Реферат: Жінки в житті та інтимній ліриці Івана Франка Се любов моя плаче так гірко...

Станіславські друзі Франка постійно згадують одне ім'я - Юзефа Дзвонковська. З їхніх розмов постає образ надзвичайно вродливої, розумної дівчини з досить-таки передовими й оригінальними поглядами. Хлопці не приховують перед Франком, що Юзефа була окрасою їхнього гуртка і що всі вони були закохані в неї. Однак Юзефа нікому не відповідала взаємністю, хоч з усіма була однаково привітна, доб­ра... Може, це від того, гадали вони, що Юзефа "висо­кого походження". А може, вона присвятила себе чо­мусь високому, їм не зрозумілому. Вона таки справж­ня загадка.

Розмови про Юзефу інтригують Франка. Інтригу­ють настільки, що він прагне побачити її.

Фелікс Дашинський, друг Івана, пише йому, що такої красуні, як Юзефа, він не бачив. "Перед цією красою потрібно впасти на коліна і молитись, мо­литись. Гляньте, вона ж Дантова Беатріче! О, як би хотілось вічно гладити її шовкове волосся, щоки... обня­ти тільки раз - і вмерти. Подивіться на її стан, на її голубі очі. О, тут, крім всього, можна стати мрійником. Такій королеві можна віддатись душею і тілом, піти за нею край світу, кинутись в огонь або в воду... Це якийсь дия­вол, а не жінка! А чи знаєте, чим притягує? Величезним тактом - тримає людей на поводку - нічим не ділиться і нічого не говорить, і тим доводить людину до шалу. Во­на - суцільне мовчання. Вона, як та стіна, на котрій лю­ди малюють ідеали, - найрізноманітніші взори дівочих чеснот, оскільки зовнішній вигляд не дозволяє закрада­тися жодному сумніву, жодній критиці. Прекрасна мов­чанка. Ангел доброти, розсудку, невинності".

На Франка Юзефа справила сильне вра­ження. Він оцінив її критичний розум, зрозумів, що ця її позлітка "польськості" швидко злетить, опаде, а на­верх зрине людина, одне слово, Франко покохав її. Мало того, він вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною. Між Ольгою та Юзефою було багато спільного - витонченість натури, шляхетність, делікатність, краса, самопожертва наче дублювала од­ну жінку в іншій.

Ще десь на початку 1883 року Франко написав вірш, котрий якнайточніше пояснює його тодішній душевний стан:

Toбув час, коли він усіх, і себе самого, переконував, що рана серця загоїлась, що між ним та Ольгою лишилися тільки ділові СТОСУНКИ.

Ольга сама просить, щоб він не мучився, щоб поко­хав якусь достойну його любові дівчину. Нехай він ог­лянеться по світу. Світ такий широкий... Вона наперед благословляє його на любов.

Франко сприймає ці слова Ольги як глум. Про яке щастя, про яку любов можна говорити, коли, втративши її, він утратив усяку надію на любов будь-якої жінки?

Він знає, що в "теперішніх часах" в питаннях лю­бові потрібно бути практичним. А як із серцем, з по­чуттям? Як бути з ними?

І ось Станіслав, будинок за письмен­ницькою рампою. Юзефа... Десь у вересні-жовтні 1883 року Франко написав, як цього вимагав етикет, листа до матері Юзефи з просьбою "о руку і серце" її дочки. , Антоніна Дзвонковська відповіла Франку: "Прикро відповідати мені на Ваш лист негативно. Відомо пану, що вже саме положення моєї дочки противиться тому... Така коротка знайомість не могла у пана закріпити по­чуття, а те, що Вам здається щастям, при ближчому розгляді не є ним". Відмова Юзефи вразила його. Спо­чатку він думав, що аристократичне походження зава­жає їй поріднитися з ним, тому звинувачує її в цьому...

1886 року Франко пише образок "Не спитавши броду" з сучасного галицького життя. До­слідники творчості письменника запевняють, що в основу твору покладено події, пов'язані зі станіславським колом знайомих Франка, і що за образом Густі Трацької криється не хто-небудь, як сама Юзефа Дзвонковська... "Бліде ніжне личко з буйними золото-жовтими косами, з синіми глибокими очима, з калино­вими губами", "струнка, скромно, навіть дуже просто скроєний одяг". Це приблизний портрет Юзефи.

Вона не відповіла взаємністю... Він страждав. Лиш потім довідався про справжню причи­ну, чому так зробила, - і в його поезії зринуть квіти непроминальної любові.

Юзефа була хвора на сухоти. Скоріше чи пізніше хвороба мала звести її в могилу. Тому не мог­ла стати його дружиною. Відмовила, як і всім іншим, хто старався "о її руку". Інші не знали нічого, а Фран­кові вона сказала. Чесно і відверто. Кохання не для неї. Але ж так не можна! Нехай вона не могла його люби­ти, але вбивати любов у собі взагалі - не можна. Вона, Юзефа, не має права відмовитися від любові, бо лише той, хто збагнув силу кохання, здатний глибше зро­зуміти і велич любові до людей. Він бажає їй всього-на-всього... полюбити...

І знову ніби повіяв вітер із майбутнього "Зів'ялого листя". І знову ніби хтось шепнув: "Не надійся нічого..."

Саме їй, Юзефі Дзвонковській, присвя­чено ще один вірш із збірки "Зів'яле листя" - "Вона умерла!", в якому автор передає біль утрати і розпач:

Її могилу віднайшли зовсім недавно на кладовищі в Івано-Франківську. Звичайнісінька пли­та з пісковику, котру не пошкодував час. Вона понадтріскувалась і поросла мохом. На ній написані да­ти народження і смерті Юзефи Дзвонковської -1862-1892. Усього 30 років життя...

Коли він сам, Іван Франко, відчув, що дні його лічені, зібрав колись написані про неї поезії і за­хотів видати їх окремою збіркою. Чому? Може, саме тоді до болю зрозумів її, Юзефу. Вона жила серед здорових людей, котрі любились, раділи життю. Вона мусила че­кати смерті й тому не могла стати на його дорозі. Вона зреклася його заради нього. Він учинив би так само...

Жінка, котра була поруч, - Франкова дру­жина Ольга Хоружинська. Родом зі Слобожанщини, з маленького села Борки на Харківщині, де народилася 10 квітня 1864 року у сім'ї титулярного радника.

Саме тоді, коли в Києві перебував Франко (1885 p.), з Харкова приїздить Ольга Хоружинська Позаду Інсти­тут шляхетних дівчат. Тепер вона" - слухачка Вищих жіночих курсів, які зробили зі слобожанської про­вінціалки розвинену й освічену дівчину з демократич­ними поглядами. Ольга була привітна, дотепна і відразу впала в око Франкові. Він їй теж сподобався енергією, розмахом думки, культурою, розумом. Куди до нього ту­тешнім женихам! Та й зовнішність - гарні очі, високий лоб... Ольга своїм товаришкам розповідає, що Франко -людина "передових поглядів", на жінку дивиться, як на товариша і друга, сподвижника в боротьбі. Перед Оль­гою Франко не приховує, що йому такий друг і потрібен. Саме зараз...

У вересні 1885 року Франко написав листа Ользі Хоружинській, в якому запитує: "Що б Ви сказали, якби якийсь-небудь галичанин, приміром я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?"

Франко не кривить душею: "Я мусив хоч крихітку полюбити Вас". Так, Ольга знає, що він ніколи їй не скаже й не напише того, що колись писав першій Ользі, Рошкевич. Нехай та далека й загублена любов бу­де його зіркою. Нехай! Вона ж буде тою, хто піде з ним поруч, ділитиме з ним кусник черствого хліба, горе, біду, все. Буде його захисницею і прихистком. Зробить те, на що не відважилася ще жодна жінка.

Ольга прийшла до нього в найтяжчі хвилини жит­тя і врятувала.

По-різному говорять про Ольгу. Дехто вважає, що, вихована в буржуазній родині, де все ро­била прислуга, вона не була доброю господинею, не вміла дати ладу хаті й забезпечити своєму чоловікові спокійного життя, не вміла пристосуватися до обме­жених сімейних фінансових ресурсів.

Інші згадують, що "вона була добра, чула до людсько­го горя, але непрактична в житті, не навчена до біди".

Ольга Хоружинська вивчила українську мову, була вірною дружиною, доброю матір'ю (народила Франкові чотирьох дітей), дала гроші на його навчання в аспіран­турі. Допомагала чоловікові в літературній праці, вида­вала заснований ним журнал "Життє і слово", на свій кошт опублікувала книжку Франка "В поті чола" і вдруге збірку "З вершин і низин".

Разом з чоловіком збирала казки, легенди, писала статті. Хіба цього замало? Хіба це не свідчення жертовності й любові? Здавалося б, що саме їй і були адресовані любовні гімни. Але...

Дочка Анна через багато років скаже: "Чи ж не вона була вірною помічницею - дружиною батька, чи ж не до­помагала йому в літературній праці? Скільки разів її ім'я містилось у видан­нях, але й безімен­на, вона жила жит­тям тата, була його порадницею".

Чи любив Франко с вою дружину, якщо писав, и;... одружився з нею "з доктрини", тобто їхній шлюб мав символізувати єдність Західної та Східної Ук­раїни? Важко сказати. Але годі, звинувачувати Франка в нетолерантності, бо це все-таки був геній, а з геніальни­ми людьми вжитися не так просто Вони несуть факел свого таланту, часто обпікаючич вогнем не тільки себе, а й найрідніших, зате народові факел не пече, а світить.

Личаківському кладовищі, недалеко від камної брили -скелі, яку розбиває кайлом Каме­няр, видніється скромний маленький надгробок. Листя дерев та кущів спадає на нього блідо-зеленим, блідо-жовтим, червоним і коричневим неквапливим дощем. Міцно пахне листя дуба і бука. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони де­рев, довга тінь од скелі з могили Франка пригортає її могилу. Ольга Хоружинська з ним завжди...