Реферат: Захист прав людини у період збройних конфліктів

Начальник військ, до якого відправлено парламентера, не зобов'язаний прийняти його за будь-яких обставин. Він може вжити всіх необхідних заходів, аби перешкодити пар­ламентеру скористатися покладеним на нього дорученням для збирання інформації. Він має також право у разі зловжи­вань з боку парламентера тимчасово його затримати. Парла­ментер втрачає право на недоторканність, якщо буде пози­тивним і безсумнівним способом доведено, що він скористав­ся своїм привілейованим становищем для підмови до зради або для її вчинення.

Військовополонені. У ст. 44 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р. поняття військовополоне­ного визначено лаконічно: будь-який комбатант, що по­трапляє під владу супротивної сторони, є військовополо­неним. Водночас про цю категорію учасників збройних кон­фліктів докладно сказано в Женевській конвенції про пово­дження з військовополоненими 1949 р. Зокрема, у ст. 4 конвенції сказано, що військовополоненими є особи, які по­трапили під владу ворога і належать до однієї з таких кате­горій:

• весь особовий склад збройних сил сторони, яка перебу­ває в конфлікті;

• особовий склад добровольчих загонів та інших опол­чень, включаючи особовий склад організованих рухів опору, якщо вони відповідають нижченаведеним умовам:

а) мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;

б) мають певний і чітко видимий здалеку розпізнаваль­ний знак;

в) відкрито носять зброю;

г) додержуються у своїх діях законів і звичаїв війни.

• особовий склад регулярних збройних сил, що вважає себе підпорядкованим урядові або владі, не визнаних держа­вою, яка тримає в полоні;

• особи, які йдуть за збройними силами, але не входять до їх складу безпосередньо (постачальники, військові корес­понденти тощо);

• члени екіпажів суден торговельного флоту, екіпажів ци­вільної авіації сторін;

• населення неокупованої території, яке при наближенні ворога стихійно з власної ініціативи стає до зброї для бороть­би з військами, що вторгаються.

Конвенція прирівнює до військовополонених за ознакою поводження з ними таких осіб:

• інтернованих на розсуд держави, що окупує, осіб, які належать або належали до збройних сил окупованої країни;

• осіб, які підлягають інтернуванню відповідно до міжна­родного права, відповідно до дипломатичної і консульської практики і договорів.

Конвенція застерігає, що медико-санітарний склад і ду­ховний персонал, затримані державою, яка тримає в полоні, з метою надання допомоги військовополоненим, не повинні вважатися військовополоненими.

У цілому ж конвенція застосовується до військовополо­нених з того моменту, коли вони потраплять під владу воро­га, і аж до їх остаточного звільнення і репатріації.

Загальновизнаним принципом міжнародного гуманітар­ного права стосовно військовополонених є те, що військово­полонені перебувають під владою ворожої держави, але не окремих осіб або військових частин, що взяли їх у полон. Незалежно від відповідальності, що може бути покладена на окремих осіб, саме держава, яка тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими.

Основою поводження з військовополоненими, наскільки це дозволяє воєнний час, є принципи гуманності. Так, у ст. 13 конвенції підкреслюється, що з військовополоненими слід завжди поводитися гуманно. Будь-яка незаконна дія або бездіяльність держави, що тримає в полоні, які призводять до смерті військовополоненого, що перебуває в її владі, або такі, що ставлять здоров'я військовополоненого під серйозну загрозу, забороняються і розглядаються як серйозні порушення цієї конвенції. Зокрема, жодний військовополонений не може бути підданий фізичному каліченню або науковому чи медичному дослідові будь-якого характеру, що не пов'яза­ний з лікуванням військовополоненого та його інтересами.

За будь-яких обставин військовополонені мають право на повагу до їх особистості і честі. Вони цілком зберігають свою цивільну правоздатність, якою користувалися під час захоп­лення у полон. Речі і предмети особистого користу­вання повинні залишатися у військовополонених. Вони мають бути забезпечені необхідним одягом і медичною допо­могою, питною водою і їжею у достатній кількості.

Військовополонені звільняються і репатріюються відразу ж по припиненні воєнних дій.

Підстави виникнення та реалізації міжнародно-правової відповідальності

Проблема підстав міжнародно-правової відповідальності держав справедливо привертає увагу вітчизняних і зарубіж­них правників, які досліджували її під різними кутами зору.

Серед вітчизняних теоретиків міжнародного права найбільш значні у цій галузі праці належать професору В. А. Василенку.

При розгляді підстав відповідальності слід вивчити дні групи питань:

• на підставі чого суб'єкт міжнародного права може не­сти юридичну відповідальність;

• за що суб'єкт міжнародного права може нести цю відповідальність. Виходячи з цього, розрізняють юридичні (нормативні) фактичні (юридико-фактичні) підстави відповідальності, між якими існує тісний взаємозв'язок.

У загальному плані юридичні підстави відпо­відальності держави за міжнародні правопорушення — це сукупність юридичне обов'язкових приписів, міжна­родно-правових актів, на підставі яких певний варіант поведінки держави кваліфікується як міжнародне пра­вопорушення.

До юридичних підстав відповідальності держави В. А. Василенко відносить лише юридичне дійсні міжнародні зобов'язання, закріплені у правомірних міжнародно-правових актах. Беручи до уваги специфіку таких актів, він поділяється на три основні групи:

• міжнародний договір і міжнародний порядок;

• рішення міжнародних судів і рішення міжнародні і (міжурядових) організацій, що мають обов'язком силу;