РЕФЕРАТ

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ

Зміст

Вступ

1. Законодавство Європейського Союзу з охорони праці

2. Досвід європейських країн в сфері охорони праці

Висновки

Література

Вступ

З моменту отримання Україною незалежності вона свій подальший розвиток спрямувала на впровадження в національну практику європейських цінностей в галузі прав і свобод людини та інтеграцію у європейське співтовариство.

Сьогодні завданням номер один для України є набуття членства у Європейському Союзі. Зазначимо, що двосторонні стосунки Україна-Європейський Союз були започатковані відразу після здобуття Україною незалежності. Саме тоді країни-члени Європейського Союзу закликали Україну до відкритого і конструктивного діалогу. Згодом Україна стала першою країною на теренах СНД, яка уклала Угоду про партнерство та співробітництво з ЄС, де було визначено правовий механізм взаємодії між двома сторонами. Угоду було підписано 14 червня 1994 р. у Люксембурзі та ратифіковано Верховною Радою України 10 листопада 1994 р.

охорона праця європейський правовий

1. Законодавство Європейського Союзу з охорони праці

З моменту отримання Україною незалежності вона свій подальший розвиток спрямувала на впровадження в національну практику європейських цінностей в галузі прав і свобод людини та інтеграцію у європейське співтовариство.

Сьогодні завданням номер один для України є набуття членства у Європейському Союзі. Зазначимо, що двосторонні стосунки Україна-Європейський Союз були започатковані відразу після здобуття Україною незалежності. Саме тоді країни-члени Європейського Союзу закликали Україну до відкритого і конструктивного діалогу. Згодом Україна стала першою країною на теренах СНД, яка уклала Угоду про партнерство та співробітництво з ЄС, де було визначено правовий механізм взаємодії між двома сторонами. Угоду було підписано 14 червня 1994 р. у Люксембурзі та ратифіковано Верховною Радою України 10 листопада 1994 р.

На Копенгагенському саміті Україна - Європейський Союз 4 липня 2002 р. Європейський Союз підтвердив свою готовність продовжувати співробітництво і підтримувати Україну в адаптації законодавства, що є одним з ключових елементів співробітництва між Україною та Європейським Союзом. Європейський Союз привітав прагнення України розробити план-графік адаптації законодавства у пріоритетних сферах. На Ялтинському самміті Україна - Європейський Союз 7 жовтня 2003 року досягнуто спільне розуміння, що одним із найбільш ефективних шляхів використання можливостей нинішнього розширення ЄС для України є інтенсифікація нею роботи у напрямі адаптації національного законодавства, норм і стандартів до відповідних норм ЄС. Європейський Союз підтвердив свою готовність продовжувати співробітництво і підтримку України у процесі адаптації законодавства [10, с.14].

Законом України "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" від 18 березня 2004 р. закріплено мету адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, яка полягає в досягненні відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики [1].

Взагалі Європейський Союз як регіональна міжнародна організація має давню історію. Так, вперше ідею об'єднання країн Європи на політичному рівні на зовсім нових засадах висловив у 1946 р. Прем'єр-міністр Великобританії В. Черчілль, заявивши про необхідність створення "свого роду Сполучених Штатів Європи". Перші ж конкретні кроки на цьому шляху було зроблено завдяки французам Ж. Моне та Р. Шуману, яким належить ідея і план створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Це відбулося 9 травня 1950 року і відтоді ця дата відзначається як День Європи.

В основу створення ЄОВС було закладено ідею про передачу управління виробництвом вугілля та сталі єдиному наднаціональному органу, а метою стало переведення ключових галузей військової індустрії під міжнародний контроль (аби запобігти підготовці до нової світової війни). Договір про створення ЄОВС було підписано у м. Парижі 18 квітня 1951 р., а 10 серпня 1952 р. він набрав чинності. Учасниками цього об'єднання стали шість країн - Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Німеччина та Італія [2, с.4].

У 1957 р. ці шість західноєвропейських країн підписали в Римі договір про створення Європейського економічного співтовариства (Римський договір, або Договір про ЄЕС). У цьому ж 1957 р. засновники ЄЕС створили нову організацію - Європейське об'єднання з атомної енергії (Євратом). Усі три організації - ЄОВС, ЄЕС і Євратом - мали загальну Асамблею і загальний Суд, а виконавчі органи були різними. В 1965 р., прийнявши Договір про злиття, "шістка" об'єднала зазначені організації [3, с.23]. В той же час, це ні в якій мірі не означало ліквідації трьох раніше заснованих об'єднань, відбулося лише злиття їх органів управління з метою спрощення схеми управління, зменшення витрат на нього та підвищення ефективності у вирішенні економічних завдань.

Завдання, які ставило перед собою нове європейське утворення, були в основному економічні, зокрема створення єдиного економічного простору. Згодом же на порядку денному постали нові завдання тепер вже політичні. У зв'язку з цим з назви Єдиного Європейського Співтовариства було вилучено слово "економічне" як підтвердження того, що віднині будуть вирішуватися не тільки завдання економіки. Це нововведення було закріплене в Маастрихтському Договорі, який було підписано у 1992 р. Цей договір набрав чинності з 1 листопада 1993 р. і саме з цього часу виникла наднаціональна організація європейської публічної влади - Європейський Союз.

Утворення Європейських співтовариств поклало початок новій правовій системі - праву Європейських співтовариств (Європейського Союзу), що нерідко нині іменують у літературі і засобах масової інформації (у тому числі українських)"європейським правом". Норми права Європейського Союзу, у тому числі встановлені в нормативно-правових актах його органів і прецедентах судів Європейського Союзу, мають верховенство на всій його території (принцип верховенства права ЄС), здатні наділяти правами і покладати обов'язки як на держави-члени, так і безпосередньо на громадян (принцип прямої дії права ЄС). "Незалежно від законодавства держав-членів" останнє "не тільки накладає обов'язок на індивідуумів, але також покликано наділяти їх правами, що утворюють частину їх правового статусу" (рішення Європейського суду в справі "Коста", 1964 р.) [4, с.4].

Важливе місце в закріпленні вимог та стандартів в сфері охорони праці належить директивам ЄС. Директиви - це правові акти, що у відповідності зі ст.189 Договору ЄЕС можуть видавати Рада Міністрів і Європейська комісія Європейського Союзу. Кожен такий акт має обов'язкову силу для досягнення результату в державі-члені, до якої він адресований, але національна влада зберігає вибір форми і методу його застосування.

Серед директив, які закріплюють вимоги та стандарти в сфері охорони праці слід виділити наступні: Директива Ради № 89/391/ЄЕС "Про впровадження заходів для заохочення вдосконалень у сфері безпеки і охорони здоров’я працівників під час роботи" від 12 червня 1989 р. [5], Директива Ради № 89/654/ЄЕС "Про мінімальні вимоги щодо безпеки і охорони здоров’я в робочих зонах" від 30 листопада 1989 р. [6], Директива Ради № 89/655/ЄЕС "Про мінімальні вимоги щодо безпеки і охорони здоров’я при застосуванні робочого обладнання працівниками під час роботи" від 30 листопада 1989 р. [7], Директива Європейського Парламенту та Ради № 98/37/ЄС "Про зближення законодавства держав-членів стосовно машин і механізмів" від 22 червня 1998 р. [8], Директива Європейського Парламенту і Ради № 97/23/ЄС "Про зближення законодавства держав-членів щодо устаткування, яке працює під тиском" від 29 травня 1997 р. [9], Директива Ради № 87/404/ЄЕС "Про зближення законодавства держав-членів щодо простих посудин, що перебувають під тиском" від 25 червня 1987р. [10], Директива Ради № 89/656/ЄЕС "Про мі ні мальні вимоги безпеки та охорони здоров'я при використанні працівниками засобів індивідуального захисту на робочому місці" від 30 листопада 1989 р. [1], Директива Ради № 89/686/ЄЕС "Про зближення законодавств держав-членів щодо засобів індивідуального захисту" від 21 грудня 1989 р. [12], Директива Ради № 92\58\ЄЕС "Про мінімум вимог до забезпечення знаків безпеки й/або гігієни праці" від 24 червня 1992р. [13].

Велике значення для забезпечення охорони праці найманих працівників на європейському рівні має Директива Ради № 89/391/ЄЕС "Про впровадження заходів для заохочення вдосконалень у сфері безпеки і охорони здоров’я працівників під час роботи", яка встановлює загальні принципи щодо запобігання професійним ризикам, безпеки і охорони здоров’я, виключення ризику і нещасних випадків, інформування, консультацій, пропорційної участі відповідно до національного законодавства та/або практики, навчання працівників та їх представників, а також загальні правила впровадження названих принципів. Зокрема розділ ІІ Директиви присвячено обов’язкам роботодавця. Так, перш за все роботодавець зобов’язаний забезпечувати безпеку і захист здоров’я працівників у всіх аспектах, що стосуються роботи. Не звільняє роботодавця від відповідальності в цій сфері навіть залучення ним компетентних сторонніх служб або осіб, що виконують захисні та профілактичні заходи. Також на відповідальність роботодавця не впливають обов’язки працівника у сфері безпеки і охорони здоров’я під час роботи.

Загалом всі обов’язки роботодавця Директива поділяє на загальні та спеціальні. Так, до загальних обов’язків роботодавця нормотворець відносить. По-перше, вживання заходів, необхідних для безпеки і охорони здоров’я працівників, включаючи заходи щодо запобігання професійним небезпекам, інформування і навчання, а також підготовки належних організаційних заходів і необхідних засобів. Такі заходи повинні вживатися на основі загальних принципів техніки безпеки, а саме: а) запобігання ризикам; b) оцінка ризиків, яких не можна уникнути; c) усунення небезпек у їх джерелах; d) врахування людського фактора під час роботи, особливо, при облаштуванні робочих місць, виборі засобів праці, робочих і технологічних процесів, передусім, з точки зору полегшення монотонної роботи та роботи в ритмі, заданому машиною, а також послаблення її шкідливого впливу на здоров’я; e) адаптування до технічного прогресу; f) виключення або зменшення небезпек; g) планування запобігання небезпекам з урахуванням стану техніки, організації праці, умов праці, соціальних відносин і впливу навколишнього середовища на робочому місці; h) надання пріоритету колективним захисним заходам над індивідуальними захисними заходами; i) належний інструктаж працівників. По-друге, оцінка загрози для безпеки та здоров’я працівників, зокрема, при виборі засобів праці, хімічних речовин і сумішей, а також при облаштуванні робочих місць. Застосовані роботодавцем на підставі цієї оцінки заходи для запобігання небезпеки а також за необхідності, зміни трудових і виробничих процесів, мають: забезпечувати підвищення рівня безпеки і охорони здоров'я працівників; бути пов’язані з усіма видами діяльності підприємства або виробництва на всіх рівнях керівництва. По-третє, врахування придатності працівника до дорученої йому роботи з точки зору безпеки і здоров’я. По-четверте, проведення консультації при плануванні впровадження нових технологій з працівниками та/або їх представниками з питань вибору засобів праці, умов праці, впливу виробничого середовища на робочому місці на безпеку і здоров’я працівників. По-п’яте, вживання відповідних заходів для забезпечення того, щоб тільки ті працівники, які одержали належний інструктаж, могли мати доступ до зон, в яких мають місце серйозні і специфічні види небезпеки. По-шосте, налагодження співробітництва роботодавців між собою, координація їх дій та взаємне інформування один одного, а також своїх працівників, або їх представників про виробничі ризики. у випадках, коли на одному робочому місці виконуються роботи працівниками кількох підприємств. По-сьоме, фінансування заходів безпеки, гігієни та охорони здоров’я під час роботи за власний кошт.

Спеціальними обов’язками роботодавця є наступні. По-перше, створення служби, яка здійснюватиме захисні та профілактичні заходи. По-друге, вживання відповідних заходів щодо першої допомоги, боротьби з пожежами та евакуювання працівників, з урахуванням характеру діяльності і масштабів підприємства або виробництва, враховуючи наявність сторонніх осіб, а також організація необхідного зв’язку з зовнішніми службами з цих питань. По-третє, вживання необхідних заходів з тим, щоб працівники та/або їх представники на підприємстві та/або виробництві, відповідно до національного законодавства та/або практики, з урахуванням масштабів підприємства або виробництва, одержували всю необхідну інформацію стосовно: а) загроз для безпеки і здоров’я, а також захисних та запобіжних заходів на підприємстві або виробництві в цілому, а також для кожного робочого місця або виду робіт; б) чисельності працівників для надання першої допомоги, боротьби з пожежею і евакуювання працівників, їх підготовки та обладнання, що є в їх розпорядженні. По-четверте, обов’язок заслуховування думки працівників та/або їх представників і забезпечення їх участі у обговоренні всіх питань, що стосуються безпеки і охорони здоров’я на робочому місці. По-п’яте забезпечення того, щоб кожен працівник в момент: прийняття на роботу; переміщення на інше місце або зміни виду робіт; введення нових або зміни наявних засобів праці; введення будь-якої нової технології одержував достатнє відповідне навчання щодо безпеки і охорони здоров’я, зокрема, у формі інформації та інструктажу, які стосуються саме його робочого місця та виду робіт. Таке навчання повинно враховувати небезпечні моменти і можливість виникнення нових небезпек, а також за необхідності регулярно повторюватись. По-шосте, володіння оцінкою небезпек для безпеки і здоров’я під час роботи, особливо щодо груп працівників, що перебувають в умовах підвищеної небезпеки. По-сьоме, визначення захисних заходів, та, за необхідності, захисних засобів, які мають бути застосовані. По-восьме, ведення обліку нещасних випадків на виробництві, які викликали втрату працівником працездатності більше, ніж на три дні. По-дев'яте, складання для компетентних органів згідно з національним законодавством та/або практикою звітів про нещасні випадки, що трапились з його працівниками.

Стаття 13 Директива Ради № 89/391/ЄЕС "Про впровадження заходів для заохочення вдосконалень у сфері безпеки і охорони здоров’я працівників під час роботи" закріплює обов’язки працівників в сфері безпеки і охорони власного здоров'я. Так, кожен працівник зобов’язаний, наскільки дозволяє можливість, дбати про свої власні безпеку і здоров’я, а також про безпеку і здоров’я осіб, на яких можуть вплинути його дії під час роботи, відповідно до пройденого ним навчання та вказівок роботодавця.

Для цього працівники повинні, зокрема, відповідно до пройденого навчання та вказівок роботодавця:

а) правильно і за призначенням використовувати устаткування, апаратуру, інструменти, небезпечні речовини, транспортні та інші засоби праці;

b) правильно використовувати надані йому в розпорядження засоби індивідуального захисту та після використання повертати їх на передбачене для цього місце;

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--