Реферат: Захист прав людини у період збройних конфліктів

1. Міжнародний договір і міжнародний порядок справедливо посідають перше місце в ієрархії джерел юридичних основ міжнародно-правової відповідальності. При цьому якщо говорити про договори, то має йтися тільки про правомірні договори. Приписи недійсних міжнародних договори мають юридичної чинності, що закріплено в статтях 48—53 і Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р.

Хоч міжнародний порядок належить до цієї групи юридичних підстав відповідальності, його місце скромніше, ніж міжнародного договору. Це зумовлено тим, що в сучасниці період розвитку міжнародного права сфера дії звичаєвих норм помітно звузилася на тлі значного розвитку договірно­го регулювання міжнародних відносин. Проте міжнародний порядок залишається особливою формою і засобом, що за­кріплює визнання певного способу поведінки держав як юридичне обов'язкового правила їх взаємовідносин.

2. Рішення міжнародних судів як джерело юридичних підстав відповідальності цікаві тим, що вони встановлюють права та обов'язки сторін, що сперечаються, і завжди мають для цих сторін спору обов'язковий характер. Є загально­прийнятим, що, передаючи спір на розгляд міжнародного су­ду, сторони беруть на себе зобов'язання підкоритися при­йнятому рішенню. При цьому сторони виходять із того, що основою обов'язкової сили таких рішень є приписи норм міжнародного права.

У даному контексті професор В. А. Василенко розрізняє дві типові ситуації:

• коли рішення виноситься у зв'язку з праводомаганнями сторін, що сперечаються, які не є наслідком між­народного правопорушення;

• коли рішення виноситься у справі про порушення при­писів міжнародно-правового акта.

У першому випадку суд встановлює нові права та обов'язки сторін щодо предмета спору, у другому — факт правопорушення, визначаючи види і форми відповідальності держави-правопорушниці.

Рішення міжнародних (міжурядових) організацій стають джерелом юридичних підстав міжнародно-правової відпові­дальності держави лише тоді, коли такі рішення відповідно до статуту цієї організації мають юридичне обов'язковий ха­рактер. Рішення міжнародних організацій становлять так зване внутрішнє право міжнародних організацій, що є дже­релом як повноважень, так і обов'язків держав-членів.

Наприклад, Статут 00Н встановлює обов'язкові для йо­го членів свої власні правила процедури (ст. 21), бюджет 00Н і розподіл витрат між членами (ст. 17), порядок призу­пинення здійснення прав і привілеїв членам організації (ст. 5) і т. д.

3. До односторонніх міжнародно-правових актів дер жав, розглянутих в окремих випадках у ролі юридичних підстав міжнародно-правової відповідальності, можна віднести односторонні акти держави у формі декларацій, заяв, нот, виступів посадових осіб. Маються на увазі, безумовно, такі акти, через які держава визначає конкретні правила або лінію своєї поведінки у сфері міждержавних відносин і бере на себе відповідні міжнародні зобов'язання.

Джерелом юридичних підстав відповідальності держави, на думку В. А. Василенка, є лише ті її односторонні міжнародно-правові акти, що мають самостійне значення у плані добровільного прийняття цією державою певних міжнародних зобов'язань стосовно інших держав і визнаються цими державами.

Ще виразніше з цього приводу висловлюється І. І. Лукашук, зазначаючи, що "коли одна держава, з огляду на кон­кретні обставини односторонньої декларації іншої держави, почала на цій підставі певні дії і зміна декларації може зав­дати їй збитків, то така зміна неправомірна до завершення відповідної дії". Від односторонніх міжнародно-правових актів слід відрізняти внутрішньодержавні правові акти, дія яких не поширюється на міждержавні відносини.

Важливе практичне і теоретичне значення має класифі­кація міжнародних правопорушень, що сприяє визначенню характеру відповідальності держави-правопорушниці. Розріз­няють кілька основних видів міжнародних правопорушень. Так, професор Харківського університету В. А. Уляницький у своїй праці, написаній у співавторстві з професором Л. А. Камаровським ще в 1908 р., з-поміж міжнародних пра­вопорушень виділяв такі:

• недодержання трактатів, особливо якщо вони мають важливе значення для кількох держав;

• прагнення окремої держави до поневолення інших самостійних держав і до всесвітнього панування;

• напад без оголошення війни і без достатнього приводу;

• прагнення держави до панування у відкритому морі, що визнається міжнародною територією;

• псування міжнародних шляхів і споруд, встановлених для забезпечення міжнародного спілкування;

• порушення прав дипломатичних агентів і органів між­народного спілкування;

• порушення міжнародних інтересів держав, які грунту­ються на юридичних основах, а саме: вигнання іноземців із держави, відмова іноземцю у захисті і правосудді, релігійні утиски.

Закріплена у Статуті Ліги Націй заборона війни і дане у Лондонських конвенціях 1933 р. визначення поняття агресії загострили питання відповідальності держав за розв'язання і ведення агресивної війни. Під впливом цих та інших міжна­родних документів професор А. М. Трайнін уперше запропо­нував свою класифікацію злочинів проти миру, виділивши три їх групи. До першої групи, що охоплює найгострішу фор­му посягань на мир, як підкреслював А. М. Трайнін, мають бути включені агресивні дії. Це передусім воєнна агресія, що є прямим і безпосереднім запереченням миру, а також допомога агресії, загроза агресії і блокада, що прилучаються до неї.

Другу групу посягань на мир становлять ворожі дії про­ти іншої держави, дії, що не є прямим воєнним актом, однак явно спрямовані проти іншої держави і тим самим безпосе­редньо створюють небезпеку воєнних конфліктів. До них на­лежать: пропаганда агресії, підтримка озброєних банд, неви­конання зобов'язань за міжнародними договорами, укладе­ними на захист миру (наприклад, невиконання міжнародних зобов'язань щодо скорочення озброєнь), тероризм.

Нарешті, до третьої групи він включає неприязні дії, що не можуть бути розцінені як ворожі у буквальному розумін­ні, проте вносять елементи відчуженості й розладу в мирні відносини народів. До них належать: виготовлення й розпов­сюдження підроблених документів і поширення фальшивих відомостей, спрямованих проти іншої держави, а також посягання на престиж і честь іншої держави.

Сушене міжнародне право не дає вичерпного переліку конкретних правопорушень. Адже скільки інтересів, які за­хищаються сучасним міжнародним правом, стільки може бу­ти й міжнародних деліктів.

Водночас класифікація безумовно можлива відповідно до поставленої мети вибору її критеріїв. Наведена вище класи­фікація, запропонована професором А. М. Трайніним, грунтується на критерії міри соціальної небезпеки міжнародного правопорушення.

За схемою, запропонованою Г. І. Тункіним, правопору­шення поділяють на дві категорії. До першої належать пра­вопорушення, що становлять небезпеку для миру, до дру­гої — решта правопорушень [18].

Безумовний інтерес становить класифікація міжнарод­них правопорушень, яку запропонував В. А. Василенко на підставі таких взаємозалежних і взаємозумовлених крите­ріїв:

• значущість міжнародно-правових актів і характер регу­льованих ними правових відносин;

• передбачуваний спосіб дій держави-правопорушниці;