Реферат: Украинский опыт в Антарктиде
Бактерії, як показали результати досліджень, можуть існувати і в товщі льодяного покрову, де вони знаходяться в стані анабіозу протягом багатьох тисяч років.
Своєрідність континенту вплинула на характер діяльності тут людини. Наукові прагнення переважають над усіма іншими. Саме тому Шостий материк в наш час є ареною міжнародного співробітництва країн всіх інших п’яти континентів. Антарктиду справедливо називають материком науки, миру та міжнародної співпраці.
2. Освоєння та наукові дослідження Антарктики
2.1. Антарктика в системі міжнародного співробітництва
Тривалий час експедиції в незаселені холодні антарктичні райони не супроводжувалися створенням яких-небудь стаціонарних баз або висуненням претензій з боку держав, які направляли свої експедиції, на встановлення ними суверенітету на віднайдених ними територіях Антарктиди. Такі територіальні претензії почали висуватися та оформлюватися в односторонньому порядку на початку ХХ століття. Ініціатива належала Великобританії, яка починаючи з 1908 року в наступні роки прийняла кілька національних актів, які проголошували суверенітет над значною кількістю островів та земель, а також над прилеглими до них морськими водами.
Ініціативу підхопила Франція у 1924 році, потім Норвегія у 1930 році. Норвегія висловила свої претензії на територію, яка включала острів Петра І, відкритий експедицією Ф. Беллінгаузена та М. Лазарєва. СРСР в свою чергу повідомило нотою від 24 січня 1939 року норвезький уряд про невизнання законного характеру цієї акції Норвегії та резервувало свою точку зору щодо державної приналежності земель, відкритих російськими мореплавцями. В 1939 – 1940 роках Аргентина та Чілі висунули свої претензії на територію, яка в значній мірі збігалася з британською. В кінці 40-х – на початку 50-х років ХХ ст. виникло декілька конфліктних ситуацій, що з боку Великобританії, Аргентини і Чілі супроводжувалися демонстрацією військової сили. Міжнародні кола були також занепокоєні відомостями, що з’явилися у засобах масової інформації, про можливе використання Антарктиди у військових цілях, зокрема перетворення її в полігон для випробування ядерної зброї. [8].
Однак вражаючі результати міжнародного співробітництва в Антарктиці, численних робіт, проведених протягом Міжнародного геофізичного року (1 липня 1957 р. – 31 грудня 1958 р.), спільна плідна діяльність вчених різних країн по вивченню Антарктиди та прилеглої до неї акваторії, засвідчили можливість вирішення антарктичної проблеми на основі взаєморозуміння та співробітництва.
З 15 жовтня по 1 грудня 1959 року у Вашингтоні відбулася Міжнародна конференція по Антарктиці. В ній взяли участь 12 держав, які на час скликання конференції безпосередньо проводили наукові дослідження в Антарктиці. До них входили як держави, які висунули територіальні претензії на антарктичні райони (Австралія, Аргентина, Великобританія, Нова Зеландія, Норвегія, Франція та Чілі), так і держави, які не визнавали подібні претензії (Бельгія, СРСР, США, Південно-Африканський Союз та Японія). 1 грудня вони прийняли Договір про Антарктику, який на тривалий час визначив її міжнародно-правовий режим. [8].
Пункт 1 першої статті Договору проголошує: “Антарктика використовується тільки в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі, як створення військових баз i укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї”. [3].
Таким чином, велика частина Земної кулі – цілий материк та прилеглий до нього великий район – вперше в історії міжнародних відносин вперше були перетворені в зону миру, в межах якої забороняється будь-яка військова і дозволяється лише мирна (невійськова) діяльність.
В той же час, Договір про Антарктику не перешкоджає використанню “військового персоналу чи оснащення для наукових досліджень або для будь-яких інших мирних цілей”, але зобов’язує будь-яку з Договірних Сторін інформувати інші Договірні Сторони “про будь-який військовий персонал або оснащення, призначене для направлення його в Антарктику з додержанням умов, передбачених у пункті 2 статті I цього Договору”. [3].
Однією з центральних статей Договору про Антарктику є стаття V, яка проголошує, що будь-які ядерні вибухи в Антарктиці i видалення в цьому районі радіоактивних матеріалів забороняються. Дана стаття перетворила Антарктику не лише в мирну, а й в без’ядерну зону. Але Договір не передбачає заборону використання в Антарктиці ядерного обладнання та ядерної техніки. Саме тому на американській базі Мак-Мердо була споруджена та функціонувала в 60-х і першій половині 70-х років ХХ століття атомна електростанція (АЕС). Однак було виявлено витік радіоактивних відходів, АЕС демонтували, а забруднений нею район ретельно очистили. Через важкість вирішення проблеми ядерної безпеки в умовах Антарктики інші проекти створення атомних установок в Антарктиці не були реалізовані. [8].
Договір проголошує свободу наукових досліджень в Антарктиці. Стаття ІІ Договору стверджує, що свобода наукових досліджень в Антарктиці i співробітництво з цією метою, як вони застосовувались протягом Міжнародного геофізичного року, продовжуватимуться відповідно до положень цього Договору. Події, що відбувалися в Антарктиці після початку дії Договору, підтверджують те, що обмін науковим персоналом та науковою інформацією набули стійкого та широкого характеру. Наукова рада по дослідженню Антарктики плідно взаємодіє з багатьма міжнародними організаціями, такими як Науковий комітет по дослідженню океану, Комітет по дослідженню космосу. А також з багатьма національними організаціями та органами, що займаються питаннями дослідження Антарктики.
Важливою для оцінки змісту та значення Договору про Антарктику є та обставина, що договірним сторонам вдалося владнати територіальне питання. Компромісне рішення склало зміст статті ІV Договору про Антарктику, яка стверджує: “ніщо, що міститься в цьому Договорі, не повинно тлумачитись як відмова будь-якої з Договірних Сторін від раніше заявлених прав або претензій на територіальний суверенітет в Антарктиці; відмова будь-якої з Договірних Сторін від будь-якої основи для претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці або скорочення цієї основи, яку вона може мати в результаті її діяльності чи діяльності її громадян в Антарктиці або з інших причин; таке, що завдає шкоди позиції будь-якої з Договірних Сторін щодо визнання або невизнання нею права чи претензії, або основи для претензії будь-якої іншої держави на територіальний суверенітет в Антарктиці”. [3], [8].
Але одночасно з цим, у пункті 2 тієї ж статті говориться: “ніякі дії або діяльність, що мають місце, поки цей Договір залишається чинним, не створюють основи для заяви, підтримання або заперечення будь-якої претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці i не створюють ніяких прав суверенітету в Антарктиці. Ніяка нова претензія або розширення існуючої претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці не заявляється, поки цей Договір залишається чинним”. Таким чином територіальне питання “заморозилося” на час дії Договору. [3].
З питанням про територіальні претензії було тісно пов’язане питання про юрисдикцію над людьми на час їх перебування в Антарктиці. Як не дивно але саме держава, яка висувала територіальні претензії, Великобританія, стала ініціатором статті, яка стверджує - без шкоди для відповідної позиції кожної Договірної Сторони стосовно юрисдикції над усіма іншими особами в Антарктиці, спостерігачі, призначені відповідно до положень пункту 1 Статті VII, i науковий персонал, яким обмінюються згідно з підпунктом 1 b) Статті III Договору, а також персонал, що супроводжує будь-яких таких осіб, знаходяться під юрисдикцією тільки тієї Договірної Сторони, громадянами якої вони є, щодо всіх дій або упущень, якi мають місце під час їх перебування в Антарктиці для виконання своїх функцій. [8].
Договір про Антарктику приділяє значну увагу механізмам забезпечення дотримання положень Договору. Одним з основних засобів є Консультативні наради, які скликаються зазвичай один раз на два роки, не враховуючи спеціальні сесії. Їх метою є обмін інформацією, взаємні консультації з питань Антарктики, а також розробка, розгляд та рекомендації урядам держав-учасниць засобів, що сприяють здійсненню принципів та цілей Договору. З розглянутих питань Консультативними нарадами приймаються рекомендації, які вступають в силу і стають обов’язковими для сторін Договору після їх затвердження всіма державами, представники яких мали право брати участь в роботі даної наради. [8].
Іншим важливим засобом забезпечення дотримання положень Договору про Антарктику є система інспекцій, що передбачена його статтею VII, згідно з якою кожна Договірна Сторона, представники якої мають право брати участь у нарадах, передбачених у Статті IX цього Договору, має право призначати спостерігачів для проведення будь-якої інспекції, передбаченої цією Статтею. Кожен спостерігач призначений відповідно до даної статті, має повну свободу доступу в будь-який час у будь-який або всі райони Антарктики. При цьому всі райони Антарктики, включаючи всі станції, установки та устаткування в цих районах, а також усі морські й повітряні судна в пунктах розвантаження i вантаження вантажу або персоналу в Антарктиці, завжди відкриті для інспекції вказаними вище спостерігачами. Спостереження з повітря може проводитись у будь-який час над будь-яким або всіма районами Антарктики кожною Договірною Стороною, що має право призначати спостерігачів. Для сприяння інспекційному контролю встановлено завчасний обмін держав інформацією про всі сторони діяльності в Антарктиці (про всі експедиції в Антарктику або в межах Антарктики; про всі станції в Антарктиці, які займають громадяни певної держави; про будь-який військовий персонал або оснащення, призначене для направлення нею в Антарктику з додержанням умов, передбачених у пункті 2 Статті I Договору про Антарктику). [8].
Договір про Антарктику відкритий для приєднання до нього будь-якої держави, що є членом ООН, або будь-якої іншої держави, яка може бути запрошена приєднатися до Договору зі згоди всіх Договірних Сторін, представники яких мають право брати участь в Консультативних нарадах.
Договір про Антарктику безстроковий. Він дозволяє внесення в нього змін та поправок зі згоди всіх консультативних сторін Договору. [3].
Договір про Антарктику вступив в дію 23 липня 1961 року. Він є головною складовою частиною системи Договору про Антарктику, яка складається з вище названого Договору, пов’язаних з ним окремих міжнародних документів, а також діючих в рамках Договору та цих документів інших засобів. До міжнародних документів в рамках системи Договору про Антарктику відносяться такі, як Конвенція про збереження антарктичних тюленів (1972р.), Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики (1980р.), Протокол про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику (від 4 жовтня 1991року). [8].
На період проведення Міжнародного Геофізичного Року (1957 – 1958), про який вже згадувалося вище, Міжнародна Рада з питань Науки (The International Council for Science) організувала Спеціальний Комітет з Антарктичних Досліджень для координації наукових досліджень дванадцяти держав, які вели активну діяльність в Антарктиці в цей період. Небувалий успіх Міжнародного Геофізичного Року спонукав Міжнародну Раду з питань Науки організувати Науковий Комітет Антарктичних Досліджень (Scientific Committee on Antarctic Research – SCAR). [14].
Йому доручається організація, проведення і координація наукових досліджень в Антарктиці. SCAR також забезпечує систему Договору про Антарктику міжнаціональними, незалежними науковими порадами.
SCAR - це єдина міжнародна, неурядова організація, яка здатна займатися якнайширшим спектром наукових досліджень, ?