Реферат: Життя та творчість Г. Сковороди

Вступ

М. Редько автор книги “Світогляд Г.С.Сковороди” вважає, що Сковороду, як мислителя характеризують постійні творчі пошуки, прагнення знайти самостійні відповіді на питання, які ставило перед ним саме життя. Ось чому припускаються великої помилки ті дослідники, які вважають, що світогляд філософа нібито остаточно сформувався у 60-х роках і не зазнав пізніше ніяких змін.

Вже в ранній період своєї творчої діяльності Сковорода починає створювати свою філософію, яка, на його думку, повинна слугувати теоретичною основою для вирішення поставленої ним проблеми щастя. З точки зору мислителя, філософія повинна бути тісно пов’язана з життям і розв’язанням суспільно-практичних завдань. Для створення філософії Сковорода використав ідейну спадщину минулого і спирався на досягнення сучасної йому науково-філософської думки.У філософії Сковороди є положення співзвучні з матеріалістичною філософією Ломоносова (про вічність матерії, про атомну будову речовин, ідеї множинності світів). Однак у нас немає прямих доказів того, що в даному разі можна говорити про безпосередній вплив матеріалістичної філософії Ломоносова на формування філософських поглядів Сковороди, як це роблять Т.А. Білич та інші автори, схильні мало не цілком виводити філософські погляди Сковороди з матеріалізму Ломоносова.

З впевненістю ми можемо говорити, що український філософ зазнав впливу тих мислителів античного світу, епохи Відродження і Нового часу, які визнавали матерію вічною, нестворюваною і незнищуваною. До них належать Демокріт, Арістотель, Епікур, Джордано Бруно, матеріалісти XVII i XVIII ст.

Народився Григорій Сковорода 3 грудня 1722 року на Полтавщині, в селі Чорнухах Лубенського полку в сім’ї малоземельного козака.

З дитинства Сковорода виявив великий потяг до рідної природи, до життя простого нарду, до його багатих поетичних скарбів. Полтавщина і Харківщина, де він проживав, здавна славилася кобзарями, думами, піснями. і це було важливим фактором у формуванні музичного хисту майбутнього поета. Народна творчість була першим джерелом, з якого Сковорода. черпав все життя.

В 1738 році, 16 річним юнаком Григорій Сковорода став студентом Києво-Могилянської академії, в якій він здобув знання гуманітарних наук, філософії і літератури, оволодів грецькою, латинською, польською, староєврейською, німецькою мовами, що дало йому можливість читати в оригіналі твори античних філософів, поетів, вчених.

Григорій Сковорода був великим любителем співу і музики, славився як виконавець пісень, автор їх текстів та мелодій. Сам грав на багатьох, музичних інструментах. Враховуючи його здібності в 1742 році Сковороду, разом з іншими музично обдарованими студентами, забрали в Петербург до придворної хорової капели цариці Єлизавети, де він близько трьох років був співаком. В Петербурзі Сковорода глибше пізнав російську культуру, дістав ґрунтовну як на той час музичну освіту і звання регента. Капела постійно брала участь не тільки в царських урочистостях, а також у церковних відправах.

В 1744 році цариця Єлизавета приїздила до Києва. В складі її почту прибув і Сковорода. Але він не побажав повернутися назад по Петербурга і почав продовжувати навчання в академії в класі філософії. Навчання тривало недовго, бо в серпні 1745 року непосидючий Сковорода знову вирушив у світ. Цього разу до Угорщини в місто Токай, як півчий православної церкви російської місії. Тут він пробув п’ять років. За час служби в місії Сковорода побував в різних містах Угорщини, Австрії, Німеччини, Італії, Чехословаччини, Польщі де він поглиблював свої знання як вільний слухач університету в м. Галле, знайомився з культурою, побутом і фольклором народів Європи.

Восени 1750 року Сковорода повернувся в Україну. Тоді ж його призначили на посаду викладача поетики в Переяславський колегіум. Тут він розробив курс лекцій, застосував нові методи викладання, що не подобалось місцевому епіскопу, якому підлягав колегіум, і Сковороду звільнено.

Після втрати місця викладача в Переяславі Сковорода восени 175І року повертається до Києва і ще два роки навчається в академії в богословському класі. Постільки духовна кар'єра його не приваблювала, Сковорода залишає академію і влаштовується у поміщика Степана Томари на посаду домашнього вчителя в селі Ковраї на Переяславщині. В маєтку Томари Сковорода навчав і виховував сина поміщика майже шість років.

У 1759 році Сковорода переїздить до Харкова, де у місцевому колегіумі читає поетику. Тут про нього йшла слава як про талановитого поета, відомого вченого і оратора. І знову через непорозуміння з керівництвом, влітку 1764 року Сковорода змушений був залишити колегіум. Він був непохитним у своїх поглядах, у своїй позиції до тодішніх порядків та їх прибічників світського чи духовного стану.

В 1768 році Сковороду знову запросили викладати катехізис для дітей дворян у початкових класах того ж Харківського колегіуму. Він погодився, написав для нього власний курс лекцій, в яких торкається таких понять як щастя, світ, природа, вічність, бог, викладає свої етико-гуманістичні погляди. Та, оскільки просвітительська концепція моралі у Сковороди розходилась з офіційною, його звільнили з посади, хоч до педагогічної роботи у нього були і хист, і відповідні знання. В 1769 році Сковорода остаточно залишає колегіум і вже більше не займай жодної офіційної посади.

З цього часу і до самої смерті Сковорода - мандрівний філософ, народний учитель-просвітитель. У сірій селянській свитині, з торбиною за плечима, з палицею і книгою в руці він пішки ходив від села до села. І так впродовж двадцяти п’яти років провів у мандрах, поширюючи своє філософське вчення серед народу. Крім Києва, Києво-Печерської лаври, багатьох міст і сіл України, Сковорода подорожував по різних містах Воронезької, Курської, Орловської областей Росії. В 1754 році відвідав Москву і Сергієву Лавру /Загорськ/. Навіть близькі до Сковороди люди не завжди знали якими шляхами він ходить. Сковороду всюди радо зустрічали прості люди, для яких він був своєю людиною, щирим порадником і другом. Він любив зупинятися там, де знаходив людей з "розумом і серцем".

Матеріальне становище у Сковороди було дуже важким. Він не мав власної домівки, не мав сім’ї. Все його майно - торба з власними творами, кількома найпотрібнішими книгами й речами. Та й фізичні сили його вичерпувались. Він часто хворів, скаржився на старечу неміч. У листі до свого друга Я. Правицького від 5 січня 1792 року, Сковорода з сумом говорить про свій важкий стан здоров’я, про неможливість вирушати в мандри, працювати.

Переборюючи втому і хвороби, навесні 1794 року Сковорода оселяється у селі Іванівці /нині с. Сковородинівка/, що недалеко від Харкова, у приятеля А.І. Ковалевського. Тут він 9 листопада 1794 року і скінчив свій життєвий шлях.

Подібно до того, як це пізніше зробив Т. Шевченко, Сковорода заповів поховати його не на кладовищі, а серед вільної природи, на відкритому місці. На могилі він заповів зробити напис: "Світ ловив мене, але не спіймав". В цих словах узагальнено все життя філософа і основну суть його подвигу. Який "світ" ловив Сковороду і не спіймав? Сковорода у своїх творах пояснював, що він ухилявся не від світу, як такого, а тільки від "поганого його серця".

Світ, який ловив, але не впіймав Сковороду, це був світ гнобителів народу, світ несправедливості, пітьми.

За своїм обдаруванням і здібностями Сковорода міг би зробити блискучу кар'єру, але вона його зовсім не приваблювала. Сковороду не раз намагалися схилити до чернецтва, обіцяли йому високий духовний сан і щасливе життя. Але спроби спіймати Сковороду в свої тенета, ізолювати його від народу не увінчались успіхом. Він високоосвічена людина, залишився а народом, до якого належав від народження, відмовившись від привілеїв, пропонованих йому вищим світом. Навіть у побуті Сковорода залишався бідняком, одягався як простий селянин. Його особисту бідність, своєрідну хвалу бідності в його творах дехто тлумачить як проповідь аскетизму. Але це зовсім неправильно. Сковорода проти аскетизму, його принцип - "Нічого надміру". Сковорода часто повторяв: "Живу не для того, щоб їсти і одягатись, їм і одягаюсь, щоб жити". Отже це не проповідь аскетизму, а своєрідне розуміння бідності. Бідність, за Сковородою, - це не бідування, не голодування, це свобода від влади речей, багатства. У нього викликають огиду й осуд панська й поміщицька ненажерливість, їх знущання над простим людом. І цього огидного світу Сковорода не тільки не бажав прийняти, але і шукав засобів боротьби з ним. Вся його творчість була своєрідною протидією проти тодішнього суспільного ладу.

Сковорода виступав не тільки проти панів, поміщиків, глитаїв та здирників. Не менш негативним є його ставлення до царизму. "Я не поважаю, - писав він, - не тільки тих царів, яким був Ірод, але навіть і хороших царів". Він вважав царизм опорою, на яку опирається світ зла. І цей світ зла його не спіймав. Сковорода залишився вірним своїм принципам і переконанням. Він жив так, як учив, і учив так, як жив, залишаючись незламним борцем за свою справедливість.

Сковорода увійшов в історію української культури передусім як видатний мислитель-філософ. Все його життя й діяльність були спрямовані на поліпшення життя народу, удосконалення існуючого суспільного ладу.

Сковорода постійно жив серед простих людей, знав їх думи й прагнення, співчував бідним і знедоленим, сам розділяв їхню гірку долю. Тому не випадково він поставив перед собою філософську проблему - пояснити смисл життя людини, знайти для неї шлях до щастя і дати відповідь яким повинно бути нове суспільство.

Основним принципом свого філософського вчення Сковорода проголосив систему самопізнання, самовиховання людини. Це, на думку філософа, повинно було створювати передумови для перетворення людей з кріпаків у вільних, щасливих працівників, отже торувати шлях до нових соціальних відносин, до щастя. А право на щастя мають усі люди. Воно належить усім як повітря, сонце, вода.

Сковорода вчив: пізнати себе - значить пізнати свій духовний світ, виробили такі морально-етичні за-сапи як доброта, правдивість, чесність, справедливість. Пізнати себе - значить знайти в собі природну схильність до тієї чи іншої праці, яка потрібна і корисна не тільки для окремої людини, а й суспільства. Праця, вважав Сковорода, - це смисл життя кожної людини.

Отже, тільки пізнавши себе, свою внутрішню натуру, людина може знати свої можливості, мати впевненість у своїх здібностях, визначити своє місце в суспільстві і принести Йому найбільшу користь.

Сковорода наївно вірив у те, що шляхом самопізнання можна досягти загального щастя для всіх, перетворити хижацький світ у рай на землі. Це звичайно, було утопією. Такі утопії були характерні для всіх просвітителів. Поставивши питання про щастя для всіх, для всього народу, Сковорода вирішував тільки внутрішню, морально-психологічну проблему, не помічаючи її безпосередньої залежності від зовнішніх, соціально-політичних факторів.

Філософ був сином своєї епохи, суперечливість розвитку якої своєрідно позначилися на його творчості і поглядах. З одного боку Сковорода вчив про вічність і первісність матерії, з другого - писав про співіснування двох світів; духовного і матеріального.

З одного боку Сковороді близькою була матеріалістична старогрецька філософія Епікура, а з другого боку - він цікавився ідеалістичною філософією Сократа і Платона. Сковорода не був атеїстом, але він бачив бога не у традиційному образі, а у вигляді світового розуму, вищої закономірності, яка властива всій природі.

Роки мандрівного життя були періодом розквіту філософської діяльності Сковороди, 3 під його пера один за одним виходили діалоги, трактати, байки, притчі тощо. Сковорода розробляє свою концепцію "двох натур" і "трьох світів" як філософську основу свого вчення про людину про смисл її буття та справжнє щастя. Одна натура -"видима" /предмети і явища матеріального світу/, друга натура - "невидима" /бог, дух, розум, істина/. Перший світ - це "макрокосм" /всесвіт/, другий світ - це "мікрокосм" /людина/ і третій світ - світ символів - біблія, тобто символічне трактування її текстів.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--