Реферат: Закон його природа

8. Промульгація закону — це не лише підписання його гла­вою держави, а й видання спеціального акта, який містить, зок­рема, розпорядження про офіційне опублікування закону. Про­мульгація закону здійснюється зазвичай актом глави держави — указом, наказом та іншими подібними документами, текст яко­го в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульго-

вується[1] .

В Україні — це підписання закону Президентом, підготовка постанови Верховної Ради про порядок введення в дію даного закону і офіційне його опублікування. Текст постанови Верхов­ної Ради в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульговується.

9. Включения закону до Єдиного державного реєстру норматив­них актів, де вказується наданий йому реєстраційний код.

10. Опублікування закону — друк його тексту з усіма реквізи­тами в офіційних друкарських виданнях (в Україні — «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України», газети «Голос України», «Юридичний вісник України»).

Можливий додатковий етап на другій стадії після ухвалення законопроекту парламентом і передачі його главі держави на

підпис.

У багатьох країнах (США, Індія, Україна та ін.) існує право «відкладеного вето» президента.

В Україні, зокрема, Президент може скористатися своїм пра­вом відкладеного вето і повернути закон із своїми зауваженнями і пропозиціями Верховній Раді для повторного розгляду. Саме вето об'єктивно може ставати стадією законотворчого процесу, яка має позапарламентський характер. Проте вето переборюєть­ся у парламенті.

Якщо під час повторного розгляду закон ухвалюється не мен­ше ніж 2/3 голосів установленого Конституцією складу Верхов­ної Ради, Президент зобов'язаний підписати його й представи­ти до офіційного опублікування протягом 10 днів.

На всіх стадіях законодавчої діяльності необхідним є вивчен­ня і використання громадської думки, врахування рівня право­свідомості громадян.

Для докладного вивчення законодавчої процедури в Україні необхідно звернутися до Регламенту Верховної Ради України — нормативного акта, що містить систему правил, які визначають процедуру діяльності українського парламенту.

§ 6. Види законів

З метою ефект ивного використання виникаючої безлічі за­конів, що виникають, необхідно однозначне розуміння їх видів, загальних і специфічних ознак, співвідношення між собою. Є два офіційні засоби встановлення класифікації законів:

1. Конституційний, коли в конституціях закріплюється пере­лік основних нормативно-правових актів. Наприклад, у Кон­ституції Австрії є розділ II «Законодавча влада федерації», у Конституції ФРН — розділ VII «Законодавство федерації», у Конституції Російської Федерації — низка статей (15, 76, 90, 105, 108, 115 та ін.), у Конституції України — частини статей і статті (85, 91, 92, 106, п. 4 розділ XV та ін.).

2. Видання спеціального закону про правові акти з наведен­ням у ньому їх переліку і нормативних характеристик, зазначен­ням способів забезпечення з метою правильного співвідношен­ня між собою. Наприклад, в Італії діють «Загальні положення про Закон» (1942 р.), у яких перелічено джерела права: закон, регламент, корпоративна норма, норма-звичай, а також встано­влено межі регулювання кожним актом. У Болгарії діє Закон «Про нормативні акти» (1973 p.). Цікаво, що в Росії раніше фе­дерального був ухвалений закон про нормативно-правові акти в Якутії (Саха). В Україні підготовлено проекти законів «Про нор­мативно-правові акти», а також «Про закони і законодавчу діяль­ність», які регулюватимуть процес організації законопроектних робіт, визначатимуть порядок підготовки, експертизи, узгод­ження, ухвалення, тлумачення і дії нормативно-правових актів.

За значенням і місцем у системі законодавства закони можна поділити наступним чином:

конституції

конституційні закони

звичайні (поточні) закони

забезпечуючі (оперативні) закони

1. Конституції — основні закони, які регламентують основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, пра­ва і свободи громадян.

Вони бувають двох видів:

• кодифіковані — становлять єдиний писаний основний за­кон (Конституція України, Конституція РФ, Конституція США та ін.). їх ще називають моноконституційними актами. Правда, Конституцію Франції 1958 p., яка є кодифікованою, не можна назвати моноконституційним актом, оскільки до Основного за­кону 1958 p. рішенням Конституційної ради прирівняні такі акти, як Декларація прав людини і громадянина 1789 p. і преамбула Конституції 1946 p.;

• некодифіковані — складаються з групи законів (Велика Бри­танія, Швеція, Канада), предметом регулювання яких є особли­вий рід суспільних відносин, віднесений до конституційного права — основи суспільного і державного ладу, права і свободи громадян та ін. У Канаді — це конституційні акти 1867-1987 pp.:

Конституційний акт 1982 p.; Хартія про права і Білль про права, ухвалені у ряді провінцій; Акт про Верховний суд, Антидискри-мінаційний акт та ін. Основний конституційний документ Ка­нади говорить: «Ми хочемо мати конституцію, у принципі схо­жу на конституцію Великої Британії». А у Великої Британії не­має єдиної писаної конституції, а є група конституційних законів (статутів)[2] —Акт про парламент 1911 р.. Акт про міністрів Коро­ни 1937 р.. Акт про місцеве врядування 1972 р. та ін., які діють разом із судовими прецедентами і конституційними звичаями, іменованими конституційними угодами. Тому англійську кон­ституцію називають конституцією змішаного типу.

2. Конституційні закони —

• закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких прямо передбачена чинною конституцією. Як прави­ло, ці закони конкретизують окремі положення конституції або містять посилання на конституцію (виборча система, організа­ція і проведення референдуму, організація і діяльність парламе­нту, президента, конституційного суду і т. ін.);

• закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції (див., наприклад, розділ XIII Конституції України).

Закон, яким вносяться зміни до конституції, відрізняється від закону, ухвалення якого передбачено чинною конституцією, і тим, що він після затвердження (ухвалення) набуває вищої юридичної чинності і стає складовою частиною конституції.

На жаль, у Конституції України чітко не зазначений блок суспільних відносин, який регулюється конституційним зако­ном. З аналізу Конституції України можна дійти висновку, що конституційним законом слід регулювати ухвалення великого Державного Герба і Державного Гімну України, опис державних символів (ст. 20), внесення змін до Конституції (ст. 155), рішен­ня про усунення Президента України з поста в порядку імпіч­менту (ст. 111) і низку інших.

У Конституції Росії чітко визначений блок федеральних кон­ституційних законів. До них віднесені закони, що регламенту­ють надзвичайний стан (ст. 56), зміну статусу суб'єкта Федерації (ст. 66), опис і порядок використання Державного прапора, гер­ба і гімну Росії (ст. 70), референдум (ст. 87), введення на терито­рії Російської Федерації або в окремих її місцевостях надзвичай­ного стану (ст. 88), порядок діяльності уряду Російської Федера­ції (ст. 114), встановлення судової системи Росії (ст. 118) та ін. (усього 15).

Конституційний закон відрізняється від інших законів таки­ми ознаками:

а) юридичною чинністю;

б) предметом регулювання — особлива сфера;

в) порядком ухвалення — особлива процедура.

Як правило, конституційний закон ухвалюється кваліфікова­ною більшістю голосів (в Україні - 2/3, у Росії - 3/4)[3] .

3. Звичайні закони — регламентують певні і обмежені сфери суспільного життя відповідно до конституції. Це значна за кіль­кістю і рухлива група законів, які приймаються простою більші­стю голосів. Звичайні закони вельми різноманітні за змістом.

Найтиповішими за обсягом регулювання є такі види звичай­них законів:

а) загальні закони — закони, що регламентують певну сферу суспільних відносин і поширюються на всіх. Загальні закони можуть бути:

— кодифіковані[4] (наприклад, Кримінальний кодекс, Цивіль­ний кодекс та ін.);

— поточні (наприклад, Закон про вибори);

б) спеціальні закони — закони, що регламентують обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин і поширюються на частину населення (наприклад, закони про пенсії, про освіту, про міліцію та ін.).