Реферат: Захист прав людини у період збройних конфліктів
Начальник військ, до якого відправлено парламентера, не зобов'язаний прийняти його за будь-яких обставин. Він може вжити всіх необхідних заходів, аби перешкодити парламентеру скористатися покладеним на нього дорученням для збирання інформації. Він має також право у разі зловживань з боку парламентера тимчасово його затримати. Парламентер втрачає право на недоторканність, якщо буде позитивним і безсумнівним способом доведено, що він скористався своїм привілейованим становищем для підмови до зради або для її вчинення.
Військовополонені. У ст. 44 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р. поняття військовополоненого визначено лаконічно: будь-який комбатант, що потрапляє під владу супротивної сторони, є військовополоненим. Водночас про цю категорію учасників збройних конфліктів докладно сказано в Женевській конвенції про поводження з військовополоненими 1949 р. Зокрема, у ст. 4 конвенції сказано, що військовополоненими є особи, які потрапили під владу ворога і належать до однієї з таких категорій:
• весь особовий склад збройних сил сторони, яка перебуває в конфлікті;
• особовий склад добровольчих загонів та інших ополчень, включаючи особовий склад організованих рухів опору, якщо вони відповідають нижченаведеним умовам:
а) мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;
б) мають певний і чітко видимий здалеку розпізнавальний знак;
в) відкрито носять зброю;
г) додержуються у своїх діях законів і звичаїв війни.
• особовий склад регулярних збройних сил, що вважає себе підпорядкованим урядові або владі, не визнаних державою, яка тримає в полоні;
• особи, які йдуть за збройними силами, але не входять до їх складу безпосередньо (постачальники, військові кореспонденти тощо);
• члени екіпажів суден торговельного флоту, екіпажів цивільної авіації сторін;
• населення неокупованої території, яке при наближенні ворога стихійно з власної ініціативи стає до зброї для боротьби з військами, що вторгаються.
Конвенція прирівнює до військовополонених за ознакою поводження з ними таких осіб:
• інтернованих на розсуд держави, що окупує, осіб, які належать або належали до збройних сил окупованої країни;
• осіб, які підлягають інтернуванню відповідно до міжнародного права, відповідно до дипломатичної і консульської практики і договорів.
Конвенція застерігає, що медико-санітарний склад і духовний персонал, затримані державою, яка тримає в полоні, з метою надання допомоги військовополоненим, не повинні вважатися військовополоненими.
У цілому ж конвенція застосовується до військовополонених з того моменту, коли вони потраплять під владу ворога, і аж до їх остаточного звільнення і репатріації.
Загальновизнаним принципом міжнародного гуманітарного права стосовно військовополонених є те, що військовополонені перебувають під владою ворожої держави, але не окремих осіб або військових частин, що взяли їх у полон. Незалежно від відповідальності, що може бути покладена на окремих осіб, саме держава, яка тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими.
Основою поводження з військовополоненими, наскільки це дозволяє воєнний час, є принципи гуманності. Так, у ст. 13 конвенції підкреслюється, що з військовополоненими слід завжди поводитися гуманно. Будь-яка незаконна дія або бездіяльність держави, що тримає в полоні, які призводять до смерті військовополоненого, що перебуває в її владі, або такі, що ставлять здоров'я військовополоненого під серйозну загрозу, забороняються і розглядаються як серйозні порушення цієї конвенції. Зокрема, жодний військовополонений не може бути підданий фізичному каліченню або науковому чи медичному дослідові будь-якого характеру, що не пов'язаний з лікуванням військовополоненого та його інтересами.
За будь-яких обставин військовополонені мають право на повагу до їх особистості і честі. Вони цілком зберігають свою цивільну правоздатність, якою користувалися під час захоплення у полон. Речі і предмети особистого користування повинні залишатися у військовополонених. Вони мають бути забезпечені необхідним одягом і медичною допомогою, питною водою і їжею у достатній кількості.
Військовополонені звільняються і репатріюються відразу ж по припиненні воєнних дій.
Підстави виникнення та реалізації міжнародно-правової відповідальності
Проблема підстав міжнародно-правової відповідальності держав справедливо привертає увагу вітчизняних і зарубіжних правників, які досліджували її під різними кутами зору.
Серед вітчизняних теоретиків міжнародного права найбільш значні у цій галузі праці належать професору В. А. Василенку.
При розгляді підстав відповідальності слід вивчити дні групи питань:
• на підставі чого суб'єкт міжнародного права може нести юридичну відповідальність;
• за що суб'єкт міжнародного права може нести цю відповідальність. Виходячи з цього, розрізняють юридичні (нормативні) фактичні (юридико-фактичні) підстави відповідальності, між якими існує тісний взаємозв'язок.
У загальному плані юридичні підстави відповідальності держави за міжнародні правопорушення — це сукупність юридичне обов'язкових приписів, міжнародно-правових актів, на підставі яких певний варіант поведінки держави кваліфікується як міжнародне правопорушення.
До юридичних підстав відповідальності держави В. А. Василенко відносить лише юридичне дійсні міжнародні зобов'язання, закріплені у правомірних міжнародно-правових актах. Беручи до уваги специфіку таких актів, він поділяється на три основні групи:
• міжнародний договір і міжнародний порядок;
• рішення міжнародних судів і рішення міжнародні і (міжурядових) організацій, що мають обов'язком силу;