Реферат: Захист прав людини в міжнародному праві
Учасники Пакту про економічні, соціальні і культурні права зобов’язуються приймати міри для забезпечення поступового і повного виконання прав, які визнаються в Пакті.
Учасники ж Пакту про громадянські і політичні права держави зобов’язуються поважати і надавати всім права, які визнаються в ньому.
Держави-учасники Пакту про економічні, соціальні і культурні права можуть встановлювати обмеження в користуванні правами. Обмеження повинні бути передбаченні в законі даної держави, сумісні з природою таких прав і застосовуватися в цілях загального добробуту.
Більш жорсткі вимоги містяться в Пакті про громадянські і політичні права: держави-учасники можуть відступати від свої зобов’язань лише в випадку надзвичайного положення, яке офіційно оголошено. Заходи, які застосовуються державою в таких ситуаціях, не повинні бути дискримінаційними по відношенню до певних груп індивідів, і вони не можуть торкатися спеціально оговорених в Пакті прав, наприклад: право на життя, заборона тортур, рабства і примусової праці, боргового рабства і інше. Держава-учасник інформує про прийняті обмеження через Генерального секретаря ООН і всіх інших учасників Пакту. Щодо деяких прав, перерахованих в Пакті, держава може встановлювати обмеження в застосуванні. Такі обмеження повинні бути передбачення законом, необхідні для охорони державної безпеки і громадського порядку, здоров’я чи моральності населення чи прав і свобод інших і бути сумісним з іншими правами, які визнаються в Пакті.
Назва кожного Пакту розкриває коло прав і свобод, які містяться в ньому. В рамках кожного Пакту створений і діє міжнародний контрольний механізм.
Що стосується Пакту про громадянські і політичні права, то таким є Комітет з прав людини, який складається з 18 чоловік, обраних на 4-річний строк з правом переобрання державами-учасниками Пакту.
Держави-учасники в визначеному порядку представляють Комітету доповді, в яких повідомляють про заходи, які прийнятті для втілення в життя положень Пакту, про досягнення в цій справі і про труднощі, з якими держави зіштовхнулися. Доповіді розглядаються Комітетом, який може робити зауваження загального порядку.
Крім того, держави-учасники спеціальними заявами, які депонуються у Генерального секретаря ООН, можуть визнати компетенцію Комітету отримувати і розглядати повідомлення держав про невиконання обов’язків за Пактом іншою державою. Цей механізм діє лише по відношенню до тих держав, які зробили заяву про його визнання. При розгляді таких повідомлень Комітет проводить закритті засідання.
Процедура подачі і розгляду індивідуальних скарг про порушення прав, які визнаються в Пакті про громадянські і політичні права, міститься в Факультативному протоколі до цього Пакту. Такі повідомлення можливі лише по відношенню до тих держав, які спеціальними повідомленнями, депонованими у Генерального секретаря ООН визнали компетенцію Комітету приймати і розглядати скарги осіб, які знаходяться під їх юрисдикцією. СРСР ратифікував обоє Пакти в 1973 році, а 5 липня 1991 року зробив заяву про приєднання до Факультативного протоколу і про визнання компетенції Комітету в відповідності до ст..41 Пакту про громадянські і політичні права.
20 листопада 1989 року Генеральна Асамблея ООН прийняла другий Факультативний протокол до Пакту про громадянські і політичні права, в якому передбачається відмова від смертної кари. Протокол вступив в дію в липні 1991 року.
Система контролю за Пактом про економічні, соціальні і культурні права залучена до органів ООН. Держави-учасники Пакту в встановленому порядку представляють доповіді Генеральному секретарю ООН, який направляє їх Економічній і Соціальній Раді для розгляду. ЕКОСОС може передавати доповіді в Комісію про права людини для розгляду і надання загальних рекомендацій. В травні 1986 року ЕКОСОС створив Комітет з економічних, соціальних і культурних прав в складі 18 членів, який в березні 1987 року почав роботу.
4. Хартія прав людини
Загальний рівень співпраці держав в сфері прав людини доповнюється регіональним, що дає можливість враховувати політичні, історичні, культурні, економічні особливості регіону і відображати все це в ухвалених документах. До них, зокрема відносяться Європейська Конвенція з захисту прав людини і основних свобод 1950 року, Європейська соціальна хартія 1961 року, Американська конвенція з захисту прав людини 1969 року і Африканська хартія прав людини і народів 1981 року.
Європейська конвенція з захисту прав людини і основних свобод 1950 року і 8 протоколів до неї, прийняті в різний час, визначають об’єм громадянських і політичних прав і основних свобод, який є мінімальним для правової демократичної держави. Учасниками Конвенції (і протоколів) можуть бути члени Ради Європи.
Розроблений і діє доволі складний, але ефективний механізм контролю за дотриманням державами-учасниками положень Конвенції. З цією метою створено два органи, а саме Європейська комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини. Їх члени обираються відповідно Комітетом міністрів і Консультативною асамблеєю, виступають вони особисто і їх кількісний склад дорівнює кількості країн - членів Ради Європи.
Комісія може приймати заяви держав про порушення Конвенції іншими державами, а також індивідуальні скарги, скарги неурядових організацій про порушення їх прав. Причому індивідуальні скарги приймаються лише по відношенню до тих держав, які спеціальними заявами визнали компетенцію Комісії отримувати і розглядати такі скарги. В випадку мирного вирішення суперечки Комісія складає склад, який направляється зацікавленим державам і Генеральному секретарю Ради Європи для опублікування.
Якщо зусилля Комісії не призвели до вирішення суперечки, то теж складається доповідь, в якій викладаються факти і думки Комісії про наявність порушення прав, які визнаються Конвенцією. Доповідь направляється Комітету міністрів і зацікавленим державам. При цьому Комісія може робити Комітету такі пропозиції, які вважає підходящими. Якщо протягом трьох місяців з дня передачі Комітету доповіді суперечка не передається в Суд, то Комітет вирішує питання по суті. Спір на вирішення Суду може передати Комісія чи зацікавлена держава.
Європейська соціальна хартія прийнята Радою Європи в 1961 році, вступила в силу в 1965 році. Це – своєрідний документ, в якому об’єднанні декларації (ч. 1) і міжнародний договір (ч. II). В першій частині Хартії декларуються економічні і соціальні права, яких державі слід добиватися, а в другій частині ці ж права отримують обов’язковість за допомогою процедури, передбаченою в третій частині. Згідно останньої, держави з 19 статей другої частини вибирають для себе обов’язковими не менше 10 статей, про що повідомляють Генеральному секретарю Ради Європи.
Міжнародний контроль здійснюється через систему звітів, висновок з яких дає Комітет експертів, члени якого обираються Комітетом міністрів з кандидатів, представленими державами – учасниками Хартії. Звіти держав і висновок Комітету експертів розглядає підкомітет урядового Соціального комітету Ради Європи. Він представляє Комітету міністрів звіт і пропонує висновок експертів. Комітет міністрів на основі цього доповідь і після консультацій с Консультативною асамблеєю може надати відповідній державі рекомендації.
В 1990 році прийнятий Дев’ятий протокол, в якому право звернення в Суд наряду з державою і Комісією визнається також за індивідами, групами індивідів і неурядовими організаціями. В 1988 році був прийнятий Додатковий протокол, який містить чотири нові права в переліку прав, які містяться в Хартії.
Американська конвенція з прав людини прийнята в 1969 році і вступила в силу в 1978 році. Вона передбачає широкий спектр громадянських і політичних прав і свобод. Економічні, соціальні і культурні права викладення в Додатковому протоколі до Конвенції, який був прийнятий в 1988 році. Міжнародний контроль за дотриманням зобов’язань держав з Конвенції здійснюють частково органи ОАД, а також Між американська комісія з прав людини і Міжамериканський Суд з прав людини. В діяльності останніх багато спільного з відповідними органами Європейської конвенції.
Африканська хартія прав людини і народів прийнята в 1981 році і вступила в силу в 1986 році. Хартія містить громадянські, політичні, економічні і соціальні права. Особливістю Хартії в порівнянні з наведеними аналогічними документами є те, що в ній міститься і так звані колективні права (або права третього покоління) –це право народів на їх рівність, на самовизначення, на вільне розпорядження своїми матеріальними і природними ресурсами, на економічний, соціальний і культурний розвиток, на мир і безпеку, на задовільне навколишнє середовище. Крім прав в Хартії міститься і обов’язки кожного перед родиною, суспільством, державою, міжнародним співтовариством.
Хартія передбачає створення Африканської комісії з прав людини і народів з 11 членів, які виконують свої обов’язки в особистому складі. Крім розгляду суперечок між африканськими державами, які стосуються прав .людини і народів, Комісія проводить дослідження африканських проблем в галузі прав людини і народів, організовує семінари і конференції, розповсюджує інформацію відносно прав людини, формулює принципи і норми, на основі яких розвивається національне законодавство африканських держав, співпрацює з африканськими і міжнародними інститутами, які займаються правами людини, дають пояснення Хартії на прохання держав-членів ОАЕ.
В 1975 році в Хельсінкі був підписаний Підсумковий акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), який містить Декларацію принципів, якими держави-учасники будуть керуватися в взаємних стосунках. Серед цих принципів міститься принцип поваги прав людини і основних свобод. Включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань. В відповідності з цим принципом держави-учасники заявляють, що вони будуть поважати права людини без розрізнення раси, статті, мови і релігії, а також будуть заохочувати виконання громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних і інших прав. Джерело цих прав держави вбачають в достоїнстві, притаманному особистості.
Підсумковий акт розглядає повагу прав і свобод людини як важливий фактор збереження світу і забезпечення міжнародної безпеки. Співробітництво в галузі прав людини включає і співробітництво в рамках ООН, а основою такої співпраці є Статут ООН, Загальна декларація прав людини і Пакти з прав людини.
Що стосується конкретних прав і свобод, то держави будуть визнавати і поважати свободу особистості сповідати релігію чи віру, поважати права осіб, які належать до національних меншин, право на рівність перед законом, підтверджують права осіб знати свої права і обов’язки і чинити у відповідності до них.
В Заключному акті містяться також положення, які стосуються співробітництва держав в розвитку контактів між людьми. Ціль, яку ставлять перед собою в цій справі, зводиться до того, щоб полегшити більш вільне пересування людей і контакти між ними, застосовуючи відповідні заходити всередині країни і підписувати при необхідності міжнародні угоди. Передбачено, що держави будуть прихильно розглядати всі прохання і спрощувати процедури в тому, що стосується сімейних контактів і зустрічей, возз’єднання сімей, шлюбів між громадянами різних держав, поїздок в особистих і професійних справах, а також будуть сприяти розвитку туризму, зустрічей молоді, розширенню спортивних зв’язків. Підтверджено право релігійних культів, установ і організацій (і їх представників) на контакти, зустрічі і обмін інформацією в сферах їх діяльності.
Підсумковий документ Мадридської зустрічі представників держав - учасників НБСЄ, який відбувся в 1983 році, підтвердив положення Підсумкового акта в тому, що стосується прав людини і контактів між людьми. Крім того, в цьому документі підкреслена рішучість держав удосконалювати свої закони і адміністративні правила в сфері прав людини і забезпечувати ефективне виконання прав людини і основних свобод. Підкреслюється також важливість забезпечення рівноправності чоловіків та жінок. Держави будуть забезпечувати права і свободи профспілок і заохочувати контакти між профспілковими організаціями різних країн.
Подальшим розвиток співпраці держав - учасників НБСЄ стала Віденська зустріч їх представників. В прийнятому 15 січня 1989 року Підсумковому документі цієї зустрічі держави-учасники підтвердили свої наміри, зафіксовані в раніше прийнятих документах, і значно розширили коло питань, в яких передбачалась співпраця.