Реферат: Влада у традиційному суспільстві

4.6 Війна й військово-організаційні функції

Війна є ще одним важливим фактором, що потенційно сприяє політогенезу. Споконвічно - як "війна всіх проти всіх" - вона була названа Т. Гоббсом причиною виникнення держави; Г. Спенсер думав, що війна була механізмом ендогенного розвитку й у той же час сприяла підпорядкуванню одних суспільств іншим. Останнє положення вилилося в особливу "завойовницьку" теорію, відповідно до якої держава виникав як наслідок експансії більше сильних груп (Л. Гумплович, Ф. Оппенгеймер, К. Каутский й ін.). Особливо часто вказувалося на роль у цих процесах войовничих кочівників-скотарів. Зокрема, згідно "обмежувальної" теорії Р. Карнейро, генезис держави зв'язаний, головним чином, з ростом населення й конкуренцією за ресурси, що приводить до множення конфліктів і війн. Природний вихід із цього - введення політичної ієрархії, що, з одного боку, закріплює панування перемігших у конфліктах груп, і, з іншого боку, інтенсифікує виробництво для дозволу демографічних й економічних проблем.

Роль військового фактора багаторазово обговорювалася в спеціальній літературі. У цей час більшість дослідників схиляються до думки, що хоча війна теоретично й не ставиться до обов'язковим складової політогенеза, у реальності багато хто вождества й ранні держави утворювалися саме за рахунок завоювань.

Важливо розглянути, як саме війна сприяла концентрації влади в руках військових вождів, правителів вождеств і ранніх держав. Насамперед, війна була важливим джерелом доходів правителя і його найближчого оточення: по-перше, це награбовані предмети престижного споживання й прикраси; по-друге, це захоплені бранці, які могли використатися в господарстві вождя, для культово-церемоніальних потреб, даруватися, продаватися, обмінюватися й т.д.; по-третє, це завойовані землі (як правило, разом з населенням). Оскільки військові придбання рідше піддавалися престижному перерозподілу, чим результати безпосередньої економічної діяльності, то контроль над ними підсилював владу військових проводирів.

Крім цього, у традиційних суспільствах з низькою вертикальною мобільністю участь у війнах для основної маси населення (особливо для осіб з низьким спадкоємним статусом, маргиналов і молоді) - чи не єдиний спосіб підвищити своє положення в суспільстві. Нерідко саме тому біля правителів вождеств або військових проводирів (при функціональній розмежованості еліти) поступово концентруються професійні воїни - дружина, що слабко пов'язана із традиційними суспільними структурами й орієнтована на особисту відданість командирові. Цілком зрозуміло, що опора лідера на особисті зв'язки зі збройними, дисциплінованими й нерідко молодими прихильниками - вагомий аргумент у політичній боротьбі. Досить послатися на добре відомі приклади приходу до влади російських царів Івана IV і Петра I. Нарешті, у традиційних державах, що вже сформувалися, армія могла бути ефективно використана для придушення внутрішнього сепаратизму, повстань мас і репресій.

Особливе місце займає питання про участь правителя у воєнних діях. Як видно, скрізь він уважався верховним воєначальником, і від його особи проводилися військові кампанії. Багато монархів особисто брали участь у боях і прославилися як відважні воїни й (або) видатні полководці. Своя політична могутність добули зі зброєю в руках й Олександр Великий, і Цезар, і Хлодвиг, і Карл Великий, і Наполеон Бонапарт. У вітчизняній історії це такі відомі політичні діячі, як Святослав, Олександр Невський, Дмитро Донськой і Петро Великий.

Однак особиста участь у походах і битвах заохочувалося далеко не скрізь. У багатьох африканських вождествах і ранніх державах тіло пануючи вважалося занадто великою цінністю, щоб піддавати його небезпеки. Навіть рана, не говорячи вже про хворобу або фізичний дефект, могла привести до втрати їм сакральних якостей. Кельти нерідко зв'язували програні бої із загибеллю або пораненням свого правителя. Але поза залежністю від того, приймав правитель участь у військовій чи діяльності ні, всі перемоги приписувалися винятково його надприродним медиативним якостям.

4.7 Ідеологія

Голе насильство не може діяти нескінченно. Панування припускає наявність певної ідеологічної системи, що зв'язує панів і підданих певними нормами. Із цієї причини важко не погодитися з думкою Петера Скальника, що виховання в людей прийняття існуючого політичного порядку грало не меншу роль, чим пряме насильство.

З даної точки зору сакралізація була важливим механізмом консолідації суспільства, вироблення ідеології, спрямованої на подолання антагонізму між елітою й простими общинниками. Центральним компонентом цієї системи був правитель. У багатьох архаїчних і традиційних суспільствах люди вважали, що він наділений надприродними здатностями або ж є представником миру богів на землі, і тому плин природного й соціального життя в чималому ступені підлегал його впливу. Правитель може викликати дощ, зупиняти буру, робити тварин більше плідними, а врожаї рясними, він може викликати страх у ворогів і приносити військові перемоги. Це вважається головною (а нерідко і єдиної) його завданням, і від того, наскільки успішно він з нею справляється, залежить тривалість його царювання й навіть життя.

Особливо багато для вивчення цього механізму зробив Джордж Фрезер. Він займався вивченням магії й релігійних звичаїв в архаїчних народів й, зокрема, численних обрядів, пов'язаних із сакралізацією влади в суспільстві. Фрезер відзначав, що в поданнях багатьох архаїчних народів існує чіткий зв'язок між благополуччям суспільства й авторитетом його правителя. У народів латуку, бари й лалуба, що жили в посушливих районах Нила, влада проводирів-знахарів ґрунтувалася на вмінні викликати дощі за допомогою магічних ритуалів. Своїми здатностями вони здобували значний авторитет у суспільстві. Однак у періоди посух розгнівані одноплемінники могли вбити проводиря, мотивуючи це тим, що він не справляється з покладеними на нього обов'язками. Його посада в цьому випадку часто переходила до його сина або якому-небудь іншому близькому родичеві, оскільки вважалося, що подібні чудесні якості передаються в спадщину. Інший приклад, що приводить Дж. Фрезером, показує, що архаїчні подання про зв'язок між авторитетом правителя й вищих сил зачіпали не тільки зовнішні, безпосередньо спостережувані події (дощ - посуха, удала - невдале полювання, урожай - неврожай і проч.). Шиллукі Судану вважали, що й реальні вчинки, і здоров'я вождя, зокрема його потенція, впливають на добробут усього суспільства. У випадку захворювання правителя або при ознаках його недієздатності землеробство й тваринництво прийде в занепад, а народ почнуть переслідувати хворості та інші напасті. Із цієї причини численні дружини й старійшини уважно спостерігали, наскільки регулярно вождь виконує свої подружні обов'язки. З появою тривожних симптомів вождеві вручалася "біла мітка" - під час щоденного полуденного відпочинку його особа накривалася шматком білої матерії. Через якийсь час після цього приводився у виконання жорстокий вирок - вождя замуровували в спеціально побудованій хатині з незайманою, що досягла повноліття.

Подібний набір ідеологічних обов'язків був досить типовий для правителя пізнього перед державного й раннього державного суспільства. Порівняльно-історичне дослідження 21 ранньої держави, пророблене Х. Классеном, показує, що в 18 з 19 випадків правитель мав надприродний статус; в 17 з 19 випадків він генеалогічно був пов'язаний з богами; в 14 з 16 випадків виступав посередником між миром людей і миром богів; в 5 з 18 випадків мав статус верховного жерця.

Подібні подання були широко поширені й у середньовічних суспільствах. Можливо, найбільш відомим прикладом є популярне в середні століття повір'я, що французькі королі можуть зціляти хворих золотухою покладанням рук. Віра в це чудо проіснувала аж до нового часу. Уважалося, що подібним дарунком володіли й англійські королі. Коли в 1649 р. англійський король Карл I був страчений, з'явилися слухи, що хустки, змочені в його крові, володіють тим же цілющою властивістю, що і його руки. Останній сюжет був докладно розглянутий М. Блоком в 1922 р. у книзі "Королі-чудотворці". Відштовхуючись від здатності королів лікувати золотуху, Блок перейшов до більше широкого кола сакральних функцій монархічної влади й, виходячи із цього, - до ідеологічних поглядів широких мас, ментальності середньовічного суспільства. Стає зрозуміло, яким потужним знаряддям влади є віра у взаємодію вождів з потойбічними силами. Користуючись своїми "зв'язками" з богами, вождь міг наслати на неугодні або не підкоряються йому осіб хвороби або інші напасті.

Влади, причому не тільки традиційної, властива особлива символіка. З якою метою це робиться? У політ антропологічної літературі поширена точка зору, що символи призначені для маркування опозиційних політичних груп, фіксації в культурно-ритуальній формі реальних політичних зв'язків і структур. Іншими словами, у веберіанської термінології символи влади - це особлива система ознак приналежності до якої-небудь групи в рамках даної системи панування. Символи можуть бути офіційно затвердженими або визнаними неофіційно, але вони завжди легітимні. Сфери поширення символів дуже різноманітні. Одяг, татуювання, прикраси, зачіска, комплекція (тучність як показник солідності), мова, манера поводження, - от неповний перелік маркерів соціального стану індивіда.

Глибоко в стародавність іде традиція зв'язувати владу з хижими тваринами (лев, тигр, вовк, орел і т.д.), які символізують агресивність, силу, твердість, військову перевагу й навіть жорстокість її представників. Влада створює також спеціальні символи індивідуального статусу, у яких концентруються її магічні властивості. Уже чаклуни й шамани мають священні предмети, що дозволяють їм викликати парфумів і змінювати плин природних процесів. Потім з'явилися традиційні атрибути влади - корона, держава, скіпетр, ціпок, жезл.

Дистанція між правителем й іншою елітою, елітою й простими масами показує розходження в статусах. Цю же різницю підкреслює й численна звита. Коли монарх пересувався верхи, поруч і за рухалася кавалькада вершників. Навіть для сучасного обивателя досить сильне виглядає супровід із чорних машин із блимавками, численні охоронці, помічники, секретарі. Символіка влади в архаїчних суспільствах вимагала, щоб при спілкуванні із правителем піддані підкреслювали свою повну незначність. У Дагомеї й Буганде під час аудієнції прохач повинен був підповзати до короля, іноді повністю оголеним, посипаючи свою голову й особу пилом або брудом. На Таїті й Тонга не дозволялося перебувати в присутності вождя з покритими плечима. В інків до імператора покладалося підходити тільки босоніж і з вантажем на плечах. У багатьох суспільствах на правителя заборонялося дивитися, а іноді з ним можна було спілкуватися тільки через спеціального посередника. Відповідно до інший широко розповсюдженій традиції правитель не міг стосуватися землі босими ногами. Тому він пересувався на спеціальних носилках, а в аканов один із соратників вождя завжди мав при собі запасні сандалії.

У ряді вождеств і ранніх держав не покладалося бути присутнім при прийомі правителем їжі. У королівстві Лоанго були вбиті дванадцятирічний син й улюблений собака правителя, які випадково застали його за трапезою. Посуд, з якої вождь або король приймає їжу, строго табуйован. Залишки недоїденої їжі, зрізані волосся, нігті, а також екскременти таємно знищуються у відповідності зі спеціальним ритуалом, щоб вони не стали надбанням чаклунів. Деякі ритуали й церемонії (наприклад, обряди коронації або похорону) супроводжуються людськими жертвоприносинами.

4.8 Обряди коронації

Особливе значення мають обряди коронації. З магічної точки зору вони призначені для передачі правителеві сакрального статусу. У рідких випадках цей статус успадковувався претендентом до інаугурації - наприклад, на Гавайях або Таїті. Як правило, пишно обставлену церемонію випереджають ритуали очищення, у момент зведення в царське достоїнство вручаються символи верховної влади (корона, жезл, спис і т.п.), коронований володар приймає належному його статусу, титул (Чингисхан) або нове ім'я (китайська традиція), здійснює масові роздачі подарунків. Нерідко церемонія коронації супроводжується людськими жертвоприносинами (у Буганде, на Гавайях і Таїті, в ацтеків й інків, у Древньому Китаєві, Єгипті, у йоруба, скіфів, монголів і т.д.).

Відхід з життя правителя приводив до порушення гармонії сакральних процесів. Суспільство втрачало свого заступника, заступника перед богами. У країні оголошувалася жалоба. У деяких суспільствах смерть правителя викликала ритуальну анархію (Анкол, Вольта, Гавайи й ін.). На Таїті молодь під предводительством жерців робила заборонені, табуйовані вчинки. На Тонга розверталися інсценовані бої між слугами покійного вождя й плакальщіками.

Похорони правителя вироблялися з особливою пишністю. Зводився монументальний похоронний комплекс (гробниця, мавзолей, піраміда, курган і т.д.), що нерідко вимагало більших матеріальних і людських витрат. Під час жалобної церемонії в могилу разом з розкішно прикрашеною труною опускався багатий інвентар - одяг, прикраси, зброя, предмети побуту, їжа - словом, усе, що могло знадобитися покійному на тім світлі. Жалобна церемонія закінчувалася, як правило, пишною ритуальною трапезою із приношенням жертв богам, душі померлого, майбутньому правителеві. У багатьох вождествах і державних утвореннях обряд похорону супроводжувався людськими жертвоприносинами (в алеутів, галлів, германців, кельтів, маорі, монголів, полінезійців, скіфів, у Древньому Єгипті й Китаєві, у середньовічній Норвегії і Японії й т.д.), нерідко досить кривавими. У Дагомеї, наприклад, для покійного правителя труна виготовлялася із глини, замішаної на людській крові.

Смерть правителя могла викликати серйозні соціальні наслідки: смуту через престолонаслідування, повстання вчорашніх васалів і данників, нарешті, спробу скористатися ситуацією з боку сусідніх країн. Чи може таке суспільство вважатися деспотичним? При всій зовнішній подобі потрібно враховувати одна важлива обставина: правитель має настільки високий статус тільки тому, що, на думку підданих, при його сприянні природні процеси сприяють їхньому благополуччю. Він бог або посередник між богами й людьми. Люди ставляться до нього як до бога, оточують піклуванням і почестями, схиляються перед ним. Однак це преклоніння продиктоване прагненням відгородити суспільство від потойбічних сил. "Правитель живе, обплутаний мережами детально розробленого етикету, заборон і приписань, ціль яких складається не в охороні його достоїнства й тим більше благополуччя, а в утриманні його від здійснення вчинків, які, порушуючи гармонію природи, могли б увергнути його самого, народ й увесь світ у загальну катастрофу. Ці приписання, що регламентують кожен його вчинок, не тільки не сприяють зручності, але, навпроти, донезмоги стискують його волю й часто перетворюють саме життя його, що вони мають своєю метою зберігати, у тяжкий тягар".

Як тільки правитель перестане справлятися зі своїми обов'язками, його виженуть або зрадять смерті. Турбота про повернення подій у нормальне русло буде покладена на його спадкоємця. Правитель архаїчного суспільства ніколи не управляв одноосібно. Його завжди оточували численні родичі й дружини, вожді й старійшини підлеглих володінь, воєначальники й особисто віддані воїни, придворні й слуги. Як правило, на них була покладена більшість практичних завдань по керуванню вождеством або державою. У ряді суспільств правитель взагалі був відсторонений від реальної політичної влади. Уважалося, що вже своїм існуванням він підтримує божественний порядок (Японія, Хазарський каганат, Бенін, Непал).

При відсутності реальних механізмів інтеграції, контролю й примуса більших мас людей персона сакрального правителя виконувала важливі консолідуючі й організаційні функції. Вона була не тільки ключовим психологічним механізмом ідеології державного суспільства, що зароджується, але й важливим символом, що поєднує соціум. З формуванням державної системи з'явилися більше діючі механізми запобігання розколу в суспільстві (армія, поліція, суд.). Необхідність в "сакральному правителі" відпала. Однак залишилися повага, таємничий церемоніал і символіка влади, значимість яких інтуїтивно усвідомлюється, але функціональний зміст уже втрачений.

Література

1. Вебер М. Хозяйственная этика мировых религий. - М., 1994.