією з врахуванням існуючих етнічних кордонів. Отже, відповідно до угоди 1911 року, правил правонаступництва щодо міжнародних договорів і волі населення Північної Буковини, ця територія не підлягала включенню до складу Румунії.

Запроваджений на окупованих Румунією українських землях жорстокий режим румунізації став причиною збройних повстань у м. Хотин (1919 р.), м. Татарбунари (1924р.), а також численних заворушень і протестів з боку українського населення.

Україна, Росія та Радянський Союз ніколи не визнавали факту окупації Румунією Північної Буковини та Бессарабії. Ні тристоронні переговори з цієї проблеми (Україна, Росія, Румунія), ні двосторонні (СРСР І Румунія), які малі місце у 20-х роках XX ст.., не призвели до її вирішення. У зв'язку з цим до 1940 року між СРСР та Румунією не існувало юридично оформленого державного кордону: їхні території розділяла тимчасова демаркаційна лінія.

Геополітичні зміни в Європі наприкінці 30-х — на початку 40-х років XX ст. дозволили Радянському Союзу відновити законні права України на Північну Буковину та Південну Бессарабію. На вимогу СРСР влітку 1940 року Румунія звільнила окуповані нею території, не чинячи при цьому збройного опору. Відповідно до обміну нотами між СРСР і Румуніє, який мав місце 26 - 28 червня 1940 року, території Північної Буковини і Бессарабії було повернено до складу Радянського Союзу і вони стали частинами територій України і Молдавії. На основі Законів, ухвалених Верховною Радою СРСР 2 серпня 1940 року, до території України було долучено Північну Буковину і Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії, де переважало україномовне населення, а з території України вилучалась Молдавська АРСР з приєднанням до неї решти Бессарабії і наданням їй статусу окремої союзної республіки у складі СРСР.

Після цього на підставі спільного подання Української РСР і Молдавської РСР затвердженого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 листопада 1940 року, було визначено лінію українсько-молдавського державного кордону. Одночасно між СРСР і Румунією відбувалося юридичне оформлення і встановлення державного кордону на його українському і молдавському відтинках. На момент нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року державний кордон на українському відтинку було майже повністю делімітовано і демарковано; лишились формально невизначеними його незначні ділянки у дельті Дунаю.

У такий спосіб з червня 1940 року і до квітня 1941 р. було юридично оформлено територіальні зміни, які поклали край протиправній окупації етнічних земель і в результаті яких державний кордон між Українською РСР і Румунією в основному співпав з лінією етнічного кордону між ними. Принагідно зазначимо, що так званий Пакт Ріббентропа-Молотова, ні таємний додатковий Протокол, укладені 23 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною, не містили жодних положень щодо територіальних розмежувань або встановлення державного кордону між СРСР та Румунією.

Офіційною назвою Пакту Ріббентропа - Молотова є Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною. Його форма і зміст не суперечили нормам міжнародного права і були у повній відповідності з міжнародною практикою укладання такого типу договорів. У ньому не було жодних положень, що стосувались територіальних питань і були спрямовані проти третіх держав. Договір втратив чинність після нападу Німеччини на Союз РСР 22 червня 1941 р.

Що стосується додаткового Протоколу, то цей документ був юридично нечинним з моменту його підписання, оскільки в ньому йшлося про "територіально-політичний переустрій областей", що входили до складу Естонії, Латвії, Литви, Польщі та Фінляндії без відома і згоди зазначених держав.

Румунія прямо не згадувалась у Протоколі, п.3 якого лише передбачав, що Німеччина не має інтересів у Південно-Східній Європі і визначає наявність таких інтересів у Радянського Союзу щодо Бессарабії.

Тому ні Україна ні Радянський Союз ніколи не брали на себе зобов’язання щодо утримання від відновлення права на протиправно окуповані Румунією українські етнічні території, а завжди послідовно наполягали на його реалізації. Саме це право і було юридичною підставою територіальних змін, що відбулися в Південно-Східній Європі влітку 1940 р. Як союзник Німеччини у другій світовій війні її співучасник в агресії проти СРСР, 1941 р. Румунія окупувала значно більші ніж у минулому частини українських територій відповідно до домовленостей між Гітлером і Антонеску, а також між військовим командуванням Німеччини і Румунії.

Під час другої румунської окупації Україна зазнала значних людських і матеріальних втрат, а проти її мирного населення було здійснено тяжкі злочини. Звільнення українських земель від румунської окупації фактично відбулося 1944 року внаслідок поразок, яких почали зазнавати країни-агресори наприкінці другої світової війни.

У правовому плані повоєнне територіальне врегулювання між Україною та Румунією було здійснено шляхом підписання 10 лютого 1947 року Паризького мирного договору між країнами — учасницями антигітлерівської коаліції, в тому числі Україною, з одного боку, та Румунією — з іншого. Паризький мирний договір підтвердив легітимність включення до складу України Північної Буковини, (нині Чернівецька область) та Південної Бессарабії (нині частина Одеської області) — українських етнічних земель, протиправно загарбаних і окупованих Румунією ще 1918 року. Цей договір став одним з головних юридичних актів, які підбили підсумки другої світової війни, визначили основи територіального розмежування між Україною та Румунією та створили правове підґрунтя для формування сучасного українсько-румунського кордону.

Не будучи спеціальною угодою з питань кордонів, Паризький договір встановив кордон з Румунією лише у загальних рисах. Його стаття 1, єдина "територіальна" стаття, не фіксувала опису лінії проходження кордону. Тут були лише посилання на карту малого масштабу, що практично унеможливлювало точну ідентифікацію кордону, особливо на окремих невизначених раніше ділянках, зокрема, в районі дельти Дунаю.

У зв'язку з цим після набуття Паризьким договором чинності (15 вересня 1947 року) виникла потреба в уточненні радянсько-румунського кордону з метою його делімітації (на картах великого масштабу) та демаркації (на місцевості).