Реферат: Застосування міжнародних сил ООН у припиненні конфліктів

- належна фінансова й матеріально-технічна підтримка та невикористання сили крім випадків самооборони;

- покладання командування й контролю над проведенням операції на Генерального секретаря ООН;

- повна неупередженість збройних сил ООН та їх нейтралітет (ці сили не повинні втручатися у внутрішні справи країни, де вони розгорнуті, ні за яких обставин).

Суть викладених принципів зводиться до наступного: згода, виражена сторонами у випадку виникнення внутрішнього збройного конфлікту ще до початку операції, є імперативом. За умов збройного міжнародного конфлікту згода сторін непотрібна. У багатьох випадках згода являє собою ключовий елемент традиційного „підтримання миру”.

Останнім часом миротворчі операції проводять для розв’язання важливих завдань у цивільній сфері, наприклад, підтримка і забезпечення прав людини, проведення виборів, роззброєння, демобілізація, розчищення територій від мін і надання допомоги інститутам цивільної адміністрації – переважно правоохоронним інститутам, а також гуманітарна допомога, яку надають різноманітні міжнародні та неурядові організації і яка вимагає захисту й підтримки. Цей тип операцій часто називають комплексними або багатобічними миротворчими операціями. Термін „миротворчість” можна використовувати для означення всіх сфер діяльності з підтримання миру.

Миротворчі операції, проведені ООН або регіональними організаціями, майже цілком залежать від підтримки з боку країн-учасниць, по-перше, під час схвалення і видачі мандата на проведення операцій, по-друге, під час виділення особового складу, матеріальних і фінансових засобів, необхідних для проведення цієї операції, по-третє, під час надання надійної політичної підтримки впродовж усього періоду операції.

Виступаючи самостійно, ані ООН, ані будь-яка інша регіональна організація не мають політичних засобів і незалежних ресурсів для здійснення успішної миротворчої операції.

Класифікація та умови проведення миротворчих операцій ООН.

Операції з підтримання миру та операції примусу до миру.

Міжнародне право та міжнародні документи ООН останніх років визначили напрями підтримання міжнародного миру і безпеки, серед яких:

- превентивна дипломатія (preventive diplomacy);

- зміцнення миру (peace making);

- підтримання миру (peace keeping);

- миробудівництво у постконфронтаційний період (peace building).

У доповідях Генерального секретаря ООН та Спеціального комітету, який відповідає за проведення операцій з підтримання миру, визначено умови, за яких ООН може здійснювати такі операції, а саме:

- миротворча операція здійснюється, коли є згода уряду (чи урядів), держави (чи держав), що втягнуті у конфлікт;

- усі конфліктуючі сторони дають згоду на присутність миротворчих сил, а також на їх національно-державний склад;

- є підтримка з боку міжнародного співтовариства (Рада Безпеки затверджує сили та визначає їх мандат);

- держави – члени ООН добровільно надають збройні контингенти для виконання миротворчих функцій;

- Генеральний секретар відповідно до мандата Ради Безпеки ООН здійснює командування операціями з підтримання миру;

- миротворчі контингенти не повинні ставати на бік тієї чи тієї сторони у конфлікті;

- миротворчі контингенти обмежені у використанні сили, сила застосовується тільки для самооборони;

- миротворчі операції фінансує міжнародне співтовариство.

Проте криза на Балканах довела, що у деяких випадках зміцнення та підтримання миру недостатньо для припинення збройного конфлікту. Тому ці заходи необхідно доповнювати примусом до миру, коли певні сили зухвало нехтують вимогами міжнародної спільноти і продовжують агресію та геноцид. Саме у цей період миротворчі операції ООН поповнилися новим різновидом – операціями примусу до миру (peace enforcement).

Операції примусу до миру найактуальнішими стали вже десь починаючи з 90-х років (певною мірою вони відповідають вимогам як 6, так і 7 статей Статуту ООН – за що їх прозвали „операції 6 з половиною”).

Рішення на здійснення миротворчих операцій ООН приймала у тому разі, якщо:

1. конфлікт перетворювався на реальну загрозу глобальній чи регіональній безпеці;

2. конфлікт був пов’язаний з масовими порушеннями прав людини чи людськими жертвами;

3. конфліктуючі сторони заходили у тупикову ситуацію, що змушувало їх шукати можливості мирного вирішення проблем.