Реферат: Засоби забезпечення законності у діяльності адміністративно-юрисдикційних органів
Розглядаючи механізм забезпечення законності в цій сфері, слід з’ясувати поняття та зміст самої законності як правової категорії та законності діяльності щодо застосування заходів адміністративного примусу даного виду. законність адміністративний контроль гарантія омбудсмен
Велике значення теоретичної розробки категорії “законність” особливо стає зрозумілим на фоні того, що законність визначається як самостійне суспільно правове явище, однопорядкове з правом, державою, демократією. Поряд з цими категоріями, теоретико-правовий інтерес до яких не згасає, законність набуває такої ж ваги. Але цей інтерес не завжди мав постійний і послідовний характер. Так, порівняльний аналіз юридичної літератури, виданої з проблем законності до і після 90-х років, дає підстави для невтішних висновків. По-перше, значно знизився науково-теоретичний інтерес до її дослідження. Якщо у 60-80 рр. присвячені їй видання складали цілий масив, який поступався, можливо, тільки проблематиці праворозуміння, то в останні роки їх кількість обмежується поодинокими статтями, окремими главами підручників. У старій теоретичній “упаковці” тлумачаться її основні аспекти, зокрема, система вимог, принципів тощо. Такий стан справ не сприяє вирішенню кардинальних завдань, що стоять перед країною щодо формування громадянського суспільства, розбудови демократичної правової держави. Тому було б закономірним і необхідним аби юридична наука зробила крок до подальшого удосконаленого та переосмисленого дослідження законності.
Слід, перш за все, зазначити, що більшість авторів наукових праць визнають складний характер законності. До неї включають багато складових або дають різні якісні характеристики. Виходячи з аналізу науково-правової думки, можна нарахувати більше 20 комплексних підходів до розкриття цього поняття [12, с.87]. Законність розуміють як соціальний феномен, елемент надбудови, політичне і правове явище, атрибут володарювання, антипод зловживанням; режим, принцип функціонування, діяльності державних та інших органів, метод державного керівництва суспільством, ядро дисципліни, принцип політичної системи; сторону підходу до права, до правової дійсності; сукупність, якість, результат нормотворчої діяльності; передумову правопорядку тощо. В ній якнайтісніше переплітаються політичні і державницькі, демократичні і правові, моральні і гуманітарні моменти. З позицій особистості законність є, в першу чергу, засобом захисту її прав, свобод і законних інтересів. Вона забезпечує охорону людини як від свавілля самої держави та її органів, так і протиправних дій інших осіб. Від стану законності залежать ступінь свободи особи, реальність її прав і свобод, рівень і реальність демократії.
Слід погодитися з думкою С.С. Алексєєва, що в понятті “законність” необхідно виділяти такі три елементи: 1) загальнообов’язковість права, якій належить провідна роль щодо останніх складових. Тут законність є лише проекцією, специфічним проявом властивостей права, тому що право таке за самою своєю природою, що ймовірно тільки в стані, коли його нормативні приписи реально, фактично втілюються у життя. Оскільки є право, значить існує і законність, тобто такий порядок, при якому учасники суспільних відносин повинні суворо дотримуватись і виконувати норми права. Наступний елемент – 2) ідея законності, тобто ідея, що формується у правосвідомості, про доцільність і необхідність такої реально правомірної поведінки усіх учасників суспільних відносин, при якій не залишилось би місця свавіллю, фактично досягалася б всезагальність права, дійсна реалізація суб’єктивних прав. А така ідея неминуче “виходить“ на питання соціального ладу, політичного режиму, тобто на категорії політичної свідомості. Відповідно до цього, ідея законності, засади, які нею охоплюються (рівність усіх перед законом, відсутність привілеїв, вища сила закону, невідворотність юридичної відповідальності за правопорушення та ін.), виступають за своєю суттю, перш за все, як елементи політичної свідомості, засади політичної демократії. Останній, третій елемент законності, полягає в тому, що законність виступає як самостійне, відмінне від власне права, особливе явище, яке існує лише тоді, коли два перших її елементи втілюються в особливому режимі суспільно-політичного життя, в елементі вимог законності [4, с.188].
П.А. Олійник у поняття “законність” вводить дещо більшу кількість складових, вважаючи, що про законність можна казати тоді, коли: 1) послідовно і неухильно дотримується встановлений у державі демократичний порядок видання законів і підзаконних актів; 2) самі закони та підзаконні правові акти за своїм змістом є демократичними; 3) розпорядження, які містяться у законах та підзаконних актах, неухильно додержуються тими, кому вони адресовані, - державними органами, посадовими особами, громадянами; 4) у державі ефективно діє система контролю за точним виконанням законів.
Таким чином, проаналізувавши зазначені та інші точки зору представників різних галузей правової науки, можна ще раз констатувати багатоаспектність поняття законності. Роблячи висновки з цієї сукупності теоретико-правових міркувань, ми підходимо до необхідності та неминучості висвітлення розуміння законності в аспекті динамічних відносин управлінського характеру, де законність треба аналізувати як певний режим суспільних відносин, як певний демократичний режим, властивий будь-якій діяльності, яка здійснюється у сфері правового регулювання. Але, незважаючи на такий аспект розгляду, зазначена діяльність, методи і способи, які використовуються для її здійснення, будуть, як і раніше, відповідати статичним положенням закону. Інакше кажучи, основою законності завжди буде виступати закон.
Розгляд законності як особливого правового режиму дозволяє викрити її глибинну сутність, характерні властивості і соціальне призначення. Правовий режим – це реалізація правових встановлень у всіх формах та на всіх стадіях у межах законності, постійне припинення законними засобами та методами будь-яких спроб відхилення від правових приписів, це створення реальних і гарантованих умов для здійснення та захисту суб’єктивних прав громадян. Правовий режим – це форма, змістом якої є реальне практичне здійснення та втілення у життя вимог законності.
З огляду на це стає очевидним співвідношення понять “режим” та “законність”. Але тоді постає завдання визначити їх взаємини, і визначити, про що має іти мова – режим законності, чи законність режиму. Перший є складовою частиною політичного режиму, методом, прийомом здійснення політичної влади, він спрямований на створення необхідних умов для успішної реалізації правових приписів, захисту прав громадян та їх гарантій. Поряд з цим, законність як режим є певним порядком взаємовідносин суб’єктів, який припускає обопільне додержання законів як населенням, так і владою. З таким висновком цілком погоджується Д.М. Бахрах, додаючи до цього, що даний режим сприяє всебічному розвиткові особистості, формуванню і вдосконаленню громадянського суспільства, успішній діяльності державного механізму [5, с.40]. Продовжуючи думку, автор стоїть на тому, що такий режим є необхідним у всіх галузях соціального життя, але особливу значущість він набуває у державному управлінні, системі взаємовідносин суб’єктів адміністративної влади між собою і громадянами, недержавними організаціями. Вважається, що саме у такому режимі має знаходити свій прояв застосування заходів адміністративного примусу.
У характеристиці змісту законності в юридичній літературі найчастіше виділяються такі складові як принципи, функції законності, співвідношення законності, закону і законодавства. Розкриття цих елементів сприяє визначенню сутності законності у всіх її можливих проявах, що, у свою чергу, буде обумовлювати її зміцнення.
Законність можна розглядати насамперед як один із головних демократичних принципів організації і функціонування держави. Це означає, що всі дії, які знаходять відображення у державному і громадському житті та є об’єктом правового регулювання, повинні здійснюватися у точній відповідності з вимогами законів та підзаконних актів. Законність органічно включає в себе розвинену систему прав і свобод громадян, нерозривно пов’язаний з нею комплекс обов’язків і, нарешті, практичну реалізацію зазначених прав і свобод.
Принцип законності багато у чому визначає роль соціального орієнтиру, з яким громадяни, громадянські організації, посадові особи повинні систематично звіряти свою діяльність, щоб наблизити її до правових приписів держави. Трохи в іншому контексті принцип законності розуміє Ги. Бребан. Він говорить, що принцип законності у загальній формі можна визначити як зв’язаність адміністрації законом. Цей принцип складається з двох взаємопов’язаних елементів: обов’язку діяти у відповідності до закону і обов’язку проявляти ініціативу для забезпечення виконання закону.
Характерною рисою принципу законності є його універсалізм. Цей принцип охоплює усі сфери суспільного життя, на які поширюється державно-правове реагування, і всі державні інститути демократії.
Принцип законності прийнято відносити до загальноправових принципів права. Це дійсно так, оскільки нормальне функціонування правової системи можливе лише за умови неухильного та послідовного втілення у життя даного принципу. Реалізації цього принципу в окремих галузях права властиві певні загальні риси, які дають можливість виділення законності як принципу усього права в цілому. В той же час, кожна галузь має специфіку щодо предмета і метода правового регулювання, джерел права, суб’єктів правозастосовчої діяльності і ряду інших моментів. Все це робить можливим і необхідним виявлення і відстеження особливостей дії принципу законності у відповідних галузях права і, як наслідок цього, включення принципу законності до системи принципів не тільки права взагалі, але й конкретних його галузей.
Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок про те, що законність – це принцип, обов’язкова вимога, метод, режим і стан неухильного дотримання, виконання і застосування законів та заснованих на них інших правових актів усіма учасниками суспільних відносин у всіх сферах суспільного життя. Закріплену законодавством вимогу дотримуватися правових приписів, яка звернена до усіх суб’єктів суспільних відносин, необхідно вважати принципом. Прояв законності у конкретній поведінці (діяльності суб’єктів) стає методом і станом їх діяльності. Елементом режиму суспільної діяльності законність буде тоді, коли більшість учасників суспільних відносин дотримують, виконують і правильно застосовують правові приписи.
На сьогодні громадянин для захисту своїх прав (для поновлення режиму законності у правовідносинах з державними органами) може використати кілька гарантій забезпечення законності, звернутися по допомогу до різних органів держави: адміністративних, судових, органів прокуратури тощо.
Гарантія (від франц. garantie, garantin) – забезпечувати, охороняти. В більш вузькому значенні розуміють правові гарантії, як правові засоби реалізації і захисту громадянами своїх прав і свобод. Проблема гарантій, а в більшості своїй, це проблема наявності ефективного механізму захисту прав громадян та юридичних осіб в процесі застосування до них заходів адміністративного примусу, в тому числі і адміністративних стягнень. Вона активізується в світлі стрімкого розвитку законодавства, яким передбачається все більше складів адміністративних проступків, за які особу може бути притягнено до адміністративної відповідальності. Не заперечуючи важливість та певну обумовленість цього процесу потребами суспільного розвитку та видозміненням економічних процесів, зазначимо, що процес має бути включений в систему важелів та противаг. Оскільки нічим не стримувані, навіть законодавчо регламентовані повноваження та функції органів управління, мають тенденцію з часом підміняти інтереси публічні своїми власними.
Правові гарантії, на нашу думку, складаються з декількох складових елементів. По-перше, – це чітко сформульовані положення законів, яким регулюється питання застосування адміністративних стягнень; усунення протиріч між правовими нормами, порушення чи недотримання яких ініціює застосування карних адміністративних санкцій (стягнень). Треба сказати, що врахувавши практичний досвід подвійності нормативного регулювання та можливості множинного трактування тієї чи іншої правової норми, законодавець спробував в певній мірі забезпечити права фізичних та юридичних осіб, які є учасниками податкових відносин. Важливим є нововведення, яким передбачено, що у випадку якщо норма закону або іншого нормативно-правового акту, виданого на підставі закону, або якщо норми різних нормативно-правових актів допускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов’язків платника податку чи органів державної податкової служби, в наслідок чого є підстави для прийняття різних рішень (як на користь платника податків, так і на користь податкового органу), рішення в межах апеляційного узгодження приймається на користь платника податку [5, С.4].
Другим важливим елементом є дотримання принципів притягнення до адміністративної відповідальності та принципів адміністративного провадження.
Третім елементом виступає державний контроль. Під поняттям “державний контроль” розуміють функцію, яку держава здійснює з метою перевірки дотримання і виконання поставлених завдань, прийнятих рішень і їх правомірності. Зміст державного контролю включає спостереження, аналіз і перевірку діяльності відповідних органів та їх посадових осіб щодо виконання поставлених перед ними завдань, дотримання установлених державою правил, норм і стандартів [15]. Водночас виконання функції контролю має реалізовуватися за допомогою певного механізму.
Цей механізм має включати:
1) наявність правомочного органу, якій наділений повноваженнями щодо контролю та перевірки прийнятих рішень та дотримання всіх процесуальних норм при його прийнятті;
2) чітко визначений порядок звернення до такого органу;
3) законодавча регламентація діяльності органу, та правомочності його рішень.
Якщо розмежувати види контролю щодо рішень та постанов, винесених в справах про адміністративні правопорушення, за суб’єктом звернення, то можна виділити:
а) контроль, що здійснюється уповноваженим органом з ініціативи фізичної чи юридичної особи;
б) контроль, що здійснюється з ініціативи державних органів, наприклад прокуратури або Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Так, згідно ст. 290 КпАП передбачено, що постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути опротестовано прокурором. Причому, опротестування зупиняє виконання постанови про накладення адміністративного стягнення до розгляду скарги. Державна митна служба України також у порядку контролю має право перевіряти додержання службовими особами митних органів законності при провадженні в справах про порушення митних правил.
З іншого боку, в залежності від того, до якої гілки влади відноситься орган, уповноважений на проведення контролю можна говорити про:
1) адміністративний контроль, що проводиться органами виконавчої влади як за скаргами фізичних і юридичних осіб, так і ініційований повноважним органом;
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--