Реферат: Зброя й бойові формації
В ранніх часах дуже поширене було борня, що звалася 6орба Вже на перших сторінках літопису є оповідання про Кожемяку, молодого силача, що рвав руками шкіру, затримав був у бігу вола й вирвав йому з боку шкіру; з м’ясом. Літопис описує його борню з печенізьким велетнем: розміряли місце між обома військами й пустили одного на одного; вони схопилися сильно, він притиснув печеніжина в руку на смерть і кинув ним об землю. Як силач уславився був тмутороканський князь Мстислав, син Володимира Великого. В 1022. р. у дужаннях переборов він Редедю, князя касогів (черкесів), що накликував його до борні: »Не зброєю биймося, а поборімся«. Часом і бій двох військ переходив у таку загальну борню. Так у битві на альтському полі була січа зла, якої ще не було на Руси, і за руки хапалися і рубали один одного, і сходилися тричі«.
Копям орудували на двоякий спосіб. З тяжким копям, що мало залізне вістря, воївник ішов пішки на ворога або їхав конем і старався противника колоти, вдарити, пробити. Легким, коротким копям, кидали здалека.
Лук був здебільшого, зброєю легкої кінноти. Особливо молодь вправлялася, стріляючи з лука.
Меч був важкий, і щоб ним зручно орудувати, треба було мати вироблену силу в руці. Легша вже була шабля, але її вживали рідко.
Кожний воїн управлявся в їзді конем, мусів уміти наздогнати швидких степовиків і з коня боротися копям, чи мечем.
Знаємо звичай, що хлопця вперше саджали на коня тоді, коли робили йому постриги, — перший раз остригли волосся.
Підготовкою до війни були лови. На звіря йшли часто пішки з рогатиною, особливо на ведмедя й кабана. За дикими кіньми гнали верхи й ловили їх руками — такі лови описує Володимир Мономах.
У раніших часах, коли в більшому розвитку був флот, дуже поширене було знання веслярства й орудування човном. Святослав у болгарському поході сам веслував, переїжджаючи Дунай: приїхав якимось скитським човником, тримаючи весло й разом із іншими гребучи, якби й усякий інший.
В тих часах бували вже й показові ігрища, де охотники хизувалися зручністю й силою. Для таких змагань були окремі витоптані майдани, що теж звалися ігрищами«. Один письменник описує, як охоче народ ішов приглядатися таким показам: грища втолочені, й людей така велика сила, що починають пхати один одного«. Пізніше відбувалися й лицарські грища, як це було в західноєвропейського лицарства. Першу згадку про них маємо з 1150 р. з Києва. Князь Ізяслав святкував тоді свою перемогу і справив святочний бенкет: тоді й угри на фарах (конях) і на скоках грали на Ярославовому дворі, велика сила; кияни ж дивувалися числу угрів і зручності їх і коням їх.
Такі лицарські змагання знаємо із Галичини. Князь Василько, Данилів брат, раз для розваги почав борню з якимось угорським боярином: добув меча свого, играючи на слугу королевого, а той ухопив щит, граючи«. Як видко з опису, лицарі ставали один проти одного пішки, з мечами та щитами. Під мурами Ярослава 1245. р. князь стрічався з угрином Воршем на коні: і як він зустрічався з Воршем, упав під ним кінь і він розбив собі плече.
Також в щоденному житті воївник повинен був заготовлюватися до витривалості та здержаності, вміти витримувати холод і спеку, голод і невигоди. Він повинен був уставати до схід сонця, сам усе доглянути, не покладаючись на отроків та службу, ставити до себе якнайбільші вимоги. Зразками таких лицарів був Святослав Ігоревич, Володимир Мономах, Данило й інші визначні князі а полководці.