Реферат: Видатні постаті радянського менеджменту
Завданнями наукової організації управління вважав визначення основних прийомів і найраціональніших методів організації праці. Як об’єкт наукової організації управління досліджував проблеми планування, обліку, контролю виробничої діяльності, формування структури організаційних об’єднань, правильного розподілу обов’язків і відповідальності серед окремих посадових осіб і частин організації, питання дисципліни, методи добору і використання кадрів.
П. Керженцев розробив підхід до управління, який базується на виділенні спільних рис у будь-якій діяльності з управління людьми; обґрунтував висновок про доцільність перенесення організаційного досвіду з однієї галузі в інші; сформулював певні ознаки загально організаційного порядку (визначення цілей і завдань організації, вибір типу організації, розроблення плану і методів роботи, використання людських ресурсів, запровадження обліку і контролю). Здійснив порівняльний аналіз лінійних і функціональних структур, розробив і запропонував рекомендації з використання “штабної організації”. Відстоював необхідність залучення самих працівників у процес створення наукової системи організації та управління.
Основні ідеї П. Керженцева викладено у працях “Принципи організації” (1921), “НОП: наукова організація праці” (1923), “Боротьба за час” (1923). Актуальні й сьогодні висунуті ним положення про стандартизацію продукції, умови праці, раціональне використання матеріальних засобів, про планування, широке впровадження в практику методів соціально-економічного експериментування, про координацію дій робочого і управлінського апарату, чіткий розподіл обов’язків серед виконавців, про впровадження в організацію праці психофізіології та психотехніки, нормалізацію навчання.
Петрова Ірина Леонідівна
Ірина Леонідівна Петрова (нар. 1957) – доктор економічних наук, відомий український фахівець з проблем зайнятості та управління персоналом. Закінчила Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка (1979), захистила кандидатську (1999) і докторську дисертації з теоретичних та практичних проблем розвитку і регулювання трудових відносин. З 1983 по 1995 – викладач Київського державного педагогічного інституту ( нині НПУ ім. М.П. Драгоманова). У 1995-1997 рр. працювала провідним науковим співробітником Науково-дослідного центру зайнятості та ринку праці. З 1997 р. поєднує викладацьку, наукову і консалтингову діяльність. Завідує кафедрою менеджменту та маркетингу в Університеті економіки та права “Крок”, професор кафедри управління персоналом Київського національного університету. Є учасником програми “Лідери майбутнього в МВА” міжнародного проекту “Бізнес-менеджмент – освіта в Україні”. В межах цього проекту стажувалася в Університеті Міннесоти (США). Активно займається науково-дослідною роботою. Брала участь як керівник і виконавець у декількох проектах, зокрема щодо функціонування і розвитку ринку праці, створення робочих місць в економіці України, формування регіонального ринку праці.
І. Петрова – член науково-методичної ради при Міністерстві праці та соціальної політики України. Постійно виступає на українських і міжнародних конференціях. Є членом редколегії наукових фахових журналів “Зайнятість та ринок праці”, “Демографія і соціальна політика”, консультантом відомої компанії Гештальт Консалтинг Груп. Була науковим керівником і консультантом низки проектів, виконаних для різних організацій м. Києва, зокрема проекту “Мотивація та оцінювання персоналу” (АППБ “Аваль”), “Реконструкція кадрової служби у світлі стратегічних завдань” (ВАТ “Укр-транснафта”).
Основна тематика її наукових інтересів – реформування зайнятості в контексті трансформаційних і глобалізаційних змін; регулювання ринку праці в Україні; управління мотиваційною системою, стратегічне управління персоналом; розроблення конкурентних стратегій, мотивація та оцінювання персоналу, інноваційний кадровий менеджмент.
З цих проблем має понад 100 наукових публікацій. Серед них дві індивідуальні та дві колективні монографії, розділи і підручниках і посібниках “Загальна економіка”, “Основи підприємницької діяльності”, “Економічна теорія”, “Менеджмент персоналу”, а також публікації “Сегментація ринку праці: теорія і практика регулювання” (1997); “Управлінські аспекти соціальної роботи” (2002); “Мотиваційна система: сучасність та еволюція” (2003).
Туган-Барановський Михайло Іванович
Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919) – видатний український вчений-економіст.
Народився в с. Солоне (Солянівка) Харківської губернії. В 1888 р. закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету і майже одночасно правничий факультет, отримав звання кандидата природничих наук. У 1890 р. вийшла його перша стаття “Вчення про граничну корисність”, в якій зроблено спроби синтезу теорії трудової вартості, висунутої класичною школою, та теорії граничної корисності австрійської школи. У 1894 р. отримав ступінь магістра при Московському університеті; в 1895 р. став приват-доцентом Петербурзького університету, де вів власний семінарій. В 1898 р. у Московському університеті захистив докторську дисертацію; 1899 р. за політичну неблагонадійність був відсторонений від викладання, 1905 р. повернув ся на кафедру на ту саму посаду. З 1913 р. – професор Петербурзького політехнічного університету. Великого значення надавав розвитку кооперативного руху. З 1908 р. брав участь в управлінні Комітетом сільських та кредито-збережувальних товариств, а в 1090 р. створив спеціальне науково-громадське друковане періодичне видання і очолив журнал “Вісник кооперації” – за визнанням сучасників, найкраще із подібних видань не тільки в Росії, але й за кордоном. У журналі публікувалися матеріали про кооперативний рух в Росії та на Заході, а також статті теоретичного характеру.
М. Туган-Барановський не належав до певної течії економічної науки. Він був близький то до теорії граничної корисності, то до марксизму, то до ревізіонізму, потім до бернштейніанства, то знову до суб’єктивно-психологічної школи, то прагнув поєднати її ідеї з марксизмом. Його наукові висновки, зроблені майже сто років тому, не втратили актуальності для України і в наш час, тим більше, що в останні два роки свого життя він безпосередньо брав участь у першому становленні української державності. Відразу після лютневої революції 1917 р. вже в березні виїхав з Петербурга до Києва, де влітку став секретарем фінансів Центральної Ради з входженням у її Генераль ний Секретаріат, а потім і першим міністром фінансів, промисловості та торгівлі. Проте його покликанням була наука, а не державна діяльність, і останній рік свого життя він присвятив викладанню у Київському університеті Св. Володимира та створенню Академії наук України, в якій 1818 р. очолив Вві-ділення соціально-економічних наук.
Відповідно до своїх теоретичних поглядів учений формував напрями наукових досліджень як перспективну комплексну програму, що містила практичні функції наукових розробок економіки України, передусім сільського господарства. У цей час він першим у світі розробив вчення про фундаментальну закономірність циклічної економічної динаміки. У 1894 р. захистив магістерську дисертацію, яка того ж року вийшла у світ у вигляді книги “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини та найближчі впливи на народне життя”. Досліджував низку фундаментальних проблем, пов’язаних із циклічним розвитком капіталістичного господарства. Запропонував нові для того часу підходи до вирішення цього питання, обґрунтував принципово важливі висновки, багато з яких повністю підтвердила реальна економічна історія 20 ст. Головною заслугою М. Туган-Барановського є те, що у своїх дослідженнях він показав закономірність не тільки виникнення криз, а й їх подолання завдяки активізації інвестиційної та соціальної політики. Особливе значення у механізмі періодичних коливань економічної кон’юнктури надавав процесу накопичення основного капіталу. Він першим у тогочасному світі розробив вчення про закономірність циклічності економічної динаміки, пов’язаної з періодичністю промислових криз як фактора, що впливає на зміни у народному житті. Працюючи професором Санкт-Петербурзького університету, виховав іншого видатного вченого – Миколу Кондратьєва, який на початку 20-х років 20 ст. відкрив великі циклічні кон’юнктури, що згодом було названо кондратьєвськими довгими хвилями, або скорочено К-хвилями.
Щокін Георгій Васильович
Георгій Васильович Щокін (нар.1954) – відомий український учений у галузі психології, соціології, освіти та управління, засновник і президент Між регіональної Академії управління персоналом, Міжнародної кадрової Академії, громадський діяч.
Трудову діяльність розпочав у 1971 р., працював соціологом, начальником відділу кадрів виробничого об’єднання “Електроприлад” (1980-1984); заступником начальника главку Мінбудматеріалів України з питань праці, кадрів та побуту; заступником директора Республіканського центру з працевлаштування, перенавчання та профорієнтації населення Держкомпраці УРСР (1985-1989). Захистив кандидатську дисертацію із соціальної психології у Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка (1989). Був засновником і директором Київського науково-впроваджувального центру “Кадри”, ректором народного університету працівників кадрових служб та соціального розвитку (1989-1990), Всесоюзного заочного університету управління персоналом ( з 1994 – Міжрегіональна Академія управління персоналом – МАУП).
Г.Щокін – автор понад 300 монографій, навчальних посібників, курсів лекцій, науково-популярних праць з психології, педагогіки, соціології управління, кадрового менеджменту, релігієзнавства, культурології. Широке визнання вченому забезпечили фундаментальні монографічні праці, зокрема: “Визуальная психодиагностика: познание людей по их внешности и поведению” (1995); “Теория социального управления” (1996); “Организация и психология управления персоналом” (2002); “Основы кадрового менеджмента” (1991); “Социальная теория и кадровая политика” (2000).
Г. Щокін – ініціатор та організатор підготовки низки проектів державних програм, концепцій управління суспільством, що трансформується, реалізації соціальної, освітньої, кадрової політики. Він – активний суспільний діяч, публіцист, перу якого належать десятки статей на актуальну суспільно-політичну, духовну тематику. В 1997 р. Г. Щокіну було присуджено вчений ступінь доктора соціологічних наук із соціології управління. Він є також доктором філософії в галузі ділового адміністрування (1996), доктором освіти (2004), професором богослов’я, соціології та управління персоналом, почесним професором і доктором багатьох університетів зарубіжних країн, дійсним і почесним членом кількох наукових академій, заслуженим працівником народної освіти України (1998), “Відмінником освіти України” (1999), нагороджений багатьма громадськими, міжнародними та церковними відзнаками.
Як теоретик і практик, Г. Щокін зробив вагомий внесок у науку управління як предметне, практичне втілення в життя інноваційних моделей управління освітою і наукою, соціальною сферою, посттоталітарним суспільством, що модернізується на засадах демократії, національної державності, високої духовності та моралі.
Список використаної літератури
1. Менеджмент. За ред. Г.В. Щокіна, М.Ф. Головатого, В.П. Сладкевича, О.В.Антонюка – К.: МАУП, 2007.
2. Основи менеджменту. Б.М. Андрушків, О.Е. Кузьмін. – Львів: Світ, 1995.
3. Менеджмент. Е.Е. Вершигора. – М.: ІНФРА-М, 1998.