Реферат: Застосування міжнародних сил ООН у припиненні конфліктів

Більшість „блакитних касок” надають у розпорядження ООН країни, що розвиваються. У лютому 2007 р. у п’ятірку головних постачальників військ входили Пакістан, Бангладеш, Індія, Іорданія та Непал. В ідеалі склад „блакитних касок” повинен „відображати різноманітність країн і культур, що входять до міжнародного спавтовариства”, однак Департамент операцій з підтримання миру визнає, що отримати достатню кількість військовослужбовців від розвинутих країн не надто легко.

ООН виділяє гроші урядам, які беруть участь у миротворчих операціях, а ті у свою чергу платять своїм військовослужбовцям і поліцейським залежно від воїнського звання й належного їм окладу. Зарплати й дотації, а також додаткові виплати спеціалістам є стандартними та визначаються Генеральною Асамблеєю ООН.

- На даний момент до складу щомісячних виплат ООН на одного миротворця входять:

- 1028 доларів – зарплата і дотації;

- 303 долари – додаткова оплата для спеціалістів;

- 68 доларів – на особистий одяг та спорядження;

- 5 доларів – на особисту зброю.

На 1 січня 2006 р. США були головним джерелом фінансових засобів для цих операцій. За США йшли Японія, Германія, Великобританія, Франція, Італія, Канада, Іспанія, Китай на Нідерланди.

Основні етапи проведення операцій з підтримання миру.

Миротворчі операції можуть продовжуватися десятиріччями. З 13 операцій, розпочатих у роки „холодної війни”, п’ять ще продовжуються. Як правило, спершу на миротворчу операцію відводиться строк від шести місяців до одного року. Однак мандат на її проведення може буди відновлений Радою Безпеки ООН.

Місії в Мозамбіку (1992-1994) та Камбоджі (1991-1993) ООН вважає успішними. На Гаїті миротворча операція тривала з 1993 до 2000 р., однак у 2004 р. розпочалася ще одна після погіршення ситуації.

Трапляються випадки, коли ООН розуміє своє безсилля та припиняє операцію, оскільки не може врегулювати конфлікт. Так було в Руанді у 1990-х роках.

Аналізуючи 50-річну історію миротворчості, можна сказати, що вона зазнала успіхів і невдач, але загалом мала позитивний характер.

Оцінка успіхів або невдач – справа суб’єктивна і вимагає врахування низки моментів:

1. З’ясування реальних причин явної та прихованої мети підтримання миру.

2. Чи призведе частковий і/або спізнілий успіх до поліпшення ситуації на місцях.

3. Як оцінити операції, що були переглянуті або продовжені під час дії.

Умовно зусилля ООН із проведення операцій з підтримання миру можна поділити на три основні етапи.

Перший етап проведення операцій з підтримання миру . Операції цього етапу були спрямовані на недопущення поновлення конфлікту після укладення перемир’я між ворогуючими державами. Найпримітнішими з цих традиційних миротворчих операцій були невеликі місії спостерігачів на Близькому Сході, такі як Організація зі спостереження за виконанням умов перемир’я, що була заснована ООН в 1948 р. і діяла уздовж кордонів Ізраїлю з його арабськими сусідами; Група спостерігачів ООН у Лівані, сформована в 1958 р., і більші сили з підтримання миру на Близькому Сході та Кіпрі – Перші надзвичайні сили ООН після війни 1956 р. і Другі надзвичайні сили ООН після війни 1973 р.; Сили ООН зі спостереження за роз’єднанням між Сирією та Ізраїлем після війни 1973 р.; Збройні сили ООН з підтримання миру на Кіпрі, розміщені між контрольованими греками і турками частинами острова Кіпр після війни 1963 р. Перші надзвичайні сили ООН припинили свою діяльність перед війною 1967 року. Інші місії (або їхні спадкоємці) все ще існують, відіграючи значну роль у запобіганні поновлення великих конфліктів.

Мирний процес на Близькому Сході розпочався після тривалих консультацій між СРСР і США, оскільки обидві країни прагнули уникнути ескалації, що могла стати передумовою для небажаної й, можливо, дуже небезпечної конфронтації між наддержавами. Багато інших пропозицій щодо дій ООН наштовхувалися на право вето Радянського Союзу або США в Раді Безпеки, внаслідок чого кількість миротворчих операцій була значно обмежена. У цих операціях не брали участь ні збройні сили США, ні збройні сили СРСР чи інших країн – постійних членів Ради Безпеки. У більшості з цих операцій брали участь легко озброєні війська Ради Безпеки чисельністю від кількох сотень до 5000. Вони діяли під командуванням ООН з метою надання допомоги в дотриманні угод про припинення вогню, при цьому значну допомогу надавав дипломатичний корпус ООН. Усі операції ООН проводилися відповідно до глави VI (добровільні), а не глави VII (обов’язкові) Статуту ООН.

Окрім Близького Сходу, на ранньому етапі операції з підтримання миру здійснювалися також в інших частинах світу. При цьому використовували різні форми операцій, включаючи невелику місію ООН щодо спостережень за політичним перехідним періодом у 1962 р. у західній частині Нової Гвінеї – Сили безпеки ООН у західній частині Нової Гвінеї; а з 1960 по 1964 р. розгортання великого військового і цивільного контингенту (що досяг близько 20 000 осіб) у Конго – Сили ООН з підтримання миру в Конго. І хоча спочатку ООН заснувала ці сили для виконання традиційних функцій, вони поступово перетворилися на багатофункціональну місію з підтримання миру без особливого на те розпорядження Ради Безпеки. Ця місія поклала кінець громадянській війні і сприяла зміцненню стабільності уряду (проамериканського), однак викликала значне невдоволення з боку соціалістичних країн та їхніх послідовників, що перешкоджало миротворчій діяльності впродовж цілого десятиліття.

Було проведено також дві великі операції з підтримання миру, не затверджені і не санкціоновані Радою Безпеки, а саме: під керівництвом США введено війська до Домініканської Республіки в 1965 р., що дало змогу припинити громадянську війну (цю операцію було схвалено і в ній брала участь Організація американських держав), і місія багатонаціональних сил і сил спостерігачів на Синайському півострові в 1981 р. у рамках мирної угоди між Ізраїлем та Єгиптом. Першу місію було завершено у 1966 р., коли в Домініканській Республіці відбулися вибори. А друга місія й досі триває. У ній беруть участь близько 2000 осіб з 11 країн, і вона, власне кажучи, замінила Другі надзвичайні сили ООН. Через протидію Радянського Союзу Раді Безпеки ООН не вдалося схвалити обидві ці операції, однак їх можна законно вважати операціями з підтримання миру, зважаючи на участь у них Багатонаціональних сил і на те, що вони змогли призупинити розгортання конфлікту й запобігти його поновленню.

Аналізуючи процес підтримання миру до 1989 р., можна стверджувати, що єдиним фактичним провалом миротворчих зусиль ООН у цей період були Проміжні сили ООН у Лівані у складі більш ніж двох тисяч осіб, створені у 1978 р. Їм не вдалося зупинити бойові дії низької інтенсивності між Ізраїлем і різними воєнізованими ліванськими загонами у Південному Лівані та на кордоні з Ізраїлем. Але навіть у цьому випадку Рада Безпеки діяла рішуче, постійно продовжуючи термін дії сил, аби запобігти великомасштабним бойовим діям, що мали місце до їх першого розгортання.

Перші надзвичайні сили ООН упродовж 11 років сприяли підтриманню миру між Єгиптом та Ізраїлем, але вони не були призначені для розв’язання основної суперечки, що знову переросла у війну 1967 р. Не могли вирішити її і Другі надзвичайні сили ООН і Сили ООН зі спостереження за роз’єднанням на Голанських висотах, традиційні міжпозиційні сили, що зробили досить значний внесок у запобігання поновлення конфлікту між Ізраїлем, Єгиптом і Сирією й у збереження миру де-юре між Ізраїлем і Єгиптом. Операція ООН з підтримання миру в Конго (ОПМК), що являє собою першу великомасштабну, багатофункціональну операцію з примусового підтримання миру, виявилася ще складнішою, гірше організованою і суперечливішою. Але, безсумнівно, вона сприяла возз’єднанню Конго і перетворенню цієї країни на більш мирну і стабільну державу, ніж вона була до розгортання цих сил.

Другий значний етап проведення операцій з підтримання миру, пов’язаний із врегулюванням регіональних конфліктів у період „холодної війни”, не вирізнявся будь-яким серйозним, систематичним і продуманим підходом або ґрунтовним плануванням, хоча виявився багатофункціональним. Щодо практичного проведення ці операції належать до різних категорій у межах між Главою VI (добровільні операції, що починаються із взаємної згоди) і Главою VII (обов’язкові, примусові операції) в умовах, коли різні сторони конфлікту змінювали свої позиції від номінальної угоди про перемир’я до поновлення конфлікту, наприклад, як це мало місце з Національним союзом за повне визволення Анголи (УНІТА) і урядом в Анголі; червоними кхмерами і урядом у Камбоджі.

Операції в Камбоджі та Анголі багато хто з дослідників розглядає як невдалі, але це – поверхневий погляд. В обох випадках ставилася амбітна мета. Операції мали сприяти роззброєнню і демобілізації великих, добре організованих військових сил, що понад десять років брали участь у важких боях; проведення виборів – зовсім невідомий доти процес, що передбачав створення умов, за яких військово-політичні організації та їхні керівники, які мали силу і вплив, погодилися б мирно прийняти волю більшості, навіть якщо вона виглядатиме як цілковита перемога їхніх ворогів.

В Анголі Савімбі та УНІТА відмовилися роззброїтися, не визнали підсумків виборів 1992 р. і знову розв’язали війну. Необхідний був зовнішній вплив і настійні домовленості, перегляд завдань Контрольної місії ООН в Анголі (КМООНА), перш ніж на початку 1998 р. УНІТА та уряд нарешті досягли твердої угоди, включаючи демобілізацію УНІТА. В операціях, що проводилися в Намібії, Сальвадорі й Нікарагуа, затверджені Радою Безпеки ООН, мандати і мета краще відповідали місцевим реаліям, включали фактично згоду сторін. Ці операції проходили без істотних ексцесів, містили в собі демобілізацію і роззброєння, вільні та законні вибори, відновлення й перепідготовку поліцейських сил і контроль за дотриманням прав людини.

Розвиток світових процесів призвів до фак?