Реферат: Відбудова народного господарства
На початку 1923 р. заробітна плата в легкій і харчовій промисловості майже досягла довоєнного рівня. Значно складнішими були справи у важкій промисловості, де процес відродження йшов більш повільно і нерівномірно і викликав необхідність подолання цілої низки кризових ситуацій.
Однією з найскладніших серед них була криза збуту, яка виникла в кінці 1923 р. Причини її були різні, і до них насамперед треба віднести те, що до 1924 р. об’єктом регулювання державних планів в промисловості був в основному обсяг виробництва. Вони складали тільки виробничі завдання і слідкували за їх виконанням. Обмін і розподіл товарів у значній мірі були поза межами впливу держави. Промислові трести, враховуючи високі втрати виробництва і зростання потреб на товари широкого вжитку, ще з кінця 1922 р. стали підвищувати ціни на свою продукцію. Це привело до перевищення їх над рівнем цін на сільськогосподарську продукцію у 1923 р. в 3,9 разів. Так, восени цього року на гроші від проданого одного пуду жита в Донбасі селянин міг купити 5,6 фунта солі (у 1913 р. – 70 фунтів), або 0,4 арш.ситцю ( у 1913 р. – 6,3 арш.), 1,2 фунта цвяхів (у 1913 р. – 8,8 фунта ) і т.ін.
Це привело до падіння попиту села на промислові вироби. Розпочався процес затоварювання. Слабка реалізація продукції різко зменшила фінансові можливості підприємств, їх обігові кошти. Виникли перебої з виплатою на підприємствах заробітної платні, розпочалось скорочення виробництва.
«Криза збуту» показала, що використання економічних важелів впливу на розвиток держави справа надзвичайно складна. Вона вимагала враховувати багато факторів, в тому числі і мати необхідний досвід і знання. Державні органи виявились неспроможними оволодіти стихійними процесами руху цін.
Вихід був знайдений фактично у вольовому адміністративному регулюванні. Була використана практика державного визначення ціни на кам’яне вугілля, по якій шахти Донбасу та інших вугільних басейнів зобов’язані були продавати свою продукцію споживачам. 29 лютого 1924 р. РНК СРСР прийняла постанову про зниження цін. Ця акція розглядалась як політика, розрахована на тривалий час. При цьому вимагалось посилити увагу трестів до зниження собівартості продукції, скорочення накладних витрат і т.д. В результаті усіх цих зусиль почалось зниження оптових цін на одну третину вже весною 1924 р., а на деякі товари селянського попиту ціни стали ще дешевші.
Позитивну роль у розвитку економіки республіки відіграла проведена в країні грошова реформа. Розпочалась вона у жовтні 1922 р. з впровадження в обіг банківських білетів достоїнством в 10 золотих карбованців (“червінців”), забезпечених дорогоцінними металами, валютою і товарами. Спочатку вони використовувались для розрахунків між державними підприємствами, а в роздрібній торгівлі продовжував функціонувати нестійкий “радзнак”, який продовжував знецінюватись. Пізніш паралельність валют була ліквідована, а з 1924 р. на основі червонця з’явилась можливість проводити розрахунок справжньої собівартості, здійснювати контроль за витрачанням державних коштів й т. ін.
Використовуючи потенціал непу, промисловість України вже в першій половині 20-х років змогла подолати труднощі відродження. У 1923/24 господарському році вся велика промисловість республіки виконала виробничі плани на 108%, а ще через рік – на 110%.
З середини 20-х років значно збільшились капіталовкладення в металургійну промисловість. Вона освоювала щорічно від 50 до 75% союзних коштів відпущених цій галузі. Це дозволило не тільки успішно організувати її діяльність, а й розпочати реконструкцію окремих підприємств. Так, у 1926 р. були реконструйовані доменні печі на Дніпровському заводі. На Макіївському металургійному заводі була збудована нова, найбільша в країні, повністю механізована домна. Розвивалось коксохімічне виробництво. Таким чином, вирішувалось завдання зростання промислового потенціалу. Воно мало значення не тільки для України, а й для вього Радянського Союзу. У 1925/26 господарському році в УСРР було виплавлено 89 % союзного виробництва чавуну, 53 % сталі і 57% прокату чорних металів.
В республіці інтенсивно розвивалось машинобудування, особливо сільськогосподарське. На 32 великих заводах цього профілю довоєнний обсяг виробництва більш ніж в 1,5 рази. Новою галуззю стало тракторобудування. Трактори випускались на 5 підприємствах республіки.
Підйом промисловості вимагав значного розвитку енергетичної бази. До кінця 1925 р. в Україні було відбудовані і розширені усі перспективні електростанції. Їх сукупна потужність перевищувала довоєнний рівень на 27 % . За відомим планом ГОЕЛРО восени 1927 р. розпочалось будівництво Дніпрогесу. А всього згідно цього плану в кінці 20-х років в республіці будувалось 50 електростанцій, в тому числі Харківська, Луганська, Полтавська, Артемівська, Київська та ін.
Велике значення для економіки республіки мало відродження вугільної промисловості Донбасу. Вже в кінці 1925 р. ВРНГ СРСР дозволила тресту «Донвугілля» розпочати будівництво 45 нових і розконсервацію 39 старих шахт. Активна робота в цьому напрямку дозволила перевищити найвищий показник дореволюційного виробництва (28 млн. т. в 1916 р.) У 1928/29 господарському році було видобуто 30,73 млн. т. вугілля.
Порівняння темпів розвитку сільського господарства і промисловості свідчить, що в останній, особливо у важкій, відбудова йшла більш повільно. Кращими були справи в легкій промисловості. Пояснюється це тим, що вона вимагала менше капіталовкладень, в ній більш проста технологія, швидша віддача від вкладених коштів. Велике значення мало і те, що в легкій промисловості було значно більше середніх і малих підприємств приватного сектору. В перші роки непу вони давали майже третину всієї промислової продукції республіки.
В першій половині 20-х років обсяги приросту промислової продукції росли досить швидко (1922 р. – на 43%, 1923 р. – на 30%, 1924/25 госп. р. – на 62%). Але такі темпи не свідчили про якісне зростання промисловості. Вони були значними, але за рахунок введення в дію не використаного основного капіталу (устаткування, виробничих площ й т. ін.), створеного ще до революції.
Відбудова промисловості України, як і всього СРСР, в результаті проведення непу наближалась до показників 1913 р. і таким чином завершувалась. На порядок денний поставало завдання не стільки преобладнання діючих заводів, фабрик, шахт, скільки будівництво нових промислових об’єктів. Адже країна залишилась переважно аграрною, основна маса працюючих була зайнята ручною працею, в містах зростало безробіття, села все більше ставали перенаселенними.
Про необхідність розширення масштабів індустріалізації, повороту до нового будівництва з середини 20-х років все більше стали говорити на з’їздах, конференціях, писати в газетах і журналах. Найбільшу активність у проведенні цих ідей в життя проявляв Л.Троцький, який в той час працював у ВРНГ. Успіхи відбудови, вважав він, привели країну до «старту», з якого розпочинається змагання СРСР з світовим капіталізмом, а тому особливу роль повинні відіграти темпи. Опоненти Троцького побачили в такій постановці заклик до «надіндустріалізації», яка здійснюватиметься за рахунок села. Дискусія, розгорнута в країні, ускладнювалась боротьбою за владу між лідерами більшовицької партії і держави.
На XIV з’їзді ВКП(б) Сталін говорив про індустріалізацію, як про генеральну лінію. Тоді ж було сформульоване головне завдання індустріалізації: перетворення СРСР з держави, яка ввозить машини і устаткування, в країну, яка повинна їх виробляти, щоб стати економічно самостійною.
Але розробка плану конкретних заходів, визначення шляхів і методів змін в народному господарстві, мобілізація засобів для прискорення створення важкої індустрії – все ж були ще попереду.
У 1928-1929 рр. остаточно стало ясно, що в промисловості,як і у всьому народному господарстві не має достатніх вільних ресурсів для реалізації оголошених програм індустріалізації. Не вдалося скласти і звести баланс доходів і втрат плану першої п’ятирічки. Це поставило керівництво країни в становище принципового вибору.
Нова економічна політика вже в середині 20-х років забезпечила вирішення багатьох проблем розвитку радянського суспільства. Зміцніла змичка між селом та містом, успішно відроджувалось сільськогосподарське і промислове виробництво, зріс добробут трудящих. Разом з тим неп виявив і свою внутрішню суперечливість і можливість кризових ситуацій.
У 1925-1926 рр. активні члени більшовицької партії, враховучи успіхи, досягнуті на гребіні непу, і упевнившись у величезні можливості країни, рішуче підтримали ідею побудови соціалізму в СРСР. На перший план вийшла проблема визначення шляхів і методів побудови нового суспільства.
Такі діячі ВКП(б), як М.І. Бухарін, О.І. Риков, М.П. Томський, спираючись на кваліфікованний і ретельний аналіз економістів Держплану і ВРНГ СРСР, виступили за збалансований розвиток промисловості і сільського господарства. Передбачалось, що розвиток індустрії буде відбуватись на основі підйому всього народного господарства, при невпинному зростанні життєвого рівня народу. Планувалось оптимальне поєднання розвитку важкої і легкої промисловості. Підтримка різних видів кооперації не трактувалась як прискорена колективізація. Індивідуальне виробництво бачилось як основа виробництва на тривалий строк. Вся стратегія розвитку розроблялась ними на основі непу, а тому відкидала різке, не зумовлене ринковою кон’юнктурою підвищення чі зниження цін, зміни в податковій політиці і т.ін.
Одночасно з’явився й інший варіант розвитку. За ним стояли Й.В. Сталін, В.В. Куйбишев, В.М. Молотов, Г.К. Орджонікідзе та ін. Проголошуючи ті ж цілі – підйом промисловості, кооперування на селі, поліпшення умов життя трудящих, вони вважали, однак, неможливим досягти цього одночасно. Ця група керівників зробила вибір на користь першочергового і форсованого розвитку важкої промисловості, у тому числі і за рахунок інших галузей народного господарства. В першу чергу за рахунок селянства, яке в політичному відношенні розглядалась як “дрібнобуржуазна” ворожа сила.
Усвідомлюючи величезні труднощі на шляху реалізації таких планів, група Сталіна розраховувала на можливість адміністративно-вольовими зусиллями, за допомогою партійно-державного апарату, а при необхідності і прямого насильства в короткий строк побудувати суспільство, яке уявлялось їм як соціалістичне.
Такий підхід не був поглядом тільки цих керівників. Йому відповідали настрої досить широких прошарків, партдержапарату, в цілому ВКП(б), комсомольців, робітничого класу і селянської бідноти. Адже неп сприймався ними як тимчасовий “відступ”. Рух до соціалізму розумівся цими людьми як наближення до зрівняння розподілу, як відмова від товарно-ринкових відносин в країні.
Ці настрої ще підтримувались і тими діячами і теоретиками у ВКП(б), котрі не знайшли способу вирішення основної суперечності в домінуючий тоді концепції непу – між його ринковою стихією і “плановим” безтоварним соціалізмом як кінцевою метою розвитку. “Вирішення” було знайдено у висновку, що неп є короткий перехідний етап у розвитку радянського суспільства.
В Україні групу Сталіна підтримувала більшість керівників партійних і державних органів. Можливі опоненти вже були усунуті від прийняття принципових рішень. Так, за ініціативою Сталіна був фактично звільнений від посади у 1925 р. перший секретар ЦК КП(б)У Е.Й.Квірінг. На звільнене місце Сталіним був рекомендований Л.М.Каганович – один з найбільш активних його прихильників, який приніс багато горя українському народу.
Змінивший Кагановича у 1928 р. С.В. Косіор можливо і не був беззастережним сталіністом. Однак поставлений перед вибором між позиціями Бухаріна і Сталіна, він підтримав останнього . Листопадовий (1928 р.) пленум ЦК КП(б)У показав, що в основному керівництво республіканської парторганізації підтримало політичний вибір С.В. Косіора.
Відкрита сутичка цих двух стратегій розвитку відбулась у 1928-1929 рр. Її початком стала так звана «хлібна криза», що виникла в силу різних обставин: помилок у плануванні, ціноутворенні, нестачі промтоварів на селі та ін. Під загрозою виявилось забезпечення хлібом міст, армії, експортні поставки. Такі ситуації вже мали місце в минулому, щось подібне спостерігалось і у 1925, і в 1926 рр. Досвід показував, що такі кризові явища можна ліквідувати на основі непівських підходів.
Однак для Сталіна і його прибічників цей шлях вважався неприпустимим. Головним чином тому, що він не гарантував від повторення подібних криз і в майбутньому, а це ставило під сумнів стратегію прискореного індустріального розвитку.