Реферат: Зброя й бойові формації
Лук був уже відомий давнім слов’янам. Та чи були зорганізовані окремі відділи лучників, про це відомостей немає. Варяги вживали теж луків, але в нас ця зброя ширше не розвинулася. Формація лучників, як окремого війська, витворилася в нас аж підо впливом степовиків, що все славилися добірними стрільцями. Наш літопис записав цікаву хвилину обміну зброї. В 968 р. київський воєвода Претич склав мир із печенізьким ханом і на знак приязності вони помінялися зброєю: Претич, як уже було згадано, дав від себе броню, щит і меч, а половчин йому — коня, шаблю і стріли. Але степовики не тільки доставляли нам цього роду зброї, але були Й творцями легкого війська, озброєного луками. Уже Святополк Окаянний у боротьбі з Ярославом Мудрим наняв собі був печенігів. Від 1070. р. різні князі починають наймати собі на службу ватаги половців; найбільш уславився цим Олег Святославич, якого і прозвали Гориславичем за те, що його союзники багато горя навели на Україну. Знову ж у половині XII ст. київські князі зорганізували собі помічне військо з останків печенігів і торків під назвою »чорних клобуків«. Ці степовики ввійшли у наше військо під назвою »стрільців« і на їх зразок почали організувати в нас і наших лучників. Так 1151. р. у боях над річкою Рутом, коли ворожі війська почали уступати, князь Вячеслав і Ізяслав »пустили за ними стрільців своїх, чорних клобуків і Русь«. У 1169 р. берендеї просять у князя Михалка: »ми поїдемо наперед стрільцями«. В 1180 р. в бою з половцями знову виступають разом »стрільці руські й чорні клобуки«.
У пізніших часах, у XII ст.,- степовики вже не згадуються. Видно, стрільці рекрутувалися тільки з місцевого населення. До особливого розвитку вони дійшли в галицько-володимирській державі за Данила. В різних походах вони виступають у великому числі, як окремі відділи або при боці оружників і здобувають собі славу доброго війська. Підчас походу на ятвягів 1235. р. польські князі просили Данила, щоб дав їм у допомогу своїх стрільців.
Про зброю стрільців не знаємо ближче нічого; знаємо лише те, що вони мали луки та стріли. У війську Данила 1251. р. стрільці мають, як було вже згадано, якийсь особливий лук — рожанець.
Від 1232. р. в галицькому війську згадуються також стрільці на соколів (»приїхавшим соколом стрільцем«).
Піхота
В найдавніших часах військо наше було піше. Слов’янські воїни йшли до бою пішки зі щитами та копями. Варяги виступали теж у битвах, як піхота тяжко озброєна в панцирі й шоломи, з мечами або копями. До кінця XI. в. тяжко-збройна піхота творила головне військо на Україні. Тяжкі «опанцирені полки, позахищувані щитами, понаїжувані копями» — це прикметний вигляд війська того часу.
Пізніше тяжкозбройні воївники сіли на коні і головним військом стала тяжка кіннота. Тоді піхота зайняла другорядне місце — в піхоті служили тільки »прості люди«, незаможні, що не могли придбати для себе коня. Дуже часто бувало це міське населення. При облогах різних городів бачимо, що з міських воріт виходять »пішці« і тут порядкуються до бою. Так 1149. р. в Луцьку »пішці вийшли з города« й почали стріляти на ворога. Та коли на них наступили копійники, вони чимдуж утекли до города. Під Києвом 1151. р. поруч із кіннотою беруть участь у бою »кияни-пішці«. З Чернігова 1152. р. »вийшли пішці з города стрілятиси«, але князь Андрій наступив на них із дружиною та половцями й — »одних повибивали інших увігнали в город«. Пізніше вони вже не виступали на ворога, »не сміли вийти з города, бо були налякані«.
Піхота вела боротьбу найчастіше під охороною города. Були це звичайно стрільці, що здалека обстрілювали ворогів. Але як на них пішов наступ, вони не могли вдержатися на місці й ховалися за стіни города. У дальших походах піхота рідко брала участь. Труднощі були з тим, як його доставити піхотинців на місце. Коли була недалечко річка, то везли їх човнами, нпр., у похід на половців 1103. р. Дніпром. Піхотинці не могли встигнути за кіннотою і треба було залишати їх на місці. Це бачимо 1151. р. у боях під Києвом. Піхоти можна було вжити тільки до другорядних завдань. Так 1152. р. Володимирко галицький ставить пішців поруч із кіннотою боронити бродів. Піхота часом кінчала битву: коли кіннота розбила ворога, то піхотинці вели ще боротьбу з останніми відділами, роззброювали ворога, били втікачів, брали добич.
До нового розквіту дійшла піхота в галицько-володимирській державі в XIII ст. Тут бачимо більші відділи піших військ. Так 1241. р. печатник Курило в Вакоті на Пониззі мав значніший відділ пішців — на підмогу Данилові він привів 3000 пішців і 300 кінноти. В 1245. р. князь Ростислав зібрав селянську піхоту — »смерди многи пішці«; Данило повів на нього теж »вої многи і пішці«. Піхота брала участь в бою під Ярославом 1249. р. по обох сторонах. У бій із ятвягами 1251. р. йшла тяжко озбройна піхота. В 1253. р. під Більськ Данило посилає знову піхоту й кінноту. У 1259. р. на татар з Володимира виступили міщани — як піхотинці.
З цих звісток бачимо, що піхота в галицькій державі грала важну роль, вона була під особливою опікою князів. Ця піхота складалася з селян та з міщан. Але були це не слабо озброєні воїни, як у попередніх століттях, а сильна формація — добре озброєна. Про це свідчать слова літопису з 1251. р., які вже вище наведено: »вої позсідали з коней і пішці з обозу озброїлися: щити їх були як та зоря, шоломи блищали на сонці, держали в руках копії як багато трости, а стрільці йшли/ з обох боків і тримали в руках рожанці (луки) свої й понакладали на них стріли на ворога«. Отже до галицької піхоти належали й тяжко озбройні оружники і стрільці-лучники. Була це нова сильна формація, але серед яких обставин вона повстала, й як була зорганізована, про це, нажаль, ближче не знаємо нічого.
Початки кінноти
В найдавніших часах на Україні кінноти не стрічаємо. У слов’ян тільки старшина виходила в похід на конях. Варяги, як морський народ, відбували дальші дороги водяними шляхами, на човнах. Україна взагалі не була багата на коні. Цісар Костянтин Порфирородний (пол. X. в.) оповідає навіть, що на Україні ділком коней немає, що їх купують у степових печенігів.
Але насправді в українських степах жив дикий кінь, тарпан. Як із пізніших описів знаємо, був він невеликого зросту, доходив ледве до метра, мав велику голову з короткою мордою, гострі вуха, коротку, товсту, шию, широкі груди, простий зад; масти був мишастої, з темною або чорною смугою здовж хребта, грива і хвіст чорні. Тарпани жили великими табунами 50—60 штук. Лови на них за княжої доби належали до улюбленого спорту. За найбільшу штуку вважали — ловити їх і в’язати руками, певно з коня; такі лови влаштовував Володимир Мономах. Але присвоїти дикого коня було дуже важко і, хоч пізніше коні »вибивали з диків«, то рідко це справді вдавалося. Тим то найбільше коней слов’яни діставали від степових кочовиків.
Перші звістки про коні в війську літопис подає вже в часах Олега: в похід на Візантію 907. р. князь повів частину війська на конях, частину човнами. Те саме читаємо про похід Ігоря на греків 944. р. Але в тих часах коней уживали, мабуть, тільки до перевозу війська, не в боях. Воєнна кіннота почала розвиватися аж у боротьбі з печенігами, що від початку X ст. непокоїли наші границі. Дикі степовики налітали несподівано на українські оселі, заскакували безборонних мешканців, загарбували, що було під рукою і швидко відбігали назад. Щоб дорівняти скорій степовій кінноті, українці мусіли організувати хінне військо.
Потреба кінноти виявилася також у перших стрічах з Візантією. Греки мали тоді славну кінноту, тяжко озброєну: їздці виїздили на ворога кінно, в панцирях і в шоломах, з довгими копями й проти їх ударів піхота була безборонна. Це відчув князь Святослав у своїх походах на Болгарію 968—970. р. Грецька кіннота так сильно напирала вперед, що навіть залізні лави варягів зі щитами й копями не могли встоятися на місці. Святослав бачив це і під Доростолом намагався поставити кінний полк проти греків. Про це оповідає Лев Діякон: »Скити (українці), з кінцем дня на конях виїхали з города, вперше зявилися кінними, бо звичайно виступають вони на ворогів пішки — не вміють вилазити на сідла й так битися з ворогами. Ромеї (греки) чимдуж хопили за зброю, посідали на коні, схопили копя (вони вживають довгих копій до бою), з запалом і напором великим на них пустилися. Але ті не вміли й поводити коней вуздами, й коли ромеї вдарили на"них копями, завернулися й забралися до міста«. Так перша спроба вжити кінноту до бою не повелася.
Наступник Святославів, Володимир Великий, не кинув заходів творити кінноту. В поході на волжанських болгар 985 р. він висилає степових торків на конях, але його власне військо було ще піше, плило човнами: »Пішов Володимир на болгар із Добринею, дядьком своїм, човнами, а торків берегом привів на конях«. В 996. р. Він завів нові судові кари (т. зв. вири)' за вбивство на зброю і на коні.
З Володимирових синів, Святополк (1015—1019) користувався найманими печенігами, своєї, видко, кінноти багато не мав. Але: Ярослав Мудрий до дальших походів уживав уже коней. Так під 1042. р. читаємо в літописі, що підчас походу на Ям »вигинули коні в воїнів Володимира (Ярославового сина) так, що коні ще дихали,, а з них здирали вже шкіри, — такий був помір на коней«. За перших наступників Ярослава українська кіннота могла вже мірятися зо степовими ордами. В 1060. р. Ярославичі ходили »на конях і човнами« на торків. В 1068. р. Святослав Ярославич із 3000 коней розбив 12 тисяч половців. Літопис оповідає про це так: »Святослав був у Чернигові, а половці воювали довкола Чернигова. Святослав зібрав трохи дружини й вийшов на них під Сноськ. Коли половці побачили, що військо йде, впорядкувалися на стрічу. Святополк бачив, що їх велика сила і сказав до своєї дружини: »Рушаймо, нема вже нам куди діватися«. І вдарили на коні, й переміг Святослав трьома тисячами, а половців було 12 тисяч. Одних побили, а інші потонули у Снові, і князі ловили їх руками. Це було 1. листопаду. І вернувся Святослав з перемогою у свій город«.
Ця перша перемога над половцями дала доказ, що українська кіннота вже була зорганізована й могла мірятися навіть зі степовиками, які давали їй перші зразки організації.
Збірної назви на кінноту у княжих часах не стрічаємо. Може вживали тоді назви »комонник« (від давньогокомон ь = кінь),, але у княжих пам’ятках її не бачимо, — вона появляється що-но в XVI—XVIII. в. Звичайно їздці звалися конники, деколи ще й с н у з н и к и — від старого слова »сън — узникъ«, себто зв’язаний із кимось докупи, тут — із конем.
Кіннота за своїм озброєнням і тактичним завданням поділялася (так само як піхота) на тяжку та легку. Тяжко озбройна кіннота, це оружники в тяжких бронях, у шоломах, зі щитами й копями або мечами. До легкої належали стрільці, без тяжкої зброї, з луками.
Коні
Наша кіннота мала коні місцевої годівлі і з добичі на половцях. Коні в більшій кількості згадуються найчастіше у наддніпрянських землях. В 1107. р. половецький ватажок Боняк у поході зайняв коні біля Переяслава. Так само в Переяславщині князі Ольговичі 1141. р. позабирали коні. В Чернігівщині в Рахнах у лісі 1146. р. було 3000 кобил стадних і 1000 коней. В 1168. р. половці пограбували коні й худобу біля Полонного в Київщині, 1176. р_ за Києвом.
Але ще частіше українці добували коні в походах на половців.. Так 1095. р. »Святополк і Володимир пішли на вежі (половецькі обози), і взяли вежі, і полонили худобу й коні, верблюди і невільників, і провели до своєї землі«. Так само в походах 1103., 1135., 1185. і інших років.
Більші стадними були власністю князів. Підчас нападу, половців на Київщину 1067. р. схвильований народ зажадав від князя коней до походу на степовиків — видко, князь мав більші стада. Так само княже було велике стадо в Рахнах на Чернігівщині. В Галичині з княжих часів походила велика стаднина в Перемищині, в селах Негрибка, Гійсько, Буців, Торки, Витошинці, Даровичі, Батичі, Малковичі, Мацьковичі. Мешканці тих осель здавна тільки й тим займалися, що доглядали княжі коні. Це в XVI ст. вони покликувалися на свої права з княжих часів і навіть подали польському урядові грамоти князя Льва, що, мовляв, князь взяв їх »на службу нашу воєнну й для догляду наших коней господарських (княжих) при дворі нашому перемиському« Ця грамота була підроблена, але канцелярія польського короля цього не пізнала, і селяни залишилися вільні від панщини. Між цими конюшими селами звертає на себе увагу село Торки. Це, очевидячки, оселя кочовиків-торків, що служили в українському війську. Вони, як усі степовики, мали добрі коні, і князі уживали їх до своїх стаднин як конюхів.
Догляд над конюхами мав старійшина конюхом« або конюший. Цей уряд згадується вже в часах Олега, а потім у XII. в. Володимир Мономах у своїй Повчанні дітям зазначає, що сам особисто доглядав конюхів — стаднини мали велике значіння для війська, і князь мусів про них пильно дбати.
Але й селяни мали свої коні, про це виразно читаємо в літописі під 1103. р. Тоді князі мали раду, коли їм іти на половців. Дружина князя Святополка противилася походові на весну, бо це завадить селянам у роботах на полі. На це відповів Володимир Мономах: »Дивно мені, дружино, що вам шкода коня, котрим селянин оре, а про нього самого чогось не подумаєте; почне мужик орати, а тут приїде половчин, ударить його стрілою й коня йому забере, поїде в село, забере йому жінку, й діти, і все майно, то коня вам шкода, а його самого вам не жаль!«. Нераз потім бачимо, що народні воїни виряджалися в похід на конях.
Для годівлі коней сіяли багато вівса. У пізніших часах, уі XVI—XVII. ст. продукція вівса в наших землях була така висока, що серед усіх родів збіжжя, на першому місці стояв овес. Те саме було вже, мабуть, за княжих часів. Принайменше, в західній Україні, на Волині вже в XIII ст. селяни платили данину вівсом.
Лицарські вправи
Військо за княжих часів не відбувало ніяких систематичних вправ, не було тоді ні муштри, ні маневрів. Але кожний воївник підлаштовувався до свого фаху сам. Його виховували до війська вже замолоду, а потім уже сам дбав про те, щоб не втратити вправності, і при різних нагодах старався скріпити себе й вдосконалити.