Реферат: Виникнення судового конституційного контролю у США
Будь-яке дослідження права США для повного досягнення поставленої мети має відбуватися у розрізі всієї правової системи. Враховуючи, що право судового конституційного контролю логічно випливає з принципу "розподілу влад", є однією з форм його функціонування, а також те, що формально-юридичною підставою виникнення і еволюції конституційного контролю в США став судовий прецедент, ми вважали за необхідне дослідити зв’язок судового конституційного контролю з такими важливими компонентами правової системи США, як принцип розподілу влад і судовий прецедент, яким присвячені п.п. 2.2 і 2.3 даного Розділу.
Питання про правові підстави конституційного контролю у США тривалий час було і залишається дискусійним. В радянській правовій науці не було єдиної точки зору стосовно питання, чи був конституційний контроль одним із трьох основних доктринальних принципів державно-політичної системи США (поряд з розподілом влади і федералізмом), передбачених Конституцією 1787 р.; або ж, навпаки, даний інститут не був передбачений Конституцією і Верховний суд США не був наділений повноваженнями здійснювати конституційний контроль. Так, наприклад, вчена Махненко О.О. вважала, що Конституція 1787 р. передбачала конституційний контроль, суб’єктами якого були суди штатів і Верховний суд США в якості апеляційного органу, але об’єктом такого контролю було лише законодавство штатів, а не національне [6, с. 17].
Більшість радянських вчених дотримувалась іншої позиції щодо цього питання, вважаючи, що Конституція США не наділила Верховний суд США повноваженнями по здійсненню конституційного контролю, що Верховний суд вийшов за рамки конституції і привласнив собі право перевірки не лише законів штатів, але і законів федерації (Бойченко Г.Г. [2, с. 51, 57], Гуценко К.Ф, Євдокімов В.Б. , Нудель М.А. та інші). Серед вчених, які займаються або займалися цією проблематикою упродовж останніх десятиліть, ця точка зору також має своїх прихильників. Так, наприклад, А.О. Мішин вказував на те, що Верховний суд США сам привласнив собі повноваження здійснювати конституційний контроль, які в майбутньому ніколи не оскаржувались [9, с. 36]. Вчена Нікіфорова М.А. відзначає, що модель судового конституційного контролю, яка діє в Сполучених Штатах, не є конституційним інститутом в прямому розумінні: на базі тлумачення основного закону держави її як інститут “сформував” Верховний суд США [11, с. 7]. Нижченаведений аналіз відомої судової справи Marbury v. Madison, якою було започатковано практику перевірки судами США конституційності федеральних законів, доводить, що окремі американські вчені дотримуються подібної точки зору щодо правових підстав конституційного контролю у США.
Аналіз Конституції США дозволяє зробити висновок про те, що вона не містить чітко висловленого посилання на судовий конституційний контроль, під яким згідно з американською доктриною розуміють повноваження судів Сполучених Штатів Америки визначати законність актів державних органів. Питанню судової влади в США присвячена ст. 3 Конституції США, в якій зазначено, що "судова влада Сполучених Штатів належить єдиному Верховному суду і тим нижчим судам, які час від часу може призначати й засновувати Конгрес…" і що "судова влада поширюється на всі справи, які вирішуються за законом і правом справедливості і які виникають на основі цієї Конституції та інших законів Сполучених Штатів, міжнародних угод, що укладені чи будуть укладені Сполученими Штатами; на всі справи, що стосуються послів, інших поважних представників та консулів; на всі справи адміралтейства та інші морські справи, в яких Сполучені Штати є однією із сторін; на всі спори між двома чи більше штатами, між штатом і громадянами іншого штату, між громадянами різних штатів, між громадянами одного штату за позовами про землі, даровані різними штатами, а також між штатом чи його громадянами та іноземними державами, громадянами чи підданими…"[12, с. 143]. Однак ще до прийняття Конституції США в 1787 р. під час обговорення її проекту розробники американської Конституції обговорювали ідею про надання судам можливості здійснювати судовий конституційний контроль. Про це свідчить збірка із 85 статей, опублікованих в період з кінця жовтня 1787 р. по травень 1788 р. в газетах штату Нью-Йорк під псевдонімом Публій і загальною назвою "Федераліст". Так, один із авторів цих статей О. Гамільтон активно виступав на сторінках цього видання з ідеєю про необхідність надання судам повноважень здійснювати судовий конституційний контроль, вказуючи на те, що жодний законодавчий акт, що суперечить Конституції, не може бути чинним: "Якщо ж хтось стверджуватиме, що законодавчий орган є сам конституційним суддею власних повноважень, а його тлумачення цих повноважень є остаточним для інших департаментів влади, то на це можна відповісти, що таке припущення не може бути природним, позаяк його неможливо виснувати з жодного положення Конституції… Набагато розумніше припустити, що суди покликані бути проміжним органом між народом і легіслатурою - для того, зокрема, щоб утримувати останню в межах, установлених для її повноважень. Справжня сфера компетенції судів, притаманна, лише їм, - тлумачення законів. Конституція має розглядатися й фактично розглядається суддями як основний закон. Відтак саме їм належить визначати її зміст, так само як і зміст будь-якого акта законодавчого органу. Якщо між Конституцією та законодавчим актом виникне непримиренна суперечність, перевагу, звичайно, слід віддавати тому документу, який має вищу обов’язкову силу та юридичну чинність, тобто Конституції має бути віддана перевага перед законом..." (Федераліст № 78) [13, с. 393 - 394]. Оскільки ця ідея викликала негативну реакцію більшості розробників Конституції США, повноваження судової влади по здійсненню судового конституційного контролю не були відображені в тексті Конституції. Головна причина негативної реакції полягала у побоюванні сильної центральної (федеральної) влади.
Проте слід врахувати, що у США застосовується доктрина прецедентного права (більш детальному аналізу якої присвячено підрозділ 2.3), відповідно до якої рішення, що приймаються судами США по конкретним справам, стають обов’язковими для майбутніх подібних справ, якщо тільки не будуть скасовані. Тому саме прецедент, створений в результаті розгляду знаменитої справи Marbury v. Madison 1803 року, заснував судовий конституційний контроль. Слід зазначити, що США - не єдина держава, в якій функція судового конституційного контролю не передбачена в положеннях Конституції, а встановлена судовою практикою. Наприклад, в Ізраїлі функція судового конституційного контролю щодо законодавчих актів була встановлена судом внаслідок розгляду справи United Mizrahi Bank Ltd. v. Migdal Coop. Vill., у 1995 році. Як зазначає А. Барак, в обох державах все ще є противники законності цих судових рішень. Якщо в США ця тенденція пішла на спад, то в Ізраїлі, на думку вченого, вона все ще має місце і пояснюється тим, що засновники Конституції Ізраїлю викладають свої позиції в рішеннях і ухвалах Верховного суду .
У 1800 р. на Президентських виборах у США переміг республіканець Томас Джефферсон, який замінив на цій посаді федераліста Джона Адамса. За декілька тижнів до того, як Джефферсон і Республіканці зайняли свої посади, Федералісти намагалися відшукати надійні засоби збереження свого контролю над судовою владою.
У грудні 1800 року Олівер Елсуорт, третій Головний суддя США, залишив свою посаду у Верховному суді. Після його відставки Джон Адамс призначив Джона Маршалла, який виконував повноваження Державного Секретаря Адамса і був лідером партії Федералістів, четвертим Верховним суддею США. 27 січня 1801 року Сенат затвердив кандидатуру Маршалла на цій посаді. На прохання Адамса Джон Маршалл продовжував виконувати повноваження Державного Секретаря до закінчення терміну Президентських повноважень Адамса.
З метою збереження контролю над судовою владою Федералісти приймають 13 лютого 1801 року закон про Федеральний Окружний Суд, яким передбачалось створення 16 нових окружних судів і відповідно посад суддів цих судів. Президент Адамс зробив спробу призначити на ці посади прибічників своєї партії і навіть встиг провести голосування по їх кандидатурам в Сенаті.
27 лютого 1801 року Конгрес приймає закон, яким було передбачено призначення 42 мирових суддів у судових округах Колумбії та Олександрії. Президент Адамс призначив на ці посади прибічників своєї партії і Сенат затвердив їх кандидатури 3 березня 1801 року, за день до приходу до влади Республіканців. Формальне призначення було здійснене шляхом вручення Державним Секретарем, повноваження якого виконував Джон Маршалл, патентів на звання мирових суддів. Але Джон Маршалл не встиг вручити патенти всім кандидатам.
Коли 20 січня 1801 р. до Білого Дому прийшов новий Президент США – Томас Джефферсон, то він по ряду причин, передусім політичних (він був представником Республіканської партії і хотів бачити на керівних державних посадах прибічників своєї партії), не став відправляти накази про призначення, які залишалися. Не отримав такого наказу і Вільям Марбері, який був затверджений Адамсом на посаді одного із 42 суддів в окрузі Колумбія.
Вільям Марбері, обурений діями республіканців, подав позов проти Державного Секретаря Джефферсона, Джеймса Медісона до Верховного суду США. Він заявляв, що підпадає під юрисдикцію § 13 Судового Акта 1789 року, за яким він мав право і на посаду, і на призначення.
Ця справа була вирішена не на користь Вільяма Марбері: суд не зобов’язав Джефферсона та його Державного Секретаря вчинити певні дії на користь позивача. Але при розгляді цієї справи суд постав перед необхідністю визначення відносин судової влади з державними органами. В результаті розгляду цієї справи судді заснували важливе повноваження Верховного суду: визначати конституційність актів виконавчої і законодавчої гілок влади. З того часу справа Marbury v. Madison вважається головним джерелом американської доктрини про судовий контроль за діями та актами органів законодавчої і виконавчої влади.
Обґрунтовуючи повноваження Верховного суду здійснювати судовий конституційний контроль, Маршалл використав аргументи, які неодноразово в американській юриспруденції були предметом дискусій з приводу їх недостатньої переконливості.
24 лютого 1803 року Головний суддя Маршалл представив суду свою думку у справі Marbury v. Madison [2].
Американські вчені Джон Новак і Рональд Ротунда зазначають, що, розглядаючи цю справу, Маршалла мав вирішити три ключових питання:
1) чи мав Марбері право бути призначеним на посаді мирового судді?
2) чи передбачали закони США судовий захист у разі обмеження цього права?
3) чи міг судовий наказ про виконання відповідачем вимог позивача бути предметом позову до Верховного суду
Маршалл спочатку визнав, що Марбері мав право бути призначеним, оскільки наказ про його призначення був підписаний Президентом США і скріплений печаткою Державного Секретаря США. Керуючись актом Конгресу, на підставі якого були здійснені призначення мирових суддів в окрузі Колумбія, Маршалл визнав, що призначення Марбері було "визнаним законом правом".
Аналізуючи суть наказу посадовій особі про виконання вимоги позивача, Маршалл заявив, що Верховний суд має право переглядати акти виконавчої влади. Враховуючи, що даний судовий припис є наказом посадовій особі вчинити певну дію, Маршалл поставив питання про те, чи може такий судовий припис бути використаний проти посадових осіб виконавчої влади.
Якщо Конституція чи федеральний закон покладають певний обов’язок на виконавчу владу, суд може вимагати його здійснення в примусовому порядку. У такому випадку немає втручання у владу, надану Президенту, а має місце лише перевірка законності його дій. Тому Маршалл заявив, що, по-перше, дії виконавчої влади є предметом судового контролю відповідно до Конституції і законів США і, по-друге, що федеральна судова влада може вимагати від виконавчої влади дотримання цих принципів.
Цей аналіз залишав відкритим питання про те, чи міг судовий наказ посадовій особі про виконання вимог позивача бути предметом позову в цій справі. Розглядаючи це питання, Маршалл заявив про неузгодженість між передбаченою законом юрисдикцією Верховного суду і юрисдикцією Верховного суду, що встановлена ст. 3 Конституції США. Маршалл визнав, що Розділ 13 Судового Акта 1789 року передбачав можливість подання до Верховного суду позовів з вимогами, подібними до вимоги Марбері.
На думку Маршалла, Конгрес міг змінювати юрисдикцію Верховного суду як апеляційної інстанції, але ст. 3 Конституції встановлювала юрисдикцію Верховного суду як І інстанції. Таким чином, мала місце неузгодженість між юрисдикцією, передбаченою законом і Конституцією. Це примусило Маршалла поставити питання про те, чи мав юридичну силу закон, який суперечив Конституції, і чи міг Верховний суд визнати такий закон неконституційним.
Суд мав вирішити, чи оголосити Конституцію вищим законом, норми якого є обов’язковими для всіх, чи дозволити законодавчому органу бути суб’єктом права з необмеженою владою. Маршалл констатував, що факт визнання народом письмової Конституції, в якій виписані обов’язки федеральної державної влади на майбутнє, є свідченням того, що Конституція має бути вищим законом, норми якого є обов’язковими для всіх. Якщо Конституція є вищим законом, тоді акт, несумісний з нею, має бути визнаний недійсним.
Відкритим залишалося питання про те, чи зобов’язані суди керуватися актом законодавства, який не узгоджується з Конституцією. Посилаючись на попереднє визнання Конституції найвищим законом нації, Маршалл заявив, що тлумачення Конституції, здійснені судом, є остаточними.
Маршалл сформулював декілька інших аргументів на підтвердження права судової влади визнавати закони недійсними, якщо вони суперечать Конституції. Оскільки суд має керуватися або законодавчим актом, або Конституцією в даній справі, нездатність суду відмовитись від застосування законодавчого акта на користь Конституції, зведе нанівець "затвердження письмової Конституції". Сам текст Конституції підтверджує це повноваження суду, оскільки Конституція поширює судову владу на "всі справи, які виникають на підставі Конституції".
Для обґрунтування своєї точки зору Маршалл заявив, що судді зобов’язуються присягою дотримуватися Конституції. Це означає, що судді повинні керуватися Конституцією, а не будь-яким іншим актом.
Маршалл звернув увагу суду також на п. 2 ст. 6 Конституції США про верховенство федерального права над правом штатів, зазначаючи про те, що ця норма явно свідчить, що Конституція є найвищим законом країни і що всі законодавчі акти США можуть бути визнані такими лише за умови, що "вони прийняті у повній відповідності з Конституцією". Тому, вважав Маршалл, судді повинні керуватися лише тими законами, які прийняті "на виконання Конституції" .
Розгляд справи Marbury v. Madison закінчився винесенням ухвали про те, що Верховний суд не уповноважений приймати до розгляду позов з вимогою про видачу судового наказу посадовій особі про задоволення вимог позивача, оскільки це не узгоджується з тією юрисдикцією суду, яка передбачена в ст. 3 Конституції США. Розділ 13 Судового Акта 1789 року, який містив норми, що суперечили Конституції США, був визнаний таким, що не має юридичної сили.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--