Реферат: Застосування міжнародних сил ООН у припиненні конфліктів

Збройні сили ООН під час здійснення цих операцій повинні бути неупередженими. Вони можуть мати лише легку зброю, необхідну для особистої оборони.

Відповідно до офіційних формулювань документів ООН, завданнями операцій з підтримання миру є:

- нагляд за умовами перемир’я, припинення вогню або військових дій;

- забезпечення роз’єднання між збройними силами в конфлікті;

- сприяння законному уряду в запобіганні збройного втручання ззовні або ліквідація наслідків такого втручання;

- недопущення подальшої інтернаціоналізації конфлікту;

- контроль за дотриманням прав людини;

- створення або відновлення інфраструктури;

- сприяння наданню гуманітарної допомоги.

За період існування ООН було проведено близько 40 операцій з підтримання миру. В них брало участь близько 1 млн осіб військового, поліцейського та цивільного персоналу з 68 держав. Майже тисяча осіб загинуло під час проведення цих операцій. „Блакитні каски” удостоєні Нобелівської премії миру. На жаль, переважна більшість цих операцій не привели до остаточного політичного врегулювання та повного усунення причин суперечок і конфліктів, а отже і їх ліквідації.

Другий вид миротворчих операцій – операціїпримусу до миру. Це бойові дії сил ООН, що складають контингенти, надані державами-членами. Примус допустимий і для боротьби зі збройною агресією, і для забезпечення у критичних випадках виконання рішень Ради Безпеки, що аж ніяк не тотожне врегулюванню конфліктів і наданню допомоги під час досягнення домовленостей між сторонами. Головне завдання таких операцій полягає в припиненні кровопролиття у випадках агресії, створення умов для проведення мирних переговорів.

Підставою для застосування сили є ескалація цивільних і міждержавних конфліктів, насильства етнічного й релігійного характеру, що охоплює країни зсередини. Головним завданням таких операцій є припинення кровопролиття у разі агресії, створення умов для проведення мирних переговорів або припинення геноциду мирного населення (такі операції у подальшому отримали назву „гуманітарної інтервенції”).

У Доповіді ООН про розвиток людини за 2005 р. зазначено: „За останнє десятиліття XX ст. кількість конфліктів зменшилася. В 2003 р. налічувалося лише 29 конфліктів, що тривали, порівняно з 51 конфліктом у 1991 р. І хоча кількість конфліктів зменшилася, ті, що сталися в останні 15 років, характеризувалися надзвичайно високими втратами. Руандійський геноцид 1994 р. забрав життя майже 1 млн осіб. У громадянській війні в Демократичній Республіці Конго загинуло близько 7% населення. У Судані громадянська війна між Північчю й Півднем, що тривала понад два десятиліття, забрала життя більше двох мільйонів осіб, а кількість переміщених осіб становила 6 млн. Після цього конфлікту виникла нова, спровокована державою гуманітарна криза в західній області Дарфур. Нині чисельність переміщених осіб становить близько 2,3 млн; ще 200 тис. або й більше переселилися у сусідній Чад. У дев’яності роки XX ст. сталася етнічна чистка в серці Європи, коли насильницькі цивільні конфлікти охопили Балкани”.

Криваві збройні конфлікти усередені країн поставили на порядок денний питання про легітимність застосування збройної сили проти суверенних держав, що є порушенням фундаментальних положень Статуту ООН щодо невтручання у внутрішні справи держави, її суверенітету, територіальної цілісності. У щорічній доповіді Генеральній Асамблеї в 1991 році Бутрос Галі, зокрема, зазначив, що „час вибіркового застосування прав людини скінчився”.

Усе це продиктовано тим, що сьогоднішні конфлікти, які нерідко іменуються „конфліктами нового покоління”, здатні привести, на відміну від минулих, до надто серйозних негативних наслідків – саме таких, що створюють реальну міжнародну загрозу (у крайньому разі – серйозну напруженість у міждержавних взаєминах) навіть у тих випадках, коли вони є внутрішньодержавними (Югославія). Таким чином, примус до миру – це комплексна проблема, що пов’язана з міжнародними відносинами, правом, принципами державного суверенітету, які поки що не дістали належної розробки в наукових дослідженнях.

У своєму виступі Генеральний секретар ООН торкнувся сутності проблем щодо доктрини гуманітарної інтервенції, її правомірності, об’єму та змісту в контексті міжнародного права, тобто, коли, у яких ситуаціях і чи дозволено взагалі застосовувати державі або кільком державам збройну силу з метою втручання з причин гуманітарного характеру (за масових репресій, злочинів проти населення і за значних порушень фундаментальних прав людини) у внутрішні справи і юрисдикцію, свідомо йдучи на порушення територіального суверенітету і політичної незалежності з метою захисту цивільного населення цієї країни.

Слід зауважити, що операції на примус до миру за своїм характером військові й вважаються винятковим заходом. У главі VII Статуту ООН передбачається проведення колективних політичних, економічних і військових заходів щодо примусового здійснення резолюцій Ради Безпеки (приймаються за умов неодмінного дотримання принципу одностайності постійних членів Ради). На жаль, поки що відповідного постійно діючого механізму виконання таких заходів нема. Існуючий Військово-штабний комітет ООН (ВШК), створення якого в системі ООН було продиктоване атмосферою ролі військових у наслідках другої світової війни, виявився зовсім недієздатним у мирний час.

Надзвичайний характер операцій примусу до миру визначає необхідність забезпечення їхнього застосування саме як акцій колективної безпеки ООН. Тому важливим є завчасне прийняття в країнах-учасницях цих операцій особливих заходів для їх ефективного проведення. А щодо проблеми забезпечення колективності під час здійснення примусових заходів, то і це питання належить до недостатньо визначених.

Операції на примус до миру з необхідністю застосовуються саме як акції колективної безпеки ООН. У цьому полягає їх надзвичайний характер – вони завчасно приймаються країнами-учасницями цих операцій та ефективно проводяться. Що ж до проблеми забезпечення колективності при здійсненні примусових заходів, то і це питання належить до таких, що недостатньо визначені. З огляду на те, що чисельність держав-членів ООН наближається до двох сотень, навряд чи можна вважати колективними операції, які здійснюються в основному США, – з дотриманням, звичайно, певного декоруму у вигляді супроводу потужних американських сил кількома військовими з інших країн. В останні роки це наочно проявилося в антиіракських операціях. Немає сумніву, що агресія Іраку проти Кувейту, а потім інформація про ретельно законспіровану злочинну підготовку Багдадом бактеріологічної та хімічної зброї масового знищення цілком виправдували рішення Ради Безпеки ООН щодо примусових заходів стосовно цієї держави. Але не є секретом те, що військова частина операції „Буря в пустелі” майже цілком здійснювалася Збройними силами США, причому без будь-якого керівництва і контролю з боку ООН.

Майже у всіх випадках миротворчим операціям передують або їх супроводжують різноманітні двосторонні чи багатосторонні заходи для здійснення тиску або переконання сторін, що задіяні у конфлікті. Вони також містять у собі закулісні дипломатичні переговори з конфліктуючими сторонами, що проводять уряди третіх країн. Наприклад, консультації США з Ізраїлем, Єгиптом і Сирією після війни 1973 р. до формування Других надзвичайних сил ООН і Сил ООН зі спостереження за роз’єднанням на Голанських висотах; неофіційні однобічні або багатобічні погрози застосування сили, наприклад, з боку США і колишнього Радянського Союзу під час війни на Близькому Сході у 1973 р.; а також офіційне або неофіційне різнобічне введення ембарго на постачання озброєнь і/або економічних санкцій, як це було в 1993 р. і 1994 р. з боку Організації американських держав і ООН щодо Гаїті, до введення Багатонаціональних сил і початку діяльності Місії ООН на Гаїті.

Мета цих заходів – переконати сторони у необхідності досягнення угоди, аби зупинити розгортання конфлікту і почати серію довгострокових заходів для встановлення міцного миру, насамперед, за допомогою міжнародного співтовариства. Миротворча операція не буде здійснена або не матиме шансу на успіх без цих узгоджених дій, що часом безпосередньо пов’язані з початком миротворчих операцій, хоча іноді такої єдності немає. Іноді відсутній головний компонент – угода між конфліктуючими сторонами.

Участь регіональних організацій у миротворчій діяльності.

У главі VIII Статуту ООН „Регіональні угоди” вказується на бажаність застосування на регіональному рівні засобів, здатних сприяти врегулюванню конфліктів у регіоні. Водночас підкреслюється непорушність пріоритету ООН у даному питанні. „Рада Безпеки, – стверджується у ст. 53 Статуту ООН, – використовує, де це доречно, також регіональні угоди або органи примусових дій під її керівництвом”. Отже, як бачимо, потрібна безумовна згода Ради Безпеки ООН на примусові дії регіональних організацій, її безпосереднє керівництво і контроль за цими діями.

Оскільки регіональні організації добре поінформовані про становище в регіоні, то їхня участь у миротворчих операціях, в тому числі й у примусі до миру, може виявитися дуже корисною. Звичайно, з їхнього боку потрібен об’єктивний підхід до ситуації, який би категорично виключав втягування у конфлікт на боці будь-якої із сторін – в цьому підпорядкованість Раді Безпеки має бути суворою і бездоганною.

На європейському континенті ООН делегувала права в питаннях проведення операцій з підтримання миру унікальній регіональній структурі (вона об’єднує 54 держави) – ОБСЄ. Консультації щодо створення ОБСЄ (тоді Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі) почалися ще в 1972 р., а в 1975 р. держави-учасниці підписали історичний Гельсінський акт, у якому остаточно закріплено зобов’язання щодо принципів регулювання взаємин між європейськими державами з питань збереження міжнародного миру та безпеки. У багатьох документах альянсу зафіксовано й ставлення НАТО до ОБСЄ: „ОБСЄ – головний елемент в архітектурі європейської безпеки”.

У підтриманні миру також беруть участь інші регіональні організації, наприклад, НАТО й Африканський союз. Іноді вони діють спільно з силами ООН (Косово, Афганістан), а іноді самостійно, однак за згодою та під контролем Об’єднаних Націй (Дарфур, Сомалі). Підтримкою порядку на Синайському півострові після укладення миру між Єгиптом та Ізраїлем займаються в основному американці. Російські миротворці розгорнуті в декількох регіонах колишнього СРСР, де відбуваються конфлікти на етнічному грунті, однак їх нейтралітет нерідко береться під сумнів.

Однак Департамент операцій ООН з підтримання миру залишається найбільшою та найвпливовішою миротворчою організацією: у квітні 2007 р. він керував роботою більше 100 тисяч співробітників.

Процедура підготовки до проведення миротворчої операції та її фінансування.

Будь-яка держава – член ООН, регіональна група чи Секретаріат ООН можуть звернутися до Ради Безпеки ООН з проханням про введення миротворчих сил. Перша резолюція з цього приводу виноситься на голосування РБ ООН, до складу якої входять 15 держав. У проекті цієї резолюції мова йде про те, що Рада дає принципову згоду на проведення миротворчої операції та прохає Генерального секретаря ООН надати детальний план і приблизну оцінку витрат. Операція не може бути прийнята простою більшістю голосів, оскільки кожний з п’яти постійних членів РБ ООН – Росія, США, Китай, Франція та Британія – володіє правом вето. Якщо РБ ООН затверджує першу резолюцію, Генеральний секретар віправляє на місце подій експертну групу чи навіть кілька груп, а потім надає для обговорення РБ доповідь, у якій містяться можливі варіанти дій та рекомендації. Після цього проводиться голосування по другій резолюції (мандату), у результаті якого приймається весь представлений Генеральним секретарем план чи тільки частина його, а також дається формальний дозвіл на проведення місії.