Реферат: Українська кооперація у громадсько-політичному житті Західної України

Новизною у підході до ряду аспектів проблеми вирізняється стаття А. Жука “Роль кооперативного руху в українській визвольній боротьбі” в англомовному збірнику, присвяченому 700-річчю Львова. Зазначена праця привертає увагу тим, що містить ряд тверджень стосовно місця і ролі української кооперації в суспільно-політичному житті Західної України.

Традиційно велика увага до українського кооперативного руху характерна для польської історіографії. Окремі аспекти діяльності українських кооперативів у Другій Речі Посполитій знайшли відображення у працях М. Філінського, Т.Клапковського. М.Па­пєжинська-Турек проаналізувала стан української кооперації у 1921-1926 рр. Еко­но­мічний потенціал української кооперації досліджував З. Павлучик. Важливі аспекти проблеми розглядаються у працях М. Сича, в яких прослідковано структурно-органі­заційну еволюцію української кооперації впродовж досліджуваного періоду, висвітлено форми і методи діяльності кооперативів, характер взаємин українських кооперативних уста­нов із польськими властями. Праці польських дослідників містять певний фактичний матеріал з історії української кооперації, почерпнутий з архівів Польщі. Проте, спеціальних досліджень, присвячених вивченню означеної нами проблеми, в польській історіографії немає.

Таким чином, незважаючи на незаперечні успіхи істориків у вивченні кооператив­ної тематики, проблеми громадської діяльності українських кооперативів, взаємодії української кооперації з іншими національними інституціями як винятково важливий аспект суспільно-політичного та соціально-економічного життя краю потребують комплексного і ґрунтовного дослідження.

Джерельну базу дисертаційного дослідження складають, насамперед, неопублі­ковані архівні джерела. Найбільш численні за кількістю та цілісні за повнотою висвітлення досліджуваної проблеми зібрання документів містяться у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), Центральному державному історичному архіві (ЦДІА) України у м. Львові, державних архівах Волинської (ДАВО), Івано-Франківської (ДАІФО), Львівської (ДАЛО) та Тернопільської (ДАТО) областей. Зокрема, в ЦДАГОУ, у фонді 6 (Центральний комітет Комуністичної партії Західної України. 1917-1936 рр.) зберігається значна кількість документів, які стосуються діяльності українських політичних і громадських організацій у сфері кооперації. Цінним джерелом для вивчення теми стали протоколи засідань керівних органів Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), доповідні записки партійних осередків про стан і роботу кооперативних організа­цій, які допомогли визначити спектр партійних впливів на кооперацію.

Вагомим джерелом є фонди ЦДІА України у м. Львові. Для дослідження взаємин українських кооперативних установ з національними політичними партіями важливе значення мали фонди 344 (Українське національно-демократичне об’єднання. 1925-1939 рр.) та 351 (Центральний комітет Українського селянсько-робітничого соціаліс­тичного об’єд­нання “Сельроб”, м. Львів). У фондах 206 (“Рідна школа” – Українське педагогічне това­риство у Львові. 1881-1939), 302 (Крайове сільськогосподар­ське това­риство “Сільський господар”, м. Львів. 1899-1944), 348 (Товариство “Просвіта”, м. Львів. 1868-1939 рр.) містяться матеріали про координацію діяльності центральних коопера­тивних установ з українськими громадськими культурно-просвітницькими та госпо­дарськими товариствами. Для ілюстрації ставлення Греко-католицької церкви до українського кооперативного руху послу­жили матеріали фонду 358 (Митрополит Греко-католицької церкви). Значний науковий інтерес для авторки становили документи центральних фахових кооперативних союзів, які містяться у фондах 449 (Кооператив “Народна торговля” у Львові) і 762 (“Центросоюз”. Союз кооперативних союзів з обмеженою від­по­відальністю у Львові).

Важливі матеріали, які всебічно висвітлюють роль української кооперації у громадсько-політичному житті Західної України, виявлені авторкою в державних архівах Волинської (ДАВО), Івано-Франківської (ДАІФО), Львівської (ДАЛО) та Тернопільської (ДАТО) областей. Різноманітні за характером документи, що розкривають особливість суспільно-політичної ситуації в регіоні, форми і методи діяльності українських політичних партій у сфері кооперації, міжпартійну боротьбу за посилення впливів на кооперативи, містяться у ДАІФО, у фонді 2 (Станіславське воєводське управління). Характер політики владних структур та комплекс проблем партійно-політичного протистояння навколо кооперації відображають матеріали, що зберігаються у фондах 6 (Станіславське повітове староство), 68 (Станіславське воєводське управління державної поліції), 226 (Прокуратура окружного суду). У ДАВО, у фондах 36 (Луцьке повітове староство), 45 (Луцька пові­това команда державної поліції), 46 (Волинське воєводське управління) зберігаються рапорти і донесення польських посадових осіб про стан української кооперації у Волин­ському воєводстві, зокрема статистичні дані про кількість кооперативів та їхній кадровий склад, інформаційні звіти польських державних структур про діяльність українських кооперативних організацій. Цікаві матеріали з дослі­джуваної теми виявлені у ДАЛО. Серед них найбільший інтерес викликали документи фонду 110 (Львівське міське староство), які стосуються діяльності центральних коопера­тивних об’єднань і проливають світло на процеси ідейної та організаційної еволюції українського кооперативного руху. В ДАТО, у фонді 231 (Тернопільське воєводське управління), зберігаються документи, які містять донесення польських державних структур про діяльність українських кооперативних організацій на підзвітній території, інформаційні повідомлення про хід міжпартійної боротьби за впливи на кооперацію.

Суттєвим доповненням до архівних джерел є опубліковані документи та матеріали. Цінним джерелом для вивчення досліджуваної проблеми є збірники з історії української суспільно-політичної думки, упорядковані науковцями в Україні та діаспорі, які містять документи, що відображають позицію українських політичних партій і громадських організацій, Греко-католицької церкви щодо української кооперації.

Окрему групу історичних джерел складає мемуарна література, яка подає відомості про суспільно-політичні та соціально-економічні процеси в Західній Україні. Неабияку цінність у цьому контексті мають регіональні історико-мемуарні збірники, на сторінках яких опубліковані спогади колишніх активних учасників громадського життя та кооперативного руху. Цікаві відомості з історії української закупівельно-збутової коопе­рації містяться у спогадах І. Мартюка. Інформацію про специфіку відносин кооперативів з політичними організаціями знаходимо у спогадах партійних діячів І. Макуха, В. Мар­тинця та П. Мірчука.

Джерелознавчу базу дослідження суттєво збагатило залучення значної кількості періодичних видань. У дисертаційному дослідженні широко використана кооперативна періодика (“Господарсько-кооперативний часопис”, “Кооперативна республіка”, “Кооперативне молочарство”, “Кредитова кооперація”); періодичні видання національ­них політичних партій і об’єднань (“Діло”, “Громадський голос”, “Мета”, “Наші вісти”, “Українська Нива”, “Нова зоря” та ін.); українських громадських товариств (“Календар “Сільсь­кого господаря”, “Календар товариства “Просвіта”, “Календар Жіночої Долі”); поль­ські часописи “Sprawy narodowosciowe”, “Sprawozdanie z zucia mniejszosci narodowych”. Періодичні видання не тільки висвітлювали розвиток подій у Західній Україні, але й коментували їх, що дало можливість зробити деякі висновки про еволюцію тогочасної громадської думки щодо українського кооперативного руху.

Важливою групою джерел є статистичні збірники, які містять значну частину матеріалів про кількісний і якісний склад українських кооперативних організацій, а також результативність діяльності кооперативів. Порівняльно-синтезований аналіз зафіксованих у них показників дозволив визначити основні тенденції розвитку українського кооперативного руху.

Використання усієї сукупності наявних джерел з обов’язковим їх осмис­лен­ням робить можливим ґрунтовно дослідити місце і роль українського коопе­ративного руху в громадсько-політичному житті Західної України у 1920-1939 рр.

У другому розділі – “Розвиток українського кооперативного руху в умовах національної політики Другої Речі Посполитої” – охарактеризовано основні етапи ідеологічно-організаційного розвитку української кооперації у 1920-1939 рр., з’ясовано особливість функціонування українських кооперативів в умовах панування польських політичних режимів.

Відзначається, що система української кооперації в досліджуваний період формувалася на основі творчого використання досвіду, здобутого в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., відповідно до нових національно-політичних і соціально-економічних умов життя українців у Польщі. Відродженню української кооперації сприяв закон від 29 жовтня 1920 р., який дозволяв створювати національні кооперативні об’єднання, гарантував дотримання основних демократичних принципів кооперативного руху (вільне і відкрите членство, нескладний спосіб заснування і реєстрації кооперативів тощо).

Уже в перші місяці після ухвали кооперативного закону спостерігалась помітна активізація ідеологічно-організаційних пошуків теоретиками й засновниками української кооперації. В основу кооперативної ідеології була покладена теза про злиття коопера­тивного руху в одне ціле з національно-визвольною боротьбою українського народу заради здобуття державної самостійності. Теоретики вбачали в кооперації єдиний шлях до економічного і національного відродження, тому прагнули залучити в її систему якомога більше українських селян, обстоювали за кооперацією право господарської самодіяльності.

У розділі проаналізовано пошук засновниками кооперації оптимальних форм кооперативних організацій і раціональної структури кооперативної системи. Ствер­джується, що в результаті проведення копіткої організаційної роботи у 1920-1925 рр. в основному, завершилося організаційне оформлення системи українських кооперативних організацій, сформувалися чотири головні види украпнськоп коопераціп і, в залежності від виду, склалася їхня різноступенева організаційна форма: господарсько-споживча (у 30-х роках ХХ ст. – закупівельно-збутова) кооперація прийняла триступеневу організацію (сільські кооперативи, повітові й окружні союзи, “Центросоюз”), двоступеневу форму прийняли міська споживча (міські споживчі кооперативи, “Народна торгівля”), молочарська (районні молочарні, “Маслосоюз”), кредитна (сільські і міські кредитні каси – “райффайзенівки” і “українбанки”, “Центробанк”).

Ідейно-організаційним і ревізійним центром украпнськоп коопераціп став Крайовий ревізійний союз (з 1929 р. – Ревізійний союз українських кооперативів, РСУК), який сприяв поширенню кооперативної ідеї серед народу, забезпечував створення розгалу­женої кооперативної мережі, здмйснював періодичні перевірки та ревізії діяльності кооперативів усіх рівнів, координував співпрацю окремих видів української кооперації. У 1921-1925 рр. кількість кооперативів усіх типів, підпорядкованих Крайовому ревізійному союзу, збільшилась з 579 до 1029, їх членами були 158 057 осіб.

На початку 20-х років ХХ ст. польська влада сприймала створення націо­нальних кооперативів як доконаний факт і не здійснювала помітного впливу на кооперативний рух. Проте українська кооперація розглядалась властями як засіб унезалежнення українства. Із встановленням у травні 1926 р. режиму “санації” посилилося прагнення урядових чинників контролювати і “регулювати” її розвиток, “узгодити” діяльність україн­ських кооперативів з планами господарського поступу країни. Згідно з розпоря­джен­нями президента Польщі “Про промислове право” від 7 червня 1926 р. і “Про буді­вель­не право” від 16 лютого 1928 р. за невідповідність встановленим санітарним нормам представники адміністрації масово закривали україн­ські кооперативи, чинили перешкоди в їх реєстрації. У 1928-1930 рр. від погромів, влаштованих польськими шовіністичними колами, постраждали сотні кооперативів. Вели­ких матеріальних і моральних збитків українській кооперації було завдано в ході “пацифікації”.

Попри репресивну політику польських властей, українська кооперація з року в рік зміцнювала свої позиції. Кількість кооперативів у системі РСУК у 1925-1930 рр. зросла з 1029 до 3146. Організаційні основи української кооперації, у порівнянні з поль­ською, були набагато міцнішими: впродовж 1925-1927 рр. кількість кооперативів – членів РСУК – зросла на 71 %, а польські союзи практично не розширювали своєї мережі. На початок 30-х років ХХ ст. РСУК став найбільшим кооперативним союзом у Польщі: у 1930 р. під його підпорядкуванням знаходились 26,3 % загальної кількості кооперативів, хоча українці становили лише 11 % населення. Водночас п’ять польських ревізійних союзів об’єднували лише 61 % кооперативів.

Розгортання кооперативного руху на Волині, Поліссі, Холмщині й Підляшші у 20-х роках ХХ ст. відбувалося значно повільніше, ніж у Галичині, що великою мірою зумовлювалося низькою свідомістю місцевого населення та відсутністю тут ідейного проводу. Отримавши право здійснювати ревізії на території всіх українських етнічних земель у складі Польщі, з 1926 р. Крайовий ревізійний союз помітно активізував ідеологічно-організаційну роботу в північно-західному регіоні. Для координації діяльності українських кооперативів у Волинському, Люблінському, Поліському воєводствах у 1927 р. було створено спеціальний організаційно-інструкторський відділ РСУК в Луцьку – так званий Інспекторат РСУК. Йому підпорядковувався Холмсько-Підляський комітет організації кооперативів. Кількість українських кооперативів у північно-західних землях у 1926-1930 рр. значно збільшилася (з 45 у 1926 р. до 506 у 1930 р.), помітно зросла кооперативна свідомість місцевого населення.

Організаційний розмах українського кооперативного руху був настільки сильним, що навіть світова економічна криза, яка охопила Польщу на початку 30-х років, не відразу його зупинила, хоч і спричинила скорочення обсягів товарообороту й занепад багатьох кооперативних організацій. Завдяки міцним ідейно-організаційних основам, вмінню знаходити і впроваджувати ефективні методи господарювання, українська кооперація не лише зуміла подолати негативні тенденції, але й продовжувала розвиватися. У 1930-1931 рр. припинили своє існування 458 кооперативів, натомість розпочали діяльність 512 нових кооперативних організацій.

З початку 30-х років ХХ ст. українська кооперація в Польщі все більше підпадала під державний контроль. Згідно з розпорядженням президента Польщі від 27 жовтня 1932 р. “Про товариства”, в листопаді-грудні 1932 р. було заборонено функціонування 89 українських кооперативів у Галичині. На Волині внаслідок “впорядкування” ук­раїнсь­кої кооперації відповідно до нових санітарних норм було призупинено діяльність 100 кооперативів, у Холмщині й Підляшші власті закрили 41 кооператив. Авторка акцентує увагу на специфічній щодо української кооперації політиці польських властей на Волині, Поліссі, Холмщині й Підляшші, яка реалізовувалась в рамках т.зв. “регіональної” програ­ми, що мала на меті перервати співпрацю українських кооперативів цього регіону з галицькими кооперативними центрами, відгородити їх “сокальським кордоном”. Польська адміністрація протидіяла засновуванню українських кооперативних організацій та їх приєднанню до РСУК, здійснювалися також заходи для підпорядкування кооперативів польським ревізійним союзам.

У 1934 р. розпочалася реорганізація системи української кооперації у відповідності до нового кооперативного законодавства Польщі. 9 травня 1934 р. у сеймі було ухвалено новий кооперативний закон, згідно з яким РСУК утратив право ревізії всіх кооперативів Краківського, Волинського, Поліського й Люблінського воєводств, а на території трьох східногалицьких воєводств – право ревізії будівельних і ощадно-позичкових кооперативів. У результаті новацій зі складу РСУК було виведено 435 українських кооперативів, які були змушені перейти під “опіку” польських місцевих кооперативних союзів.

Антиукраїнська позиція польських властей значно ускладнила розвиток україн­ського кооперативного руху в північно-західних українських землях. На початку 1935 р. польська адміністрація приступила до реалізації програми руйнування української кооперації шляхом обмеженнь у створенні нових кооперативів, уведенні до українських кооперативів польського елемента, розбудові кооперації на засадах “польсько-української співпраці”.

Заборони й переслідування не позбавили українських кооператорів Волині, Полісся, Холмщини й Підляшшя ідейного зв’язку з керівництвом кооперативної системи в Галичині. У грудні 1934 р. дирекція РСУК прийняла рішення не переривати стосунків з кооперативами з північно-західних українських земель і надалі виконувати для них роль ідейно-організаційного центру. Заслуговує на увагу, що обмеження терену діяльності РСУК трьома східногалицькими воєводствами не мало суттєвого впливу на динаміку розвитку українського кооперації. Вже у 1934 р. на місце відокремлених кооперативів із північно-західних земель у члени РСУК були прийняті 238 нових кооперативів із Галичини. Кількість членів українських кооперативних організацій в системі РСУК безперервно зростала і в 1936 р. досягла 587 291 осіб.

На знищення української молочарської кооперації спрямовувався молочарський закон, прийнятий у 1936 р., згідно з яким до молочарень ставилися високі технічні й санітарні вимоги, а планування їх мережі залежало від адміністративних чинників.

Українським кооперативним організаціям доводилося долати перешкоди і суто господарського характеру. У другій половині 30-х років ХХ ст. цілим рядом постанов, розпоряджень польських фінансових структур було суттєво обмежено асортимент товарів, якими могли торгувати українські коперативи, внаслідок чого їх прибутковість суттєво знижувалась.

В цілому упродовж досліджуваного періоду представник?